Як помаранчева революція в Україні вплинула на геополітику XXI століття

Помаранчева революція залишається переломним моментом, який ознаменував кінець ранньої пострадянської епохи і заклав основу для холодної війни, що визначає сучасні міжнародні відносини

У той час як спадщина революції Євромайдану похована під лавиною кремлівської дезінформації, про «Помаранчеву революцію» уже забувають. На перший погляд, мирним протестам 2004 року, здається, не вистачало геополітичної драми подій, які розгортались під час Революції гідності. Але це обман. Хоча перша народна революція в незалежній Україні не привела безпосередньо до російської військової агресії і не викликала будь-яких негайних зрушень в балансі сил в Європі, вона залишається переломним моментом, який ознаменував кінець ранньої пострадянської епохи і заклав основу для холодної війни, що визначає сучасні міжнародні відносини. Про це йдеться в аналітичній публікації Пітера Дікенсона, редактора Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Щоб оцінити значення Помаранчевої революції, важливо не обмежуватися політичними невдачами, які спостерігались після неї. Під час акцій протесту наприкінці 2004 року спочатку вдалося перешкодити прокремлівському кандидату Віктору Януковичу вкрасти посаду президента України і зробити можливим обрання його суперника-реформатора Віктора Ющенка. Втім, незабаром Ющенко виявився охоплений чварами і не зміг рішуче вести Україну до євроатлантичної інтеграції протягом п’ятирічного терміну перебування при владі, який приніс лише глибоке розчарування. Це відкрило Януковичу шлях до неймовірного повернення й перемоги на президентських виборах 2010 року.

Проте, Україна 2010 року істотно відрізнялася від України 2004 року, якою прагнув керувати Янукович. Завдяки «Помаранчевій революції» медіа-ландшафт України більше не піддавався тій задушливій державній цензурі, яка існувала до 2004 року. На зміну їй прийшла жива, хоча і недосконала форма журналістської свободи, яка відображала конкуруючі інтереси різних олігархічних кланів країни. Ставши президентом, Янукович не зміг знову загнати джина вільної преси в пляшку. Замість цього його спроби повернути назад завоювання Помаранчевої революції допомогли спровокувати революцію 2014 року, яка безпосередньо призвела до його падіння.

Помаранчева революція також вплинула на те, як українці сприймали себе і свою національну ідентичність. Протягом перших 13 років незалежності політичні, культурні, соціальні та економічні кордони між Україною і Росією залишалися розмитими. Більшість людей по обидва боки кордону продовжували розглядати долі двох умовно розділених країн як нерозривно пов’язані. Це різко змінилося в 2004 році, коли мільйони українців мобілізувалися на захист вільних виборів.

Протести послужили національним пробудженням, сформували демократичний потенціал України і поставили країну на шлях, який різко розходився з авторитаризмом Володимира Путіна в Росії. За 16 років після «Помаранчевої революції» Україна провела вісім загальнонаціональних виборів, але жодного разу не стала свідком повернення до політичного гноблення і нестримної фальсифікації результатів голосування, які залишаються звичайним явищем в інших країнах колишнього СРСР. Цей успіх допоміг зміцнити уявлення про європейську ідентичність серед українців і поглибити почуття психологічної відокремленості від авторитарної Росії.

З огляду на величезні розміри і стратегічне значення України, лише цих змін має бути достатньо, щоб забезпечити Помаранчевій революції місце в історії Східної Європи. Однак для того, щоб оцінити справжній геополітичний вплив великого демократичного поступу пострадянської України, його варто розглядати в контексті реакції Росії.

Напередодні доленосних президентських виборів 2004 року в Україні, президент Росії Володимир Путін був настільки впевнений у своїй здатності вплинути на їх результат, що фактично поїхав до Києва і прочитав українцям лекцію про необхідність підтримати обраного ним кандидата. Це стало вражаючим прорахунком російського лідера, який викликав обурення у багатьох аполітичних українців через потенційну загрозу незалежності їх країни. Через кілька тижнів після необдуманого візиту Путіна почалася Помаранчева революція.

Первинна реакція Кремля на події в Києві була симбіозом обурення і недовіри. Коли масштаби катастрофи стали очевидними, в Росії з’явилась гіркота з приводу зради України і лють з приводу зради європейських і північноамериканських партнерів Росії. Москва розцінила гучну підтримку Заходом продемократичних протестів в Україні, як акт міжнародної агресії. З точки зору Кремля, це була безпосередня спроба втручання у внутрішні справи Росії і підтвердження непримиренної ворожості західного світу.

Наслідки для зовнішньої політики Росії виявилися далекосяжними. Протягом перших чотирьох років свого президентства Путін прагнув до розширення співпраці із Заходом, хоча при цьому також прагнув відновити позиції Росії серед провідних світових держав. Помаранчева революція поклала кінець епосі незграбних відносин і Росія зробила ставку на націоналістичний курс у внутрішній політиці та конфронтацію на світовій арені.

Один з перших сигналів про цю зміну пролунав в інформаційній сфері. Через кілька місяців після демократичного повстання в Україні, Москва оголосила про плани запустити телеканал Russia Today. Рішення Кремля увійти в світ англомовного міжнародного телемовлення широко інтерпретувалось, як пряма відповідь на нищівну поразку Росії в інформаційній війні навколо недавніх подій в Україні. До кінця 2005 року Russia Today вийшла в ефір і охопила аудиторію по всьому світу. Канал незабаром став оплотом антизахідної пропаганди, в якій Росія висловлювала своє невдоволення міжнародним порядком після 1991 року.

