Питання про те, чи бажатимуть спадкоємці Путіна кардинально змінити курс Росії  і спокутувати провину за його злочини, у кращому випадку, залишається відкритим

Війна Володимира Путіна проти України стала визначальною подією за роки його перебування при владі. Навіть якщо він правитиме ще чверть століття, президент Росії назавжди вважатиметься військовим злочинцем. Але наслідки війни ще більш далекосяжні: вона залишить пляму на російському суспільстві та політиці на багато років. Про це йдеться в авторській публікації Юджина Румера, директора російсько-євразійської програми у Фонді Карнеґі за міжнародний мир на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Путін кооптував еліту Росії, навіть її начебто ліберальне крило, зробивши їх співучасниками злочинів в Україні. Він заручився підтримкою громадськості щодо війни, використовуючи як байдужість суспільства, так і його ностальгію за російською імперською історією. Зробивши російське суспільство співучасником війни, Путін запобіг можливості драматичного розриву зі своїм правлінням — навіть після того, як він піде з політичної сцени. І він створив неприємну проблему для Сполучених Штатів та їхніх союзників, не менш складну, ніж питання про те, як боротися з Китаєм.

Російська еліта

Думаючи про Росію, важко побачити Путіна поза нею. На його плечах безпосередньо лежить відповідальність як за жорстоку війну проти України, так і за терор вдома, якого Росія не бачила з часів Йосипа Сталіна. Хто може не погодитися з президентом США Джо Байденом, коли він вигукнув під час візиту до Польщі після початку російського вторгнення в Україну: «Заради Бога, ця людина не може залишатися при владі»?

Але проблема не лише в Путіні. За його правління сформувались еліта та її громадськість таким чином, що неодмінно впливатиме на курс Росії навіть після його смерті. Багато представників еліти, які оточують і підтримують Путіна, належать до когорти так званих системних лібералів, як їх називають у Росії. Багато з них почали працювати над економічними реформами під час ліберальної епохи у 1990-х роках. Це компетентні менеджери, які були кооптовані Кремлем; вони розуміють природу системи Путіна, але не кидають їй виклик. Натомість, вони застосовують свої вражаючі професійні навички, щоб керувати російською економікою, дозволяючи режиму вижити та продовжувати його руйнівний курс.

Голова Центробанку Росії Ельвіра Набіулліна, наприклад, зіграла центральну роль у керуванні Росією під час економічної нестабільності у 2014 році. У цей період ціни на нафту впали, Захід запровадив санкції проти Росії за анексію Криму, а рубль втратив більшу половину своєї вартості стосовно долара. У 2018 році Набіулліну запросили до Вашингтона, щоб виступити з важливою промовою у Міжнародному валютному фонді і поділитись думками про приборкання інфляції. Тепер вона сприяє війні Путіна, намагаючись ізолювати Росію від наслідків західних санкцій. У майбутньому її, ймовірно, будуть порівнювати з Альбертом Шпеєром, улюбленим архітектором Гітлера, який допомагав підтримувати нацистську військову машину.

Декільком із цих діячів, як-от «цареві приватизації» 1990-х років Анатолію Чубайсу, вдалося виїхати за кордон. Але переважна більшість залишається при владі. Колишній міністр фінансів і віце-прем’єр-міністр РФ Олексій Кудрін, якого журнал Euromoney назвав «міністром фінансів року» на зустрічі МВФ і Світового банку у 2010 році, пішов у відставку з високопоставленої посади в уряді лише наприкінці 2022 року. Але це не була відставка протесту: тоді Кудрін з благословення Путіна взяв на себе керівництво реструктуризацією російського технологічного гіганта «Яндекс» після того, як він потрапив під санкції Заходу.

