Заходу варто почати з пришвидшення потоку постачань зброї до України та покращити їхню якість та кількість, щоб посилити українську армію та обмежити військові можливості росіян, таким чином, збільшивши у них бажання до дипломатичного врегулювання

Після більш ніж року війни, ситуація в Україні виявилась кращою, ніж очікувалося. Наміри Росії підкорити сусідню державу не здійснилися. Україна залишається незалежною та суверенною республікою, контролюючи приблизно 85% територій до вторгнення Росії у 2014 році. У той же час, важко залишатися оптимістичними, спостерігаючи за війною. Економічні та людські витрати, які вже є величезними, ще збільшаться, оскільки і Москва, і Київ готують нові операції на полі бою. Російська армія має чисельну перевагу, але це змушує українців краще розвинути навички планування військових операцій та підвищення бойового духу, так як і доступ до західної допомоги. Відповідно, найочевидніший наслідок конфлікту – це не повна перемога України, а кривава безвихідь. Про це йдеться в аналітичній публікації Річарда Гааса, президента Ради з міжнародних відносин і Чарльза Купчана, старшого наукового співробітника Ради з міжнародних відносин та професора міжнародних відносин у Джорджтаунському університеті на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

На тлі цих умов заклики про дипломатичне завершення конфлікту, зрозуміло, зростають. З бажанням і Москви, і Києва продовжувати війну, умови для мирного врегулювання ще не дозріли. Росія, здається, налаштована на загарбання більшої частини Донбасу. Україна, схоже, готує контратаку, щоб розірвати сухопутний міст із Криму до Донбасу, і як стверджує Володимир Зеленський, вигнати росіян і повністю відновити територіальну цілісність.

Заходу потрібне рішення із врахуванням цих реалій, але без порушення власних принципів. Найкращий вихід – це поступова двостороння стратегія, яка спочатку передбачає зміцнення української армії, а згодом, коли «вітри змін» стихнуть до кінця року, перейти від поля битви до столу переговорів. Заходу варто почати з пришвидшення потоку постачань зброї до України та покращити їхню якість та кількість.  Українську армію потрібно посилювати, щоб обмежити військові можливості росіян і збільшити у них бажання до дипломатичного врегулювання. До моменту завершення довгоочікуваного контрнаступу, Київ також має «дозріти» до ідеї врегулювання конфлікту, маючи за плечима найкращі битви на полі бою та усвідомлюючи вичерпання власних людських резервів та військової допомоги Заходу.

Іншим наріжним каменем західної стратегії має бути розгортання плану припинення вогню та подальші мирні процеси з метою завершення війни. Проте, цей дипломатичний гамбіт може провалитися. Навіть якщо Росія та Україна зазнаватимуть величезних втрат, хтось з них чи обидві країни будуть прагнути продовжити війну. Зважаючи на те, що витрати на війну є захмарними і загрожує перспектива воєнної безвиході, краще пристати на тривалий режим тиші, бо по-перше, це може попередити поновлення конфлікту, або ще краще, покласти основу для довготривалого миру.

Безкінечна війна

Наразі, дипломатичного вирішення конфлікту не видно. Російський керманич Володимир Путін, ймовірно, побоюється, що, у випадку припинення бойових дій, росіяни звинуватять його у розв’язанні дорогої та даремної війни. Зрештою, російські війська повністю не контролюють жодну із чотирьох областей, які Москва анексувала у вересні 2022 року, НАТО розширилось та зміцніло, а Україна відвернулась від Росії більше ніж будь-коли. Путін, здається, вірить, що час на його боці, сподіваючись, що він зможе обійти санкції, які не змогли зашкодити російській економіці, і підтримувати градус підтримки так званої спецоперації. Згідно із дослідженнями російської недержавної дослідницької організації «Левада центр» близько 70% росіян досі підтримують війну. Путін сумнівається у стійкості України та її західних союзників, очікуючи, що їх наміри послабнуть. І він, звісно, вважає, що, коли його новобранці вийдуть на поле бою, то Росія буде здатна розширити територіальні «апетити», дозволяючи йому таким чином заявити про розширення кордонів РФ, коли війна закінчиться.