Усередині Росії помаранчева революція викликала різку зміну настроїв, оскільки Москва прагнула зробити так, щоб раптовий сплеск демократії в Україні не виявився заразним. Це проявилось у зухвалій формі санкціонованого державою націоналізму, який включав в себе почуття ностальгії за радянським минулим, применшуючи значення злочинів комуністичної епохи.

Через кілька тижнів після українського повстання Кремль почав загальнонаціональну кампанію, закликаючи росіян показувати оранжево-чорні георгіївські стрічки на честь перемоги СРСР над нацистською Німеччиною. Згадуючи бунтівних українців з помаранчевими стрічками, важко не помітити лоялістський символізм цього ура-патріотичного контр-жесту. З моменту своєї першої появи навесні 2005 року георгіївські стрічки утвердилися в центрі фанатичного культу перемоги, оскільки режим Путіна намагався виправдати свій авторитаризм за допомогою екстравагантних форм пієтету перед Другою світовою війною. Те, що зародилося як реакція на помаранчеві стрічки української революції, стало головним символом всієї путінської епохи.

Приблизно в той же час Росія почала пригнічувати потенційні джерела внутрішньої опозиції. Кремль почав тиснути на російські неурядові організації з міжнародними зв’язками і навішувати на них ярлик «іноземних агентів». Оскільки українські студенти також відіграли важливу роль в Помаранчевій революції, Кремль терміново шукав способи тісніше пов’язати молодих росіян з режимом. Це призвело до створення пропутінського молодіжного руху «Наші» в квітні 2005 року. Протягом 2 років «Наші» стверджували, що залучили до свого руху понад 100 000 осіб, і провели невтішні порівняння з комсомолом радянської епохи і гітлерюгендом в нацистській Німеччині.

Москві треба було трохи більше часу, щоб продемонструвати власне невдоволення на міжнародній арені. Путін озвучував мінливий тон у зовнішній політиці Росії до тих пір, поки через два роки після «Помаранчевої революції» він не висловив свою незгоду з американським домінуванням в знаменитій промові на Мюнхенській конференції з безпеки в лютому 2007 року.

З цього моменту російські акти міжнародної агресії будуть ставати дедалі сміливішими. Через кілька місяців після мюнхенської промови Путіна, Москва почала інформаційну атаку на сусідню Естонію, яка слугувала раннім прикладом гібридної війни Кремля. Влітку 2008 року російські танки увірвалися до Грузії. Шість років по тому до України. З моменту вторгнення в Україну в 2014 році Росія і західний світ знаходяться в стані конфронтації, яку багато хто вважає новою холодною війною.

В цьому не було нічого дивного. Прихильність Путіна відновленню статусу Росії як великої держави завжди могла сприяти зростанню міжнародної напруженості, але це не обов’язково повинно було привести до теперішніх гібридних бойових дій. Стартовою точкою погіршення відносин між Росією і Заходом стала Помаранчева революція 2004 року, яка задала тон всьому, що з того часу відбулося. Справді, не випадково, що в той час власні дії Москви ставали дедалі войовничішими, Кремль продовжував звинувачувати західні країни в організації так званої «кольорової революції» всередині Росії. Навіть сам термін є компліментом, який натякає на вплив “Помаранчевої революції» в Україні на формування політики в Росії.

Протягом останніх 16 років, Росію переслідувала перспектива власної «Помаранчевої революції», і вона зробила все можливе, щоб не дати народним рухам отримати будь-якої імпульс в регіоні. Це стало ключовим фактором для атаки на Україну відразу після Революції гідності у 2014 році, і це основна причина, чому Росія зараз підтримує диктатора Олександра Лукашенка в його боротьбі за придушення демократичного повстання в Білорусі. Готовність Москви змиритись з надзвичайно великими зовнішньополітичними наслідками цих інтервенцій свідчить про те, якого великого значення надає Росія захисту Путіна від народних протестів.

Без Помаранчевої революції цілком ймовірно, що сучасна історія Східної Європи склалась б по-іншому. У цій альтернативній реальності Україна цілком могла залишитися у виключній сфері впливу Росії, що дозволило Путіну поступово зміцнити свою владу над колишніми країнами СРСР. Згодом Кремль знову опинився б під контролем могутньої авторитарної імперії, здатної конкурувати з економічною потужністю демократичного світу. Знаючи про ревізіоністське ставлення Путіна наприкінці першої «холодної війни», є всі підстави вважати, що він використовував би це значно краще становище для набагато масштабнішого геополітичного виклику, аніж та ганебна тактика, якої він зараз дотримується.

У тому, що цього не трапилось є заслуга мільйонів звичайних українців, які вийшли на вулиці в листопаді 2004 року і зажадали, щоб їх голос був почутим. Про їх хоробрість уже давно забули, але повстання, яке вони очолили, залишило свій слід в історії і зіграло важливу роль у формуванні нинішньої конфронтації між Росією та Заходом. Помаранчева революція 2004 року в Україні продовжує жити в жахливих снах російської еліти і заслуговує набагато більшого визнання як один з великих геополітичних поворотних моментів на початку ХХІ сторіччя.