37-річна Анна-Марія Микитюк відчула на власному досвіді жорстокість російських солдатів, які вбили її найкращу подругу

Записка може виглядати як папірець, але для Анни-Марії Микитюк – це священний текст. Українській ветеринарці довелося залишити так багато позаду, коли в травні вона втекла з рідного міста Буча до Австралії. Її дім. Її чоловік і батьки. Тварини, яких вона доглядала у своїй клініці. Майже всі її речі. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Sydney Morning Herald, повідомляє Foreign Ukraine.

Але поки вона жива, то планує зберігати лист, який найкраща подруга Тетяна надіслала їй за кілька днів до того, як російський солдат застрелив її.

«Це для мене зараз найголовніше, — каже Микитюк, стискаючи Тетянин лист.

Вона сидить у вітальні скромної квартири в Гордоні, на північному березі Сіднея, де живе з двома дітьми: сином 10 років і дочкою 13 років. Усі троє ділять одну спальню.

У листі Тетяна запевнила подругу, що жива і здорова, підписавшись смайликом. Через тиждень після того, як поклали листа під двері Микитюк, Тетяна йшла вулицею з донькою-підлітком з одного боку та чоловіком з іншого.

За словами її доньки та чоловіка, російський снайпер вистрілив Тетяні прямо у скроню, вбивши її майже миттєво. Ніхто не знає, чому вчительку математики вбили, всупереч Женевським конвенціям.

«Я хочу запитати того солдата: «Навіщо ви її вбивали?» Вона була хорошою людиною», – каже Микитюк, розплакавшись.

Вона хоче, щоб солдата, який застрелив її подругу, притягнули до відповідальності та покарали. Прокурори Міжнародного кримінального суду розслідують вбивство Тетяни в рамках розслідування військових злочинів Росії в Україні.

Микитюк каже, що смерть Тетяни символізує панування терору, який росіяни влаштували проти невинних мирних жителів під час місячної окупації Бучі, раніше спокійного міста з майже 40 000 жителями на околиці столиці Києва.

«Вони думали, що можуть поводитися як дикі тварини і робити з нами все, що їм заманеться. Це була звіряча, нелюдська поведінка. Вони не шкодували дітей, дорослих. Ми жили 33 дні в пеклі», — каже вона.

У звіті про окупацію Бучі, опублікованому у квітні, Human Rights Watch детально навела докази позасудових страт, інших незаконних вбивств, насильницьких зникнень і катувань, які всі можуть вважатися військовими злочинами та потенційними злочинами проти людства.

37-річна Микитюк відчула на собі жорстокість російських солдатів, доглядаючи за тваринами у своєму притулку. Коли група військових прийшла оглянути майно, а її домашня собака підбігла до них, вони негайно застрелили тварину. Коли Микитюк запротестувала, солдат вдарив її прикладом рушниці та ногою в живіт і вона впала на землю.

«Тоді я зрозуміла: ці люди були садистами. Вони ненавиділи нас як націю, як народ», — каже вона, і в її голосі зростає злість.

Хоча їй боляче розповідати про свій досвід, Микитюк хоче переконатися, що австралійці не забудуть про тяжке становище України, оскільки війна триває вже шостий місяць і кінця їй не видно.

«Для мене дуже важливо, щоб те, що сталося в Бучі, було розкрито, а винні були покарані. Після Другої світової війни люди зібралися і сказали «ніколи знову». Тепер історія повторюється», – зауважує Микитюк.

Анна-Марія каже, що зґвалтування було постійною загрозою для жінок у Бучі після російського вторгнення. За її словами, коли окупанти під час перевірки бачили жінку, на яку хотіли напасти, вони прив’язували до вхідних воріт білу стрічку. Вночі вони розпивали алкоголь і поверталися до хат з білими стрічками, щоб ґвалтувати жінок.

Вона каже, що чеченський військовий у віці 30-40 років намагався вчинити сексуальне насильство під час перевірки її притулку для тварин (єдиного в області, призначеного для диких тварин). На щастя, його однополчани виявили зброю в сусідній будівлі та сказали йому припинити її тероризувати.

«Він був таким великим, я думала: «Якщо він мене зґвалтує, я не виживу. Вони прийшли вбивати і ґвалтувати нас, і знали, що покарання не буде. Вони прийшли, як на полювання, як на пригоду. Жодних наслідків не було, вони думали, що можуть робити все, що хочуть», – розповідає Микитюк.

Крім листа від покійної подруги, Микитюк привезла з собою до Австралії осколок, щоб нагадувати їй про дім. Пам’ятка – уламок касетної бомби, яка розірвалася всього за 100 метрів від неї на третій день окупації. Це нагадування про те, як легко вона могла загинути.

Надія Менцінська, речниця Федерації українських організацій Австралії, каже, що багато із 3800 переміщених українців в Австралії дуже травмовані пережитим досвідом. Деякі тижнями жили в підвалах, їм дозволяли виходити на вулицю лише раз на день, щоб готувати їжу на морозі.

Микитюк вдячна австралійському уряду за гуманітарну візу, яка дозволила їй та дітям втекти з України, але почувається дезорієнтованою життям на іншому кінці світу.

«Вдома я була як квітка у вазі. Мене виховували, у мене були батьки, які мене любили і доглядали. Я знала усіх своїх сусідів. Я знала, хто я. Тепер я почуваюся вирваною з корінням і перевернутою догори. Я більше не знаю, що я роблю і хто я», – скаржиться Микитюк.

Проте, вона планує повернутися в Україну, коли буде можливість, щоб возз’єднатися з батьками та чоловіком Євгеном, який воює в українській армії.

«Якщо світ не притягне Росію та її солдат до відповідальності за те, що вони зробили, тоді мені не потрібна цивілізація», — каже вона.