Україна також не бажає зупинятись. І керівництво країни, і суспільство, зрозуміло, прагнуть повернення контролю над усіма територіями, що були під окупацією ще з 2014 року, включно з Кримом. Українці також хочуть притягнути Москву до відповідальності з приводу численних воєнних злочинів, що коїли російські війська, та змусити виплатити відшкодування. До того ж, Київ має усі підстави вагатись, чи варто довіряти Путіну у дотриманні мирної угоди. Тому українські лідери просять про економічну та військову допомогу. США та Європа передали значний досвід, тренувальні практики та обладнання, проте вони стримували поставки більш сильних військових систем, таких як далекобійні снаряди чи літаки, побоюючись ескалації з боку Росії, чи застосування ядерної зброї в Україні або цілеспрямованих атак проти однієї з країн НАТО.

І хоча Вашингтон тримає руку на пульсі через ризик ескалації, його побоювання – даремні. Західна політика розривається між попередженням катастрофічного провалу (де недоукомплектована Україна буде поглинута Росією) і катастрофічним успіхом (коли переозброєна  Україна змушує загнаного у кут Путіна до ескалації). Але складно передбачити, що отримає Росія від ескалації. Не в інтересах Росії розширювати війну, атакуючи членів Альянсу, оскільки країна і так переживає не найкращі часи, змагаючись з Україною самотужки. Її війська виснажились після року війни. І вона не використає ядерної зброї. Ядерна атака спонукатиме НАТО до прямого втручання у війну та знищення російських позицій в Україні. Це також віддалить Індію та Китай, які попереджали Росію про неприпустимість застосування ядерної зброї.

Проте, неправдоподібність використання ядерної зброї – не єдина причина, чому Захід має зневажати російську позицію; ядерний шантаж сигналізуватиме іншим країнам, що такі погрози працюють, повертаючись до нерозповсюдження зброї чи послаблення ядерного стримування. Китай, наприклад, може вирішити, що ядерні погрози відволікатимуть США від допомоги тайванським солдатам у разі нападу Китаю.

Тому Заходу потрібно не стримувати себе та надавати Україні – танки, далекобійні снаряди та іншу зброю, яка потрібна Україні, щоб відвоювати більшість своїх територій найближчим часом. Європейські країни розпочали постачання танків «Leopard», а США пообіцяли надати 31 танк «Abrams», які прибудуть до осені 2023 року. Проте, потрібно збільшити темпи та обсяги поставок. Більша кількість танків дозволить українським захисникам посилити можливість пробити російські лінії оборони на півдні. Далекобійні снаряди АТАСАМS, які США поки що відмовляються надавати, дозволили б Україні вражати російські позиції, командні пункти, склади зі зброєю глибоко у тилу окупованих територій, торуючи шлях для більш успішного наступу. Американські інструктори також повинні почати навчання українських пілотів на літаках F-16. Навчання займе якийсь час, проте його початок дозволить США у подальшому постачати сучасні винищувачі, коли пілоти будуть готові, сигналізуючи Росії, що українські можливості ведення війни зросли.

Тим не менш, не зважаючи на усі переваги військової допомоги Заходу, навряд чи вдасться уникнути безвиході у цій війні. Якщо, звичайно, майбутній український контрнаступ буде успішним та дозволить повернути всі окуповані території, включно із Кримом, що привело б до повної поразки Росії. Проте, такий результат малоймовірний. Навіть якщо Захід активізує свою військову допомогу, Україні не вдасться перемогти. У неї закінчуються солдати та амуніція, і економіка продовжується погіршуватися. Російські війська окопуються, а нові рекрути вже прямують на фронт.

Ба більше, якщо позиції Росії стануть хиткими, цілком можливо, що Китай надасть зброю Росії безпосередньо або через треті країни. Китайський президент Сі Цзіньпінь поставив велику і довготривалу ставку на Путіна, і не буде стояти з опущеними руками, коли Росія зазнає значних втрат. Візит Сі у березні 2023 року до Москви свідчить не про відмову, а про збільшення його співпраці з Путіним. Сі також може спрогнозувати, що ризики постачання військової допомоги Росії є мінімальними. Врешті-решт, Китай уже дистанціювався від США, і відносини двох країн лише погіршуються, незважаючи на обсяги підтримки Росії.

