Перший справжній політичний скандал про національну приналежність борщу спалахнув у 2019 році, через п’ять років після того, як Путін анексував Крим і розпочав війну на сході України

25 лютого 2022 року я прокинулась після бурхливої ночі, перевіряючи останні новини про російське вторгнення в Україну. Мені спала на думку тривіальна, але водночас глибоко тривожна думка. Я зрозуміла, що після багатьох років дослідження національних кухонь та ідентичностей для книги, над якою я працювала, я більше не знала, як думати чи розповідати про борщ, який Україна та Росія визнавали своєю національною стравою. Про це йдеться в авторській публікації Ані фон Бремзен, американської кулінарної письменниці й триразової лауреатки премії Джеймса Бірда на сторінках The Guardian, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Я народилась і виросла у радянській Москві і їла борщ, принаймні, двічі на тиждень, але у 1974 році ми емігрували і це був складний та важкий для мене переїзд. Тут, у Квінсі, штат Нью-Йорк, де я живу, у моєму холодильнику, зазвичай, стояв великий баняк борщу, який зварила моя мама. Але хто мав право претендувати на це як спадок? Те заплутане питання культурної власності, над яким я так довго розмірковувала, опинилося на моєму власному столі і раптово видалось для мене надто особистим.

Ще у Москві у період політичного застою у 1970-ті роки, я ніколи не вважала борщ якоюсь народною «національною стравою». Це було просто шматочок нашої спільної радянської реальності, як коричневий зимовий сніг чи автобуси з ароматом від похмілля, чи моя пошарпана вовняна шкільна форма. Наш соціалістичний борщ був у різних видах. Інститутський борщ із запахом черствої капусти довелося терпіти у дитсадках, лікарнях і робітничих їдальнях на теренах нашого величезного Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Натомість, особистий борщ демонстрував солодку винахідливість усіх радянських матерів і бабусь – хоча для мене він, у підсумку, був приблизно таким же.

Моя мама надзвичайно пишалася своєю гарячою й надшвидкою вегетаріанською версією борщу. У мене досі зберігся її образ на нашій охайній московській кухні, з телефоном під підборіддям, яка шаткує моркву, капусту й буряк на незграбній коробковій тертці прямо в нашу подрібнену емальовану сімейну каструлю. Вона завжди наполягала, що це був її дивовижний економний рецепт з такими інгрідієнтами, як банка томатної пасти та деякі сушені коренеплоди. Восени можна було додати до борщу терпку антонівку; взимку, можливо, кульку американського кетчупу для пікантного, ледь помітного дисидентського відтінку.

Україна була у складі СРСР та Російської імперії з кінця 1700-х років, але стала незалежною державою у 1991 році. Найдавніша згадка про борщ датується 1584 роком у щоденнику німецького купця, який подорожував до Києва, коли більша частина сучасної України належала до Речі Посполитої. Слов’янське слово «борщ», швидше за все, стосувалося тодішнього борщівника – поширеної рослини, яку часто квасили і використовували для кислого зеленого потажу. Насичено-червоний суп, який ми всі знаємо, мабуть, набув популярності на початку 18 століття, коли вирощування буряків у Східній Європі активізувалось. Відтоді згадки про борщ у російських кулінарних книгах стали досить поширеними, хоча часто згадували «Малоросію» — імперський термін для України.

Самі совєти ніколи не заперечували українське походження борщу. Паралельно з нашим економним буденним буряковим супом була страва, яку пропагандистські кулінарні книги подавали, як справжній український борщ. Барокова страва у мисці була настільки густою, що у ній стояла ложка. До страви також додавали різноманітні вижи м’яса, якого ніхто ніколи не бачив у магазині. Хоча той борщ начебто прославляв українство, звісно, це була соцреалістична вигадка, радянський фольклорно-кітчевий ребрендинг України як корисної житниці нашої багряної імперії – України, очищеної від жахів сталінських державних голодоморів, репресій проти мовно-культурної ідентичності та будь-яких автентичних проявів націоналізму. У політичній системі, де Кремль соціально спроектував ідентичність і приписував радянським республікам культурну спадщину, той борщ був імперським володінням всемогутньої Москви – як і сама Україна, імпліцитно завжди менша нація, ніж Росія, або, можливо, навіть не нація взагалі, як намагається усіх переконати Путін.

