Український шлях до перемоги є цілком реальним — хоча й не настільки амбітним, як Київ та його союзники хочуть, тому особливо важливо розглянути більш обмежені визначення перемоги, адже недосконалий результат все одно може стати визначним досягненням

До того, як армія президента Росії Володимира Путіна напала на Україну 24 лютого 2022 року, переважала думка, що український супротив швидко зруйнується. Центральне розвідувальне управління США, як і Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів США вважали, що Київ може впасти через 72 години. Проте, більш ніж через рік українська армія продовжує битися, досягнувши помітних успіхів на полі бою. У березні 2022 року вона відбила наступ Росії на Київ і райони на північ від міста. До середини вересня 2022 року вона відбила Харківську область, а згодом атакувала головний рубіж російської оборони між Сватовим і Кремінною в суміжній Луганській області. У листопаді 2022 року це змусило Росію відійти з частини Херсонської області. Наразі Україна повернула приблизно половину території, яку Росія захопила після вторгнення.

Про це йдеться в аналітичній публікації Раджана Менона, директора Програми великої стратегії у Defence Priorities, Енн Шпіцер, почесної професорки міжнародних відносин у Сіті-коледжі Нью-Йорка та Бернарда Шпіцера, стипендіата-нерезидента у Фонді Карнеґі за міжнародний мир на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Втім, початковий песимізм щодо шансів України був навряд чи необґрунтованим. Росія мала перевагу у стандартних показниках військової сили, таких як чисельність солдатів, а також кількість і якість основних озброєнь. Крім того, у 2008 році Путін ініціював мегамасштабну модернізацію збройних сил РФ, яка, на думку експертів, значно зміцнила їх. З цих причин ми теж вірили, що Росія переможе і не застрягне у тривалій війні.

Зрештою, міцніший моральний дух, перевага у генералітеті та надмірна впевненість Росії (і, як наслідок, очікування швидкої перемоги) виявилися надзвичайно важливими. Наразі Україна яскраво продемонструвала, наскільки важливими можуть бути нематеріальні елементи. І численні військові недоліки Росії стали настільки очевидними, що навіть гарячі провоєнні російські націоналісти відкрито визнають, що зимовий наступ не зміг суттєво просунути лінію фронту вперед і сумніваються у перспективах успіху. Проте, у багатьох західних оцінках ймовірного перебігу та підсумків війни досі припускається, що все це не має великого значення і Росія переможе, оскільки вона вчитиметься на своїх помилках і має матеріальні ресурси, які значно перевищують українські.

Зараз українська армія готується до контрнаступу. Ґрунтуючись на уроках останніх 13 місяців (які я досліджував під час двох поїздок до України у період війни, включно із прифронтовими місцями), український шлях до перемоги є цілком правдоподібним — хоча й не настільки амбітним, як Київ та його прихильники хочуть. Оскільки війна триває, Сполучені Штати, зокрема, враховуючи їх ключову роль в озброєнні України, стикатимуться з дедалі складнішими рішеннями щодо витрат, стійкості та ризиків. Тому особливо важливо розглянути більш обмежені визначення перемоги. Недосконалий результат все одно може становити визначне досягнення — і це у межах досяжності України.

Цифри – це ще не все

Оскільки війна триває вже другий рік поспіль і лінії бойових дій стають фіксованішими, деякі спостерігачі твердо дотримуються переконання, що тривала війна у кінцевому підсумку зіграє на користь Росії. Один елемент цього аргументу — те, що час йде на користь Росії, оскільки вона має набагато більше населення, ніж Україна, а отже, набагато більше військ — і цим не можна легковажити. Призов Путіним 300 000 резервістів у вересні 2022 року продемонстрував цю чисельну перевагу. Так само мобілізованих солдатів Росія використала у Донецькій області для штурму міста Соледар і прилеглих районів і у довготривалій битві за Бахмут.

