Західні експерти прогнозують три сценарії розвитку подій

Напередодні відзначення Дня Д – чергової річниці висадки союзників антигітлерівської коаліції у Нормандії, американський генерал Марк Міллі провів паралель із українським контрнаступом. За його словами, мета така ж, як і майже 80 років тому: «звільнити окуповану територію України, яка зазнала несправедливого нападу з боку нації-агресора, у цьому випадку Росії». Про це йдеться в аналітичній публікації The Economist, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Тоді, як і зараз, такого роду битви визначатимуть майбутній безпековий порядок в Європі. Але, принаймні, для західних союзників України кінцева мета поточної війни є менш зрозумілою, аніж для союзників у 1944 році. На відміну від нацистської Німеччини, Росія є ядерною державою. Важко уявити її повну капітуляцію. Проголошена мета України – відвоювати всю землю, яку Росія захопила з 2014 року, відновивши кордони, встановлені у 1991 році, коли розпався Радянський Союз. Але навіть якщо українська армія зможе досягти такої амбітної мети (а в цьому сумніваються багато західних країн), є побоювання, що Росія може сприйняти такий результат як жалюгідне приниження, тому може превентивно застосувати ядерну зброю.

У підсумку, з’являється доволі туманна мета поточної війни: щоб Україна завдала якомога більше втрат і здобула якомога більше територіальних здобутків, зміцнюючи, таким чином, свою позицію, коли вона намагається досягти modus vivendi з ослабленою Росією. З огляду на такий спосіб мислення, позитивним результатом для нових бригад України було б розірвати сухопутний міст між Росією та Кримським півостровом або наблизитися так, щоб поставити під загрозу російські позиції в Криму.

Проте, більшість західних офіційних осіб очікують більш скромних здобутків, коли Україна деокупує менше стратегічних шматків території, яку вона втратила минулого року, але, принаймні, продемонструє власні можливості просування на полі бою. З песимістичного погляду, українці у намаганні подолати російську оборону, досягнуть лише незначних успіхів і у кінцевому підсумку потраплять у безвихідь. На щастя, перспективу того, що українські війська зазнають невдачі, російської контратаки та відступлять, можна майже виключити, оскільки Росії бракує засобів для значного просування.

Хоча критичними факторами будуть рішучість і компетентність українських збройних сил, зовнішні фактори також впливатимуть на кінцевий результат. Президент США Джо Байден оголосив про дві ключові мети: забезпечити, аби Україна не зазнала поразки та НАТО не було втягнуте у прямий конфлікт з Росією із супутнім ризиком ядерної ескалації. Раніше він відмовлявся вводити війська в Україну або запровадити «безпольотну зону». Але він постачав зброю, щоб допомогти Україні захистити себе. Не менш важливими були надання розвідувальних даних, планування та навчання з боку США та її союзників. Сьогодні Україна має одну з найбільших армій у Європі, яку підтримують найпотужніші військові у світі. І хоча вона не навчена за стандартами НАТО, «але має бути кращою за російську армію», щоб отримати перевагу.

Лідер Китаю Сі Цзіньпінь також, здається, встановив власні межі. Він хоче запобігти повній поразці Росії, а також розриву відносин з Європою або застосування ядерної зброї. Хоча він і президент Росії Володимир Путін заявили, що дружба між їхніми країнами «не має меж», але Китай готовий запропонувати Росії далеко не повну військову допомогу. Він купує російську нафту та газ зі знижкою та продає китайські товари, які можуть бути корисними для військових потреб РФ. Сі Цзіньпінь поки що відмовляється постачати зброю, але усе може змінитися, якщо Китай побачить ознаки потенційного розгрому Росії.

Навіть враховуючи цей ризик і дотримуючись параметрів Байдена, американські генерали дедалі частіше дотримуються думки, що можна влаштувати «стратегічну поразку» Росії. З часом вони стали менше боятися ядерної ескалації. Частково їхня стратегія «вареної жаби», тобто поступового збільшення звичайної військової допомоги зменшила ризик. І підштовхуючи саму Росію через атаки на прикордонний район Бєлгорода чи атаки невеликих безпілотників на Кремль, Україна також прагне продемонструвати недолугість російських загроз. Керівництво США дедалі частіше прагне до того, щоб Росія втратила як військовий потенціал, так і бажання розпочати нову агресивну війну.

Ця мета особливо приваблива для американських військових планувальників, оскільки вони давно боялися перспективи вести дві війни одночасно: з Росією у Європі та з Китаєм в Азії. Якщо загрозу з боку Росії суттєво зменшити, принаймні на кілька років, це дозволить спрямувати більше ресурсів на стримування Китаю, який став найгострішою військовою проблемою США.

