На території зруйнованого міста колись виготовляли вино, сіль, а також навчали музикантів

Східноукраїнське місто Бахмут тепер відоме на весь світ як місце найдовшої та, можливо, найкривавішої битви у російсько-українській війні. ВВС вдалося поспілкуватись з деякими мешканцями цього міста, які поділились власними спогадами і Foreign Ukraine пропонує з ними ознайомитись.

Вино

Своїм ігристим вином Бахмут (колишня назва – Артемівськ) був відомий далеко за межами України. Місцевий виноробний завод, який заснований у величезній покинутій гіпсовій шахті у 1950-х роках, був одним з найбільших і найкращих виробників цього напою в СРСР, а згодом і в незалежній Україні. Його розташування, приблизно на 70 метрів під землею, полегшувало досягнення потрібної температури для бродіння вина.

Зараз він належить компанії під назвою ArtWinery, і її директор з маркетингу Олександра Чередниченко розповіла про те, як вперше відвідала величезні печери.

«Це було дивовижне відчуття. Це підземне місто настільки велике, що для пересування по ньому використовували відповідні транспортні засоби — вантажівки для перевезення товарів. Були нескінченні ряди пляшок, і ви не могли побачити, де вони закінчуються. Всередині було дуже гарно, грала класична музика, а стіни пофарбували у жовтий, зелений і червоний кольори. Це зачаровувало. Ніщо не зрівняється з деґустацією вина під землею. Це один із головних символів Бахмута. Безпосередньо біля головного офісу працівники компанії посадили виноградник, а також тут був гарний сад із павичами», — згадує Олександра Чередниченко.

Десятиліттями ігристе вино з Бахмута користувалося великим попитом у Радянському Союзі, воно було популярним під час святкувань, таких як весілля чи Новий рік.

Роботу заводу призупинили в день російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, а більшість співробітників евакуювали з Бахмута.

Сіль

Сіль – ще один продукт, який зробив Бахмут відомим в Україні та за її межами. До війни соледобувна компанія «Артемсіль» виробляла понад 7 мільйонів тонн солі на рік, експортуючи її у 22 країни від Вірменії до Данії.

«Це була престижна компанія для роботи. Коли я влаштувалася туди, люди були здивовані, що мене взяли без впливових друзів на високих посадах. Це був найкращий час у моєму житті, ми відчували себе у безпеці», — згадує Анжеліка, яка майже 20 років працювала в «Артемсіль».

Війна все змінила.

Анжеліка розповіла історію двох колишніх колег, які працювали в лабораторії по сусідству з її офісом.

«Одна загинула, коли ракета влучила в її будинок у січні 2023 року. Це сталося в її день народження. Інша почала пити до смерті. Це може бути почуття безпорадності або стрес», – сказала вона.

Анжеліка згадує Бахмут як гарне та доглянуте місто.

«Наша влада вирішила зробити вітрину з таких прифронтових міст – показати тим, хто виїхав з України, чого їм не вистачає. На Бахмут за останні роки було витрачено дуже багато грошей», – зазначає Анжеліка.

Музичний коледж

Схожі спогади про місто й у викладача фортепіано Бахмутського коледжу культури і мистецтв Наталі Путрі.

«Це було приголомшливо красиво. Місцева влада добре подбала про дороги й тротуари – можливо, це не така вже й велика справа для Європи, але для нас це було незвично. Вони побудували чудовий стадіон і щедро відремонтували наш коледж. Придбали дуже гарні музичні інструменти», – розповіла вона.

Її коледж проводив конкурси піаністів для всієї України та публічні концерти на честь таких подій, як День Святого Валентина чи Новий рік.

«Без культури і мистецтва немає життя. Бахмут завжди цікавився культурою», – сказала Наталя.

Одна з її учениць, Олександра, має теплі спогади про бахмутський коледж.

«Ми йшли туди на світанку та поверталися додому на заході сонця. 23 лютого 2022 року ми провели масштабний концерт, і я пам’ятаю чудовий захід сонця того вечора. Я йшла додому, дивилась на небо і зірки. І у мене виникало запитання: «Як довго небо вгорі буде мирним?» Тієї ночі зірки були просто неймовірні. Наступного ранку нас розбудили люди, які кричали, що почалася війна і наші міста почали бомбити. У мене були сльози на очах, коли я побачила фотографії нашого концертного залу після того, як його зруйнували під час війни – саме там, де був наш улюблений рояль. Це була мрія кожного піаніста вийти на цю сцену і зіграти на ньому», — згадує Олексадра.

Життя далеко від дому

Після початку війни Бахмутський коледж культури і мистецтв переїхав до Кам’янця-Подільського – міста на заході України.

«Це повністю змінило динаміку наших стосунків з учителями. Тепер ми одна велика сім’я, оскільки усі втратили свої домівки. Ми пройшли через усе це разом. Підтримка, яку ми отримуємо один від одного – безцінна», – вважає Олександра.

Її вчителька Наталя погоджується: «Так, ми сім’я. Зустрічаємося після роботи і спілкуємося, постійно гуляємо, п’ємо каву чи просто балакаємо у кав’ярні. Але у мене є одна мрія: повернутися на рідну східну Україну, навіть якщо це буде не Бахмут».