Проте, в цій оцінці відсутні деякі з найважливіших складових успіху на полі бою, а також ключові уроки, які надані цим конкретним військовим конфліктом. Цифри можуть вводити в оману. По-перше, вони нічого не кажуть про боєготовність, яка була проблемою для Росії частково через те, що багато унтер-офіцерів російської армії та іншого особового складу, призначеного для навчання, були відправлені на фронт або до комплектування вибитих батальйонів. Ці проблеми посилюватимуться, чим довше триватиме війна. Оскільки втрати зростають, російські резервісти, які, на відміну від своїх американських колег, не зобов’язані регулярно тренуватися, можуть бути поспішно відправлені на фронт, щоб замінити своїх убитих або поранених товаришів. І навіть з огляду на велике населення Росії призовного віку, ці втрати, які оцінюються від 180 000 до 250 000, є величезними.

Причинно-наслідкові зв’язки диявольськи важко підрахувати, а отже, вони неминуче є неточними, і деякі експерти відкинули цифри, які оприлюднені західними урядами, як велике перебільшення, так само як і офіційний підрахунок українських втрат, як неймовірно низький. Але навіть якщо фактичні втрати Росії становлять лише третину нижчої цифри, то вони значно перевищують загальну кількість втрат Червоної армії протягом десятилітньої війни в Афганістані. Російська влада намагалася виправити ситуацію за допомогою таких кроків, як надання бонусів за підписання контракту, кратних середньому місцевому доходу, підвищення граничного віку військової служби за контрактом і обговорення аналогічного кроку для призову. Якою б не була нестача, Росія все одно матиме більше військ, ніж Україна. Як нападаючій стороні їм потрібен значний запас переваги у точках контакту, за емпіричним правилом – 3:1.

Проте, чим більша армія, тим більші її потреби і це висвітлює ще одну проблему: недоліки російської системи військового постачання. Повідомлення про те, що погано екіпіровані війська йдуть у бій, продовжують надходити, як і розповіді про гарячкові зусилля сімей забезпечити їх такими необхідними речами, як шоломи та жилети. Нестачу техніки визнала навіть російська влада.

Ба більше, здатність мобілізувати більше солдатів, ніж супротивник, може не виявитися вирішальною, якщо вона використовується погано. Скерований наступ російської армії на Бахмут, який почався у серпні 2022 року і продовжується, незважаючи на величезні втрати, ставить під сумнів твердження про те, що вона навчилася на ранніх помилках і почала воювати більш кмітливо. Також неодноразові атаки на такі населені пункти, як Кам’янка, Вугледар та Авдіївка, незважаючи на значні втрати у військах (багато новомобілізованих) й техніці, вилученої українськими збройними силами, які займають височини. У Вугледарі втрати, яких нещодавно зазнали 40-а та 155-та бригади морської піхоти, остання є елітним «гвардійським» підрозділом, були настільки значними, що їхні війська відмовилися продовжувати бій.

Націоналістичні прихильники війни розкритикували хаотичне управління вересневою мобілізацією та результативність російської армії в боях. Один відомий прибічник жорсткої лінії нещодавно зайшов настільки далеко, що розкритикував «продемонстровану кричущу некомпетентність» вищого військового командування та керівництва Міністерства оборони РФ, назвавши їх «кретинами». Той факт, що Путін призначив четвертого командира своєї «спеціальної військової операції» менш ніж за рік і замінив інших старших офіцерів, свідчить про те, що навіть він усвідомлює, що результативність Росії не покращується.

Хоча Росія має набагато більше військової техніки, ніж Україна, її втрати також напрочуд високі. Знищення або захоплення близько 2000 танків може пояснити повернення до використання моделей 1960-х років (Т-62) і навіть 1940-х років (Т-54), а також нещодавнє рішення більше покладатися на мотострілецькі підрозділи. Незважаючи на розхвалені можливості російської бойової авіації та ударних вертольотів, російські війська втратили 78 літаків і 80 вертольотів. Перепрофілювання протиповітряної оборони та протикорабельних ракет для ураження наземних цілей і закупівля іранських безпілотників також вказують на нестачу озброєння в РФ.