Інші діячі стали активними прихильниками імперського бачення Путіна. Особливо повчальною є історія Сергія Кирієнка, заступника глави адміністрації Путіна: Кирієнко недовго обіймав посаду прем’єр-міністра Росії у 1998 році та є колишнім близьким соратником лідера ліберальної опозиції Бориса Нємцова, якого вбили у 2015 році. Але починаючи з 2000 року він об’єднався з Путіним і зараз є одним із найвпливовіших чиновників у Кремлі. Він, здається, має дедалі зростаючий діапазон обов’язків, включаючи нагляд за кремлівською пропагандою та масовим промиванням мізків російського народу для підтримки війни в Україні і репресій проти ліберального громадянського суспільства. Його називають «віце-королем» окупованих регіонів України, він їздить туди від імені Путіна, щоб спостерігати за їхньою інтеграцією до Росії

Деякі члени путінської еліти залишаються на своїх посадах, тому що бояться бути заарештованими та визнаними зрадниками. Деякі навіть вважають себе жертвами західних санкцій, несправедливо спрямованих проти них. Вони можуть навіть зневажати Путіна, але якими б не були їхні приватні виправдання, вони служать йому. Чому ця російська еліта дедалі міцніше чіпляється за Путіна, навіть якщо мало хто вірить у його ідеї? Ці високоосвічені фахівці, ймовірно, усвідомлюють, що прив’язали свої статки до тонучого корабля, але вони не можуть вистрибнути. Масштаби злочинів Путіна перевищили все, що вони могли собі уявити. Вони повинні знати, що в очах світу Путін не є єдиним виконавцем цих злочинів. Вони теж безпосередньо причетні до них.

Російське суспільство

Російське суспільство також мовчазно погодилось на війну Путіна. За даними Левада-Центру, єдиної незалежної соціологічної компанії в Росії, 43% опитаних росіян у травні 2023 року «безумовно» підтримали, а 33% «швидше підтримали, ніж ні» дії російської армії в Україні. Крім того, 48% росіян висловилися за продовження війни, а трохи менше — 45% — за переговори з Україною. Рейтинг схвалення Путіна становив 82%.

Хоча є сумніви щодо достовірності опитувань громадської думки в путінській Росії, ці дані були в основному незмінними протягом війни. Більшість росіян не зазнали різких економічних невдач через війну, і навіть часткова мобілізація, оголошена у вересні 2022 року, не вплинула на суспільні настрої. Хоча всі антивоєнні протести були придушені швидко й жорстоко, з початку війни в Росії було небагато спроб навіть організувати демонстрації. Деякі з протестів, які відбулися, були викликані не люттю з приводу вторгнення в Україну, а щоб висловити розчарування через неадекватну підготовку, нестачу зброї та погане ставлення до призовників.

Ця реакція є яскравим нагадуванням про те, що імперська спадщина живе в російському суспільстві. Коли у 1991 році Радянський Союз розпався, російські лідери ніколи не висували принципових аргументів щодо відмови від імперської політики. Натомість, вони використовували уявлення про Росію як жертву її імперських володінь для власних політичних цілей. Ця хитрість була гарантованим шляхом до влади для Бориса Єльцина, лідера Росії, у його змаганні з Михайлом Горбачовим, лідером Радянського Союзу.

Але після того, як прихильники Єльцина виграли те змагання, вони знову повернулись до імперських ідей. Ці ж політики взяли на озброєння неоімперіалістичні гасла та заявляли про особливі права Росії на території колишнього Радянського Союзу, особливо щодо Криму. Юрій Лужков, мер Москви, який протягом більшої частини 1990-х років вважався ймовірним наступником Єльцина, був одним із перших прихильників повернення Криму до складу Росії; його запальні коментарі на цю тему неодноразово викликали кризу в російсько-українських відносинах.

Ці фантомні болі старої імперії допомагають пояснити ентузіазм росіян щодо «повернення» Криму у 2014 році, їхню постійну підтримку Путіна та їхню мовчазну згоду на його війну. Нездатність Єльцина раз і назавжди засудити імперську спадщину Росії призвела до того, що ідея відновлення імперії залишилася в хаотичних 1990-х роках. І коли Росія під контролем Путіна трохи відновила свою силу, неоімперський проект набув нового імпульсу. Істеблішмент національної безпеки, як і Путін, походить з лав старого радянського апарату безпеки і обурюється тим, що він вважав зазіханням Заходу на його «привілейовану» сферу впливу в старій імперії.