Збільшення військової допомоги Україні допоможе українським військам просунутися на полі бою, але зменшує сподівання на сприятливі умови для Києва, щоб відновити свою територіальну незалежність. Безвихідь швидше за все виявиться на лінії розмежування. Коли це станеться, постане очевидне питання: а що далі?

Після безвиході

Навіть якщо дивитися на все з українського боку, було б дуже нерозумно наполегливо здобувати повну перемогу, що може закінчитися Пірровою перемогою. Українські війська вже втратили 100 000 найкращих солдатів. Українська економіка скоротилася на 30%, рівень бідності зростає, а Росія продовжує бомбити критичну цивільну інфраструктуру. Близько 8 млн українців покинули домівки, а ще мільйони стали внутрішньо переміщеними особами. Україні не варто ризикувати повним знесиленням у гонитві за недосяжними цілями.   

До кінця цієї сезонної воєнної кампанії США та Європа також матимуть вагомі причини облишити підтримку України. Існування України як суверенної та незалежної держави досі є пріоритетом, але досягнення цієї мети не вимагає повного відновлення контролю над Кримом та Донбасом найближчим часом. Захід не повинен хвилюватися, що наполягання на припиненні вогню перш ніж Київ поверне собі всі території, спричинить падіння міжнародного порядку. Мужність українців та рішення Заходу вже дали відсіч намірам Росії захопити Україну, змусили її зазнати стратегічної поразки, показали іншим ревізіоністам, що територіальні загарбання можуть бути дорогою і неприємною справою. Звісно, важливо зменшити російські доходи та продемонструвати усім, що агресія не окупається, проте ця мета має бути зваженою порівняно з іншими пріоритетами.

Реальність така, що продовження масштабної військової підтримки Києва містить великі стратегічні ризики. Війна підриває бойову готовність західних військ та виснажує запаси зброї. Країни НАТО не можуть зневажати ризики безпосередньої конфронтації з Росією, і США змушені готуватися до потенційної військової операції в Азії (стримування та реагування на будь-які рухи Китаю щодо Тайваню) та на Близькому Сході (проти Ірану або терористичних організацій).

Війна також позначилась на глобальній економіці. Вона розірвала ланцюги постачання товарів та сприяє високому рівню інфляції й дефіциту палива та продуктів харчування. Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) оцінила, що війна скоротить бюджет світової економіки на 2,8 трлн доларів у 2023 році. Від Франції до Перу і Єгипту: економічна криза викликає політичні хвилювання всюди. Війна також змінює всесвітню політичну полярність. Геополітична конкуренція між західною демократією та російсько-китайською коаліцією дає перспективу на біполярний поділ світу. Тим часом, більшість країн земної кулі сидять на лаві і не бажають втягуватись у нове протистояння Заходу та Сходу. Безлад у світі бере початок від війни в Україні.

На тлі цих подій ані Україна, ані її партнери в НАТО можуть сприймати західну єдність як належне. Американська рішучість є однією з головних причин європейської непохитної сили, та Вашингтон стикається із величезним політичним тиском, щоб зменшити витрати, відновити боєготовність та наростити свої спроможності в Азії. Зараз, коли республіканці контролюють Палату представників, для адміністрації Байдена буде складніше забезпечувати значні поставки військової допомоги Україні. Політика США щодо України може суттєво змінитися, якщо республіканці виграють вибори до Білого Дому у 2024 році. Тому це час для плану Б.

Час для перемовин

Враховуючи вірогідну траєкторію війни, США та партнерам варто задуматись над дипломатичною формою завершення цієї війни. Навіть якщо члени НАТО наростять обсяг військової допомоги напередодні майбутнього контрнаступу України, Вашингтону варто розпочинати дипломатичні консультації з європейськими партнерами та Києвом.