У західних аналітиків є три глобальні сценарії розвитку війни. Перший передбачає великий український прорив, під час якого вони або розривають лінії постачання до Криму, або повертають значну частину території на Донбасі. Такий нищівний крах російських військ може призвести до того, що Путін втратить владу. Дехто вважає це – найкращим способом відновити мир у Європі. Але важко оцінити здатність Росії підтримувати дисципліну серед своїх військ, як і оцінити крихкість режиму Путіна. Ядерні тривоги ще не повністю зникли. Тим не менш, деякі американські посадовці стурбовані не так потенційним використанням ядерної зброї, а зануренням Росії в хаос і супутньою втратою контролю над своїм ядерним арсеналом.

Другий сценарій передбачає менші втрати Росії, але також перспективу подальших поразок, щоб покарати Росію та послабити Путіна. Третім, більш похмурим сценарієм є тупикова ситуація, яка дозволить Росії утримати окуповані території України. Це підірвало б довіру Заходу до України та підбадьорило б Путіна. Попри всі військові невдачі Росії, каже Олександр Габуєв із берлінського мозкового центру «Carnegie Russia Eurasia Centre», Путін, схоже, не відмовився від наміру підпорядкувати всю Україну, анексувати більшу частину її території та встановити маріонетковий уряд у Києві. Він вважає, що цього можна досягти, затягнувши війну на багато років. Його військово-повітряні сили та флот здебільшого неушкоджені, і він може мобілізувати більше солдатів, хоча це може викликати народне невдоволення у Росії. Але Путін просто чекатиме…

Зокрема, Путін сподіватиметься на повернення до влади Дональда Трампа на президентських виборах у США у 2024 році. Як відомо, Трамп скаржиться, що США витрачають мільярди доларів на Україну, виснажуючи свій власний арсенал і затягуючи кровопролитну війну. Українці побоюються, що Трамп може або припинити фінансову допомогу, або іншим чином погодитися на умови Путіна.

Як уникнути тривалої війни? Одна надія полягає в тому, що Україна завдасть такої військової поразки РФ, що змусить Путіна переглянути свої цілі. Деякі західні офіційні особи, зокрема у Німеччині, сподіваються, що після контрнаступу України розпочнуться мирні переговори. А от у США застерігають, що Путін навряд чи буде готовий до серйозних переговорів, якщо не зазнає поразки. Навіть якщо переговори відбудуться, Росія може вдатись до тактики зволікання. Справжній дипломатії, можливо, доведеться почекати на новий раунд боїв у 2024 році.

Найскладніші питання пов’язані з тим, які гарантії безпеки Захід може запропонувати Україні як у короткостроковій перспективі, так і в рамках тривалого врегулювання. Досі деякі західні лідери вважали, що такі питання краще залишити до припинення військових дій. Але враховуючи мізерні шанси на мир шляхом переговорів, дехто стверджує, що Заходу більше не варто чекати; справді, посилені гарантії можуть прискорити кінець війни, підриваючи мрію Путіна про перемогу у затяжній війні. Президент Франції Еммануель Макрон у нещодавній промові у Словаччині, закликав надати Україні «відчутні та надійні гарантії безпеки».

«Гарантії безпеки», які Україна отримала у 1994 році від США, Великобританії та самої Росії в угоді під назвою Будапештський меморандум, в обмін на відмову від ядерної зброї, виявилися абсолютно недостатніми. Україна та її друзі у Східній Європі стверджують, що лише членство в НАТО — з його твердими зобов’язаннями щодо взаємної оборони, відомими як стаття 5 — може захистити Україну від майбутнього нападу.

Утім, західні союзники розділилися. Німеччина, зокрема, стверджує, що країна з невирішеними територіальними суперечками, особливо та, яка перебуває у стані війни, не може стати членом НАТО (хоча Західна Німеччина приєдналася до НАТО, незважаючи на поділ країни під час холодної війни). У будь-якому випадку, навряд чи Байден найближчим часом розширить ядерні гарантії США для України, враховуючи його небажання відправляти американські війська для її захисту зараз.

Андерс Фог Расмуссен, колишній генеральний секретар НАТО, пропонує двоетапний план. По-перше, західні країни повинні надати Україні «суттєві» гарантії, в ідеалі перед самітом НАТО у Литві в липні 2023 року. На саміті потрібно запросити Україну приєднатися до Альянсу або, принаймні, сигналізувати про це. Це дозволить зрозуміти, що Росія не має права вето на вступ країн до НАТО. Зрештою, стверджує Расмуссен, захист України в рамках НАТО буде набагато дешевшим, аніж надання озброєння, щоб нескінченно довго відбиватися від Росії.

Звісно, буде дуже важко забезпечити, щоб гарантії безпеки діяли як міст до членства в НАТО, а не як альтернатива йому. Ерік Чіарамелла з Фонду Карнегі за міжнародний мир пропонує план із п’яти пунктів, щоб дати Україні «менше, ніж стаття 5 НАТО, але більше, ніж Будапештський меморандум». Зокрема, це юридично кодифіковані зобов’язання допомогти Україні, на кшталт Ізраїлю й Тайваню; багаторічне виділення коштів на озброєння України; відновлення українського військово-промислового комплексу; механізми політичних консультацій, такі як стаття 4 НАТО; і чіткий шлях до членства в ЄС.