Тінь історії

Коли Путін таки залишить владу, малоймовірно, що російські еліти та громадськість прокинуться і зіткнуться зі спадщиною його правління. У російській історії ХХ століття є два прецеденти кампанії депутинізації, і жоден не надихає. По-перше, Радянський Союз спробував провести десталінізацію після смерті диктатора у 1953 році. Радянський лідер Микита Хрущов розвінчав «культ особи» Сталіна у 1956 році у промові перед керівництвом Комуністичної партії та звільнив мільйони людей з концтаборів. Але репутація Сталіна була частково відновлена ще у 1960-х роках в офіційній радянській пропаганді, яка вихваляла його як великого лідера, який привів Радянський Союз до перемоги у Другій світовій війні.

По-друге, у 1991 році, коли Радянський Союз наближався до розпаду, Єльцин заборонив Комуністичну партію. Проте, незабаром ця партія повернулася як політична сила: вона відновилася у 1993 році, коли Комуністична партія Росії, сформувавши потужну опозиційну фракцію в Державній Думі у 1990-х роках, висунула кандидата, який набрав понад 40% голосів проти Єльцина  на парламентських виборах у 1996 році і збереглась до наших днів. Багаторічний лідер партії Геннадій Зюганов підтримав війну Путіна проти України, закликаючи до «демілітаризації та денацифікації».

Спадкоємці Путіна можуть звинувачувати його у невдачах, але це не те саме, що визнати провину та понести пов’язану з цим відповідальність. Путіна можна порівняти з царем Миколою I — жорстоким самодержцем, який провів на престолі 30 років і загинув у 1855 році під час Кримської війни, яка завершилася роком пізніше, коли Росія зазнала принизливої поразки. Його син, Олександр II, прозваний «Визволителем» скасував кріпацтво, лібералізував пресу та перебудував армію. Але через кілька років він знову запровадив обмеження на пресу. Потім у 1870 році він відмовився від умов угоди, яка поклала кінець Кримській війні, а у 1878 році воював з Туреччиною, яка забезпечила незалежність Болгарії, поставивши свого племінника її королем.

Наступники Путіна можуть спробувати ще одну розрядку напруженості із Заходом, але важко уявити, як їм це вдасться без нормалізації російсько-українських відносин. Це, у свою чергу, має передбачати відновлення територіальної цілісності України, репарації та суттєві кроки до примирення, включаючи визнання та покарання за військові злочини – це справді важке завдання.

Відважні ліберальні опоненти Путіна навряд чи позбавлять Росію від її темної спадщини. Їх небагато і переважно вони живуть в еміграції; навіть якби вони якимось чином прийшли до влади, їм довелося б боротися проти суспільної інерції та вкоріненої еліти – співучасника злочинів Путіна. Пересічний росіянин навряд чи підтримає це: поки Путін піде зі сцени, багато росіян так чи інакше будуть брати участь у цій війні. У кращому випадку солдати, які воювали проти України, ймовірно, стверджуватимуть, що вони лише виконували накази. Ба більше, напрочуд велика частина російського суспільства вважає, що війна необхідна для відсічі західного оточення.

Чутки про швидкий відхід Путіна з політичної сцени ходять давно. Ті, хто сподівався на його погане здоров’я, неодноразово зазнавали розчарувань. Маючи полонену або лояльну еліту, слухняну громадськість і компетентну економічну команду, яка керує величезними ресурсами країни, він може залишитися біля керма ще 10, 15 або навіть 20 років. Питання полягає в тому, як боротися з негідною путінською Росією, яка веде війну проти України, вбиває політичних опонентів, а також продає передові технології іншим режимам-ізгоям, як Іран та Північна Корея. Захищена своїм ядерним щитом і місцем у Раді Безпеки ООН, РФ захищена від міжнародного осуду чи санкцій. Росія буде головним болем для Сполучених Штатів та їхніх союзників протягом багатьох років, а, можливо, і десятиліть. Питання про те, чи бажатимуть спадкоємці Путіна кардинально змінити курс країни  і почати спокутувати провину за його злочини –, у кращому випадку, залишається відкритим?