Українське суспільство змушене буде остаточно вирішити фундаментальне політичне питання: відкласти возз’єднання з Донбасом на невизначений час і сконцентруватись на реформах чи зробити ставку на болючу реінтеграцію

Війна на Донбасі триває уже п’ятий рік і за цей час він розколовся на дві частини. Одна частина – це промислові міста Донецьк та Луганськ, які керуються сепаратистами, підконтрольними Кремлю. Інша частина залишається під керуванням центральної влади у Києві. Важкі бої обмежуються вузькою лінією зіткнення вздовж фронту і тисячі людей щоденно її перетинають. Щоправда, торгівля вкрай обмежена, оскільки Київ запровадив блокаду у 2017 році, коли сепаратисти «націоналізовали» місцеві заводи та шахти. Про це йдеться в аналітичній публікації американського видання Foreign Affairs.

Ймовірність того, що будь-яка із сторін буде просуватись у військовому аспекті, надзвичайно мізерна. Україна усвідомлює, що регулярна російська армія стоїть за спиною бойовиків, а Росія усвідомлює, що будь-яка подальша окупація території зведе нанівець їх успішні лобістські зусилля у напрямку послаблення міжнародних санкцій. Проте, щоб вийти з цього глухого кута, потрібні радикальні рішення, при ухваленні яких, кожна із сторін чимось поступається, але не капітулює. Врегулювання цього конфлікту повинне ліквідувати зростаючу прірву між двома частинами Донбасу. Коли розпочиналась війна, значна кількість жителів Донбасу, які зараз перебувають на контрольованій території, підтримали сепаратистський проект, але з цього часу їх ентузіазм згас через жалюгідне становище новоутворених псевдореспублік.

Проросійські партії надалі перемагають на місцевих та парламентських виборах, але політична сцена більш строката, аніж до війни і на її помостах можна уже побачити людей, які підтримують уряд в Києві. У сепаратистських регіонах «влада» консолідувала контроль над громадянським суспільством, хоча в соціальних мережах невдоволення щодо заборгованості по зарплаті і неефективного місцевого самоврядування іноді випливає на поверхню. «Влада» тут на кожному кутку голосно кричить про політичну та культурну вірність Росії, але за рекомендацією Москви, вони нещодавно почали говорити про необхідність повернутись до складу України.

Володимир Зеленський у своїй передвиборчій кампанії рік тому обіцяв принести мир на Донбас, а зараз він наполягає на всеосяжному політичному врегулюванні конфлікту. Перспектива ухвалення рішення стимулювала гарячі дебати всередині України щодо того, яким має бути майбутнє Донбасу: його реінтеграція з усіма соціальними та політичними наслідками або ж заморожування конфлікту, зміцнення лінії фронту і зваблення жителів окупованих територій економічними благами на материковій частині країни. Українці послідовно висловлюються за врегулювання конфлікту шляхом перемовин, які приведуть до реінтеграції Донбасу, але зрозуміти, насправді, чого бажають жителі окупованих територій, набагато важче.

У вересні 2019 року Центр східноєвропейських та міжнародних досліджень ZOIS провів телефонне опитування, яке засвідчило, що 23,5% жителів сепаратистського регіону бажають повернутись до складу України без будь-яких попередніх умов, а 31% респондентів хочуть повернення за умов «особливого статусу». Президент Зеленський, керуючись такими настроями у суспільстві, навіть зараз обговорює питання про проведення виборів на окупованому Донбасі під наглядом ОБСЄ. Вибори є однією із компонентів «формули Штайнмаєра», яку висунув колишній міністр закордонних справ Німеччини і якщо вони будуть визнані вільними та справедливими, то наступним кроком для України буде надання регіону «особливого статусу». Колишніх сепаратистів не можна буде притягнути до кримінальної відповідальності, населення буде мати право на використання російської мови та утримання місцевої поліції, а регіон продовжить економічну та культурну співпрацю з Росією. «Формула Штайнмаєра» зустріла гостре несприйняття та протести по усій Україні восени 2019 року, коли націоналісти та проєвропейські ліберали об’єднались під гаслом «Ні капітуляції». Протести підтримали менша частина українців, але все ж вони надихнули Зеленського загальмувати його ініціативу щодо реінтеграції Донбасу. Він запевнив українців, що не допустить виборів під дулом російської зброї.

План щодо реінтеграції Донбасу викликав досить неоднозначну реакцію серед жителів Донбасу. Ось, наприклад, місцеві журналісти Сергій Скадинський та Костянтин Реуцький провели достатньо багато часу у сепаратистських в’язницях і прийшли до висновку, що у них діаметрально протилежні погляди. Сакадинський підтримує бойовиків і вважає, що автономний статус Донбасу міг запобігти війні у 2014 році і зараз, за його словами, псевдореспубліки потребують особливого статусу, щоб захистити своїх мешканців від помсти зі сторони Києва. Реуцький, який перетнув лінію фронту після перебування у полоні, створив проукраїнську неурядову організацію і обирався до українського парламенту, вважає особливий статус «російським проектом», який нав’язують Україні. Перефразовуючи Конрада Аденауера, він закликав Україну «обирати між свободою та єдністю» допоки вона не стане достатьно сильною, щоб возз’єднатись на власних умовах.