Мораль має значення

Існує також питання морального духу, який неможливо визначити кількісно, але він є критичним під час війни, як продемонстрував звіт RAND Corporation за 2018 рік. На відміну від росіян, українці захищають свою Батьківщину від загарбників і вірять, що поразка у війні може призвести до втрати їхньої країни. Оскільки російські солдати не у такому скрутному становищі, українські війська мають набагато більшу рішучість, яку вони продемонстрували, витримуючи невпинні атаки в таких населених пунктах, як Бахмут, Авдіївка та Вугледар. Українська армія також зазнала значних втрат, але саме тут має значення моральний дух: на війні той бік, у якого його більше, зазнає більших страждань і піде на більші жертви.

Цивільне населення України продемонструвало таку ж стійкість у важкі часи. Дійсно, спустошення російською армією України — про що свідчать зруйновані міста, мільйони біженців і внутрішньо переміщених осіб, а також економічний спад майже на одну третину — лише зміцнило цю стійкість. Українці, здається, майже звикли до частих сирен повітряної тривоги, які нагадують про постійну небезпеку авіаційних і ракетних ударів.

До моменту мого другого візиту в Україну, у грудні 2022 року, серійні російські удари по енергомережі, які почалися на початку жовтня, призвели до відключення електроенергії й тепла, а також, навіть води у містах, і українці помітно втомилися. Проте, загальним рефреном було те, що вони зобов’язані жити без нарікань та шанувати своїх солдатів, яким набагато гірше.

Вересневе опитування Gallup засвідчило, що українці переважно підтримували продовження війни, вірили, що це принесе перемогу, і виступали проти територіальних поступок для припинення бойових дій. Грудневе опитування не показало зменшення рішучості українців: лише 8% висловилися за угоду «земля в обмін на мир».

Опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології у лютому-березні 2023 року, засвідчило, що 68% українців виступають за продовження бойових дій та повернення всіх територій, втрачених з 2014 року, навіть якщо це означатиме тривалу війну та меншу військову допомогу Заходу. Суспільні настрої мають значення: війни ведуться на фронті, але їхні результати можуть залежати від того, що відбувається в тилу.

Ця мораль серед українців була підкріплена напрочуд стійкою та єдиною відданістю прихильників України. Солдати Путіна не тільки зіткнулися з українською армією, яка з 2014 року отримала цінний досвід у боротьбі з проросійськими сепаратистами на Донбасі, але наступного року Україна також почала отримувати інтенсивну підготовку із Заходу. До початку 2022 року США підготували 23 000 українських військових; Великобританія – 2000; і Канада – 35 000 (у кожному випадку, враховуючи персонал служби безпеки). США планують у 2023 році навчати у Німеччині 2500 українців на місяць; Британія, яка навчила близько 5000 українців минулого літа, поставила за мету – 20 000, а нова Військова місія ЄС з допомоги Україні сподівається навчити – 15 000 українських солдатів.

Постачання західної зброї також зросли за вартістю та витонченістю. Відстеження військової підтримки України проведене Кільським університетом засвідчило, що з 24 січня 2022 року по 15 січня 2023 року Сполучені Штати виділили понад 47 мільярдів доларів військової допомоги Україні; Великобританія, Канада та різні європейські країни — понад 20 мільярдів доларів; і Європейський фонд миру ЄС –– понад 3 мільярди доларів. Зокрема, йдеться про протитанкові ракети та зенітні комплекси, броньовані евакуаційні машини, бронетранспортери, артилерію, самохідні гаубиці, контрбатарейні радари, системи протиповітряної оборони, безпілотники та, люб’язно надані країнами НАТО, які колись входили до Варшавського договору, танки радянських часів.

Тепер, коли тяганина щодо постачання західних танків в Україну минула, Київ почав отримувати британські Challenger 2 та Leopard 2 німецького виробництва (з Німеччини та кількох інших європейських країн), а згодом отримає американські Abrams M1A1. Що стосується військово-повітряних сил, то Словаччина пообіцяла надіслати 13 винищувачів МіГ-29 російського виробництва, а Польща — чотири. Незважаючи на те, що постачання західних військових літаків залишається невизначеним, уряд Нідерландів заявив, що «зберігає відкритість» до запитів України щодо винищувачів F-16 американського виробництва, а президент Франції Еммануель Макрон заявив, що не виключає надсилання бойових літаків.