За такого підходу західні партнери пропонуватимуть Україні режим припинення вогню після завершення контрнаступу. В ідеалі російські та українські війська відійдуть та заберуть важку техніку з лінії розмежування, створюючи демілітаризовану зону. Третя сторона – ООН чи ОБСЄ – відправлять своїх наглядачів, щоб моніторити ситуацію та забезпечити режим припинення вогню. Заходу варто звернутись до інших впливових країн, включаючи Китай та Індію, щоб вони підтримали пропозицію припинення вогню. Цей крок ускладнить дипломатичні процеси, але збільшить тиск на Кремль. У випадку, якщо Китай відмовиться від підтримки цієї ініціативи, постійні заклики Сі щодо дипломатичних переговорів будуть сприйматися як порожні балачки.

За умови, якщо режим припинення вогню протримається, розмови про мир також триватимуть. З одного боку, будуть прямі переговори між Росією та Україною, що можливі тільки за міжнародних посередників, на умовах миру. З іншого боку, партнери НАТО розпочнуть стратегічний діалог із Москвою щодо контролю над озброєнням та розширення європейської архітектури безпеки.

Наміри Путіна перекреслити порядок безпеки після часів Холодної війни провалилися та закінчилися тільки зміцнення НАТО. Проте, така реальність тільки підвищує потребу у конструктивному діалозі між НАТО та Москвою, щоб попередити нову гинитву озброєнь, відновити військові контакти та вирішити інші спільні завдання, такі як розповсюдження ядерної зброї. Розмови у форматі «2х4», що допомогли закінчити Холодну війну, можуть бути хорошим прикладом і у цій ситуації. Західна і Східна Німеччина вели безпосередні переговори про об’єднання, тоді як США, Британія, Франція, та СРСР вели переговори про розширення архітектури безпеки після Холодної війни.

Якщо Україна досягне успіхів на полі бою влітку, цілком можливо, що Путін розгляне припинення вогню та мирний план як можливість врятувати своє обличчя. Щоб зробити цей підхід ще більш привабливим, Захід також запропонує послаблення санкцій в обмін на готовність Росії дотримуватися припинення вогню, згоду на демілітаризовану зону та співпрацю у мирних перемовинах. Звичайно, можливо, що Путін відхилить припинення вогню або піде на це тільки з метою відновлення власної армії та пізнішої спроби нападу на Україну. Проте, ми небагато втратимо, якщо перевіримо готовність росіян до поступок. Незважаючи на реакцію Росії, Захід надалі буде постачати Україні зброю для захисту у довготривалій перспективі і впевниться, що пауза у боях не була використана на перевагу Росії. Якщо Росія відхилить припинення вогню (або спочатку пристане на нього, а пізніше порушить), ця непоступливість поглибить дипломатичну ізольованість, зміцнить санкційний режим та збільшить рівень підтримки України в США та Європі.

Інший правдоподібний результат: Росія погодиться на припинення вогню, щоб залишити собі всі територіальні завоювання, проте насправді не матиме наміру вести сумлінно переговори, щоб забезпечити довготривалий мир. Імовірно, Україна буде вести ці переговори на своїх умовах: повернення до кордонів 1991 року,  матеріальна компенсація та відповідальність за воєнні злочини. Та через те, що Путін, імовірно, відхилить ці вимоги, тривала дипломатична безвихідь тоді знову постане, перетворюючи війну у заморожений конфлікт. В ідеалі, перемир’я триватиме, ведучи до статусу-кво, який панує на Корейському півострові, який залишався досить стабільним без формального мирного договору упродовж 70 років. Кіпр також був розділений, але стабільний протягом десятиліть. Це не ідеальний вихід, проте це кращий варіант, аніж високоінтенсивна війна, яка триває роками.

Як переконати Київ?

Переконати Київ легко погодитися на припинення вогню та невизначені дипломатичні зусилля буде легше аніж змусити Москву також виконувати умови. Багато українців сприйматимуть цю пропозицію як розпродаж територій та побоюються, що нові лінії припинення вогню стануть де-факто новими кордонами країни. Зеленському необхідно кардинально скоротити свої військові цілі, після того, як він обіцяв перемогу із самого початку війни – це надскладне завдання для найталановитіших політиків.