Альтернативи реінтеграції мають власні ризики та складнощі. Впливовий київський аналітичний центр Український інститут майбутнього (УІБ) провів більш песимістичне дослідження щодо ставлення до реінтеграції на окупованих територіях і тепер виступає за «заморожування конфлікту», що означає зміцнення та патрулювання лінії зіткнення і визнання цих територій – окупованими. В той же час, УІБ підтримує послаблення торгівельної блокади і перетягування населення на території, контрольовані центральною владою у Києві. Засновник УІБ Юрій Романенко вважає, що Україна повинна зміцнити свою економіку і зробити окуповані території більш обтяжливими для російської влади, яка намагається викачати звідси демографічний ресурс. Безвідсоткові кредити на житло і гарантоване місце праці на нових підприємствах, створених іноземними інвесторами, можуть допомогти звабити жителів неконтрольованих територій перетнути лінію фронту. Романенко також пропонує створити стимули для військовослужбовців залишитись тут і змінити місцеву демографію «як це зробили турки в Курдистані». УІБ також виступає за скасування торгівельної блокади Донбасу, адже сепаратистська «націоналізація» шахт та заводів лише форсувала економічну інтеграцію цих високоіндустріалізованих територій до складу Росії. Росія може поглинути або відмити для реекспорту лише частину того, що виробляє цей регіон. Через відсутність доступу до світових ринків, багато працюючих колись шахт повільно йдуть під воду, а заводи покриваються іржою. Наступає переломний момет, коли ці економічні активи більше не можна буде відновити.

Для успішної економічної реалізації заморожування конфлікту, Україні варто дивитись у сторону сусідньої Молдови. Після короткої кровопролитної війни у 1992 році регіон під назвою Придністров’я на сході Молдови відокремився за допомогою Росії, відкусивши більшу частину промислового потенціалу країни. І досі невизнана Придністровська республіка залишається пристрасно проросійською, можна навіть сказати прорадянською, хоча 70% своїх товарів вона експортує в країни Євросоюзу. Ці дивовижні торгівельні потоки не є випадковими. Вони є підсумком 25-річних зусиль Кишинева щодо реінтеграції Придністров’я у митний простір Молдови. Якщо вони відповідали певним вимогам, придністровські компанії отримували право експортувати свої товари під виглядом молдовських. Це дозволило сепаратистському регіону продавати сталь і текстиль в ЄС під статусом бажаного торгівельного партнера Молдови. Брюсель та Кишинів навіть тихо домовились з Придністров’ям, що його товари не будуть заблоковані угодою про глибоку та всеосяжну вільну торгівлю, яку Молдова уклала з Євросоюзом. Економічна реінтеграція Придністров’я розглядається як важіль, який у підсумку може бути використаний для досягнення політичної реінтеграції: економіка буде повільно та витончено втягувати Придністров’я до складу Молдови. Незважаючи на проголошену відданість повному возз’єднаню, влада Молдови здебільшого уникала докладати політичні зусилля, а замість цього дозволила економіці взяти верх. Лідери України можуть запозичити цей досвід, але вони також повинні бути свідомі того, що довготривале політичне заморожування має свою високу ціну. Придністровці часто їздять в Молдову, але багато молдован ніколи в житті не були в регіоні, який відколовся 27 років тому. Покоління замороженого конфлікту стало для жителів Молдови та Придністров’я ідеологічним тягарем, який може зробити відстань у 70 кілометрів між їх столицями, ще більшою, аніж зараз.

Мотивом для протидії реінтеграції є побоювання того, що спонтанне повернення кількох мільйонів жителів окупованого Донбасу можуть зруйнувати політичний баланс України, зміцнивши проросійський курс. Якщо б ці жителі голосували на останніх парламентських виборах, то могли б максимально збільшити присутність проросійських партій у Верховній Раді. Небезпека залучення жителів окупованого Донбасу до політичного життя України, за словами Юрія Романенка, полягає в тому, що їх симбіоз із націоналістами призведе до безперервної культурної війни у парламенті. І такі театральні елементи завадили б Україні вирішити екзистенційні проблеми, такі як зміцнення економіки напередодні глобальної рецесії. Сьогодні Зеленський продовжує обережно проводити реінтеграцію, зокрема у листопаді 2019 року скасував обмеження на переміщення українських товарів через лінію фронту. Якщо він буде дотримуватись такого курсу надалі, то українське суспільство змушене буде остаточно вирішити фундаментальне політичне питання: відкласти возз’єднання з Донбасом на невизначений час і сконцентруватись на реформах чи зробити ставку на болючу реінтеграцію?

Переклад: Володимир Тиравський