Зобов’язання Заходу щодо України можуть виявитися непомітними, оскільки витрати та ризики зростають, а військові запаси вичерпуються, але цього ще не трапилось, безсумнівно, на подив Путіна. Величезна кількість західної зброї прямує до України, коли вона готується до свого контрнаступу. Танки та бойові машини піхоти підвищать її майстерність у бронетехніці: перші допоможуть пробити російську оборону, а другі забезпечать піхоті кращий захист та більшу швидкість. Мобільна артилерія та ППО зроблять тандем ще потужнішим. На відправку всього запланованого озброєння знадобляться місяці, а Київ продовжує хвилюватися через нестачу артилерії та снарядів. Однак, поки що, заплативши високу ціну за зимовий наступ, який не приніс відповідних успіхів, і зіткнувшись з нестачею військ, боєприпасів і техніки, російській армії буде важко почати наступну операцію у стислі терміни і, можливо, доведеться переходити до оборони.

Черговий наступ

Багато залежить від успіху майбутнього контрнаступу України. Серед іншого, прихильники України будуть уважно спостерігати, оцінюючи, чи можлива перемога, якої прагне Київ. Але є вагомі підстави вважати, що Україна досягне успіху і розчарує скептиків. Українські військові лідери виявилися хитрими, спритними та винахідливими до такої міри, як їхні російські колеги, і кумулятивний ефект надходження західної зброї багатьма способами збільшить вогневу міць України.

Нещодавні схеми розгортання українських і російських військ і будівництво російських оборонних ліній свідчать про те, що контрнаступ України може бути зосереджений на просуванні на південь у контрольовані Росією частини Запорізької області, щоб перерізати сухопутний коридор Росії до Криму. З цією метою Україна посилить свої удари по російським базам і складам постачання, а також по залізничним лініям постачання, опорі російського військового матеріально-технічного забезпечення, які пролягають через Токмак (великий транспортний вузол у Запоріжжі) на південь до Мелітополя і далі до Херсона і Криму.

Також посиляться удари по району Мелітополя. Якщо українські війська досягнуть Бердянська чи Маріуполя, ключових портів на узбережжі Азовського моря, то вони відріжуть російські війська в лівобережному Херсоні та Запоріжжі один від одного, підвищуючи їхню вразливість до оточення та ускладнюючи постачання та оборону Криму — навіть якщо Керченський міст повністю відремонтують до липня 2023 року, як планувалося. Альтернативний вектор атаки міг би бути з Херсона в бік самого Криму, хоча для цього знадобилося б складне переправлення через Дніпро. Проте, рішення Росії збільшити розгортання сил і побудувати траншеї на півночі півострова свідчить про те, що вона не виключає такого кроку. У будь-якому випадку просування на південь також може поставити Керченський міст, серйозно пошкоджений вибухом у жовтні 2022 року, в зону дії українських ракет.

Підбадьорений своїми успіхами на полі бою, Київ прагне повернути всі території, втрачені з 2014 року, включаючи Крим і всю східну Україну, визначення перемоги, яке президент Володимир Зеленський неодноразово формулював і не відмовлятиметься так легковажно. Проте, військові обставини можуть змусити лідерів України поступитися: незважаючи на всі зусилля, їхня армія може не спромогтися витіснити Росію з усіх втрачених територій. Захід, зрозумівши це, може змусити Київ зробити важкий вибір, оскільки хоче уникнути нескінченної та ще дорожчої війни — тим паче, якщо західні економіки почнуть стикатися із ще сильнішими економічними наслідками, а втома захопить Україну. Хоча цей сценарій не є неминучим, його не можна відразу відкидати. Будь-яке припинення війни, окрім прямої поразки Росії, вимагатиме від лідерів України болісних поступок, які були б дуже непопулярними. Проте, хід війни разом із політичними та економічними тенденціями на Заході може вимагати від них визнати, що продовження бойових дій не призведе до перемоги на тих умовах, яких вони хочуть.