Проте, Києву у кінцевому підсумку сподобається цей план. Навіть якщо війна буде заморожена на новій лінії розмежування між Росією та Україною, Київ не змушуватимуть відмовитись від повернення своїх територій, включно з Кримом та Донбасом. Радше, це питання буде відтерміновано у часі. Київ відмовиться від спроб повернути ці території військовим шляхом, оскільки це крок, який, безумовно, буде дорогим але, швидше за все, провальним. А відновлення територіальної цілісності може відбутись за умови дипломатичного прориву, який можливий лише за відсутності Путіна при владі. Тим часом, західні парлементарі можуть пообіцяти повністю скасувати санкції проти Росії та нормалізувати стосунки, якщо Москва підпише мирну угоду, яка влаштовує Київ.

Така формула у підсумку замінює стратегічний прагматизм політичним принципом. Мир в Україні не може бути заручником військових цілей, які морально виправдані, але ймовірно недосяжні. У той же час, Захід не має винагороджувати російську агресію, постійно примушуючи Україну до територіальних компромісів. Завершення війни із невирішеним статусом окупованих територій – це варіант.

Навіть якщо припинення вогню триває і дипломатичний процес просуватиметься, країнам НАТО варто озброювати Україну, розвінчуючи сумніви у Києві. Ба більше, США можуть пообіцяти Україні посилювати потік озброєння та не стримуватимуть атаки проти військових об’єктів на території Росії.

В якості стимулу для України, Захід має запропонувати підписати формальний пакт захисту. Хоча Україна найближчим часом не стане членом НАТО – зараз важко знайти консенсус із цього приводу серед союзників. Більшість країн-членів НАТО, включно із США, можуть укласти безпековий договір, який передбачатиме засоби самооборони. Цей пакт хоча і не дотягує до серйозних гарантій безпеки, може нагадувати оборонні відносини Ізраїлю з США чи відносини Фінляндії та Швеції до того, як вони вирішили приєднатися до НАТО. Пакт також може включати положення, на кшталт статті 4 договору НАТО, яка передбачає переговори, коли будь-яка країна ставить під загрозу територіальну цілісність, політичну незалежність чи безпеку інших.

Окрім цього пакту, ЄС варто створити довготривалий пакет економічної допомоги та запропонувати часові рамки вступу до ЄС, гарантуючи Україні, що вона на правильному шляху для інтеграції. За найкращих умов українці матимуть найтяжчі дні попереду; європейське членство дасть їм світло в кінці тунелю, яке вони заслуговують побачити.

Тим не менш, Україна ще може відмовитися від припинення вогню. Якщо так, то це буде першим випадком в історії, коли партнер, який залежить від поставок США, буде змушений відмовитися від перегляду своїх планів. Проте, якщо Київ дійсно відмовиться, політична підтримка України у США та Європі, не буде такою самою, особливо якщо Росія дотримуватиметься режиму припинення вогню. Україна не мала б вибору, окрім як пристати на умови тієї сторони, яка надавала їй військову та економічну допомогу. Ба більше, Заходу варто застосовувати санкції та дипломатичні важелі, щоб відновити територіальну цілісність  України за столом переговорів, а не на болі бою.

Який вихід?

Протягом більш ніж року Захід дозволяв Україні визначати успіх та ставити воєнні цілі. Така політика, неважливо чи мала вона сенс на початку війни, зараз закінчується. Це нерозумно, адже деякі цілі України не співпадають з інтересами Заходу. Ця війна нестабільна і надзвичайно дорога, і тому на Заході вже стомилися від надання тривалої допомоги. Будучи глобальною державою, США мусять визнати, що максимальна чіткість інтересів на кону війни суперечить іншим інтересам Заходу.

Утім, ще є вихід із цього глухого кута. Заходу варто зараз робити більше для захисту України та просування її на болі бою, поставивши у найбільш вигідне положення перед переговорами. Тим часом, Вашингтону варто визначити дипломатичний курс, який забезпечує безпеку та життя України у її фактичних кордонах та працювати над відновленням територіальної цілісності у довготривалій перспективі. Цей підхід може здатися занадто складним для одних та недостатньо хорошим для інших. Проте, на відміну від інших альтернатив, він має найбільше шансів поєднати бажане та дійсне.

Перекладачка: Дарина Гловацька