Є різні способи уявити неідеальні результати війни для України, але розглянемо два. У першому випадку Росія відступить на бойові лінії до вторгнення 24 лютого 2022 року, зберігаючи Крим і землі на Донбасі. У другому – Україна повернула б усе Запоріжжя, а отже, узбережжя Азовського моря та Херсонщину, включно з окупованим Росією сегментом узбережжя Чорного моря. Росія збереже Крим і значну частину Донбасу — Луганську область і частину Донецької області, які вона контролює, — але відмовиться від сухопутного коридору до Кримського півострова, який зараз має через південні частини Донецької та Запорізької областей.

Навіть останній сценарій означав би значну перемогу України. План Путіна встановити квіслінгський уряд у Києві та розділити Україну шляхом анексії її півночі, сходу та півдня, включаючи узбережжя Чорного та Азовського морів, зазнав би краху. Як і його фальшива спроба у вересні 2022 року анексувати Донецьку, Луганську, Херсонську та Запорізьку області, три з яких він на той час контролював лише частково. Україна збереже приблизно 93% території до вторгнення та близько 89% території до 2014 року. Незважаючи на те, що врегулювання за цим принципом не відповідало б ідеальній фомулі Києва, воно позбавило б Україну подальших смертей цивільного населення та руйнування, що дозволило б їй продовжити виконання грандіозного завдання післявоєнної відбудови та дало б змогу мільйонам біженців і внутрішньо переміщених осіб (разом майже 14 мільйонів), повернутися додому.

Ба більше, Путін не просто не зупинив би приєднання України до Заходу, що є давньою метою, але й гарантував би і навіть прискорив його. Незважаючи на точну територіальну конфігурацію післявоєнної України, Київ наполягатиме на членстві в НАТО і цілком може цього досягти. Навіть якщо альянс не зможе зібрати одностайність, необхідну для прийняття України, вона може отримати гарантію безпеки від Сполучених Штатів, Великобританії, Польщі та країн Балтії, яких українці вважають своїми найвідданішими прихильниками, та інших держав НАТО, які бажають цього зробити. Якщо гарантій безпеки не буде, Україні доведеться задовольнитися довгостроковим зобов’язанням Заходу забезпечити військову підготовку та озброєння. Українці сприйняли б такий результат як зраду, але вони не можуть його виключити. Навіть за цих обставин тривала військова допомога Заходу, досвід, отриманий у цій війні, і усвідомлення Росією того, що українці воюватимуть добре, забезпечать Києву міцну здатність до самооборони.

Ідеальне і добре

Захід не повинен мати ілюзій стосовно того, що від нього вимагатимуть на військовому та економічному фронтах навіть після війни. Хоча Київ був вдячний за західну зброю, він неодноразово наголошував, що незабаром і на невизначений термін знадобиться набагато більше. Якщо українська перемога буде здаватися близькою, політичні діячі США та Європи зіткнуться з терміновими вимогами збільшити свою і без того значну військову підтримку (навіть ціною зниження власної військової готовності), аби переконатися, що Київ її здобуде.

В економічній сфері війна спричинила приголомшливі руйнування в Україні, а також величезний бюджетний дефіцит, який становив майже 25 мільярдів доларів у 2022 році і може досягти 38 мільярдів доларів у 2023 році. Потреби Києва в економічній та гуманітарній допомозі зростатимуть у міру того, як війна триває, але також зберігатимуться, коли вона закінчиться. Світовий банк оцінює вартість післявоєнної відбудови України у 411 мільярдів доларів, а прем’єр-міністр України Денис Шмигаль – у 750 мільярдів доларів.

Проте, ці виклики варто розглядати у контексті того, що трапилось після 24 лютого 2022 року. Україна не тільки запобігла поразці та підкоренню, але її армія витіснила Росію за допомогою твердих та кмітливих воєначальників, а також західних навчання та озброєння. Навіть якщо Києву врешті-решт доведеться погодитися на політичне врегулювання, яке вимагає поступок, Путіну не вдасться підпорядкувати Україну, відрізати величезні ділянки її території, включаючи узбережжя, і приєднати їх до Великої Росії. Коли почалася війна, здавалося, що йому вдасться досягти всього цього і, можливо, більше. Тепер українська перемога, навіть якщо вона не відповідає ідеалу, стала не просто уявною, але й вірогідною.