Я ніколи не замислювалась про «справжній» український борщ до 1989 року, через 15 років після того, як ми з мамою емігрували до США, коли я написала свою першу кулінарну книгу «Запрошую до столу». У своїй книзі я вихваляла культурне розмаїття радянських республік — можливо, імперіалістично зіпсований проект, як я тепер із тривогою думаю, оглядаючись назад. Напевно, це пролунає іронічно, адже скрипуча імперія Михайла Горбачова тріщала по швах, коли моя книга виходила в друк, а радянські республіки продовжували відстоювати свою незалежність. Досліджуючи борщ на заході України в ті сутінкові часи СРСР, я була шокована різноманітними версіями приготування борщу, про існування яких, я навіть не підозрювала: борщ з білими цукровими буряками та білими грибами; з буряковим квасом; з димчастими сушеними грушами та дичиною. Повернувшись до Нью-Йорка, я опитала тутешніх представників української діаспори, щедрих людей, які нагодували мене запашними медівниками та різдвяним борщем із варениками, які називають вушками.

«Супершвидкий вегетаріанський» борщ за рецептом моєї мами увійшов до книги «Запрошую до столу», разом із кількома іншими рецептами борщу. І за якоюсь дивною іронією долі майже через 30 років це стало для неї своєрідним порятунком. Після найтемніших і найбезнадійніших днів під час пандемії коронавірусу, вона дивовижним чином повернулася до життя на початку 2021 року, коли почала викладати кулінарію в Zoom для чудової мультикультурної школи під назвою «Ліга кухонь». На заняттях моя мама наїлася московського вегетаріанського борщу з булочками із зеленню та часником, тобто пампушками. І щойно її меню з’явилося на сайті «Ліги кухонь», надійшов гнівний електронний лист від українсько-американського журналіста. «Говорити, що борщ — це російська страва, є образою для багатьох людей, адже останнім часом триває безперервна боротьба за борщ на тлі реальної війни між Росією та Україною», — йдеться у листі.

Перший справжній політичний скандал про національну приналежність борщу спалахнув у 2019 році, через п’ять років після того, як Путін анексував Крим і розпочав війну на сході України. Того року Міністерство закордонних справ РФ провокаційно написало у Twitter: «Вічна класика! #Борщ – одна з найвідоміших і улюблених #страв Росії і символ традиційної кухні». Українські соцмережі з обуренням і презирством відреагували на таке використання супу в якості зброї. «Неначе вкрасти Крим було недостатньо, — зазначив один із коментаторів, — треба було піти й вкрасти борщ в України». «Культурне присвоєння!», – кричали українці, опитані на цю тему. «[Росіяни] не заберуть наш борщ», — пообіцяв Євген Клопотенко, київський шеф-кухар, розпочинаючи хрестовий похід за внесення борщу до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Зі свого боку, моя пристрасна антипутінська та антиімперіалістична мати дуже засмутилася через електронний лист українського журналіста. Кулінарія для неї завжди була політично свідомою. Вона прикрашала свої заняття спогадами про радянські репресії та нескінченні та принизливі черги за їжею. Вона розповідала, як у 40-річному віці втекла від ненависного радянського режиму лише зі мною та двома валізами й без права повернення, як варила свій борщ у нашій порожній квартирі в чужій та далекій Філадельфії. «Є багато видів борщу, — наполягала вона, натираючи моркву й буряк, — російський, польський, литовський, молдавський, карельський, єврейський із діаспори — і, так, так, український».

На всьому величезному просторі СРСР, наполягала вона, борщ був комфортною стравою, яка об’єднувала людей не лише навколо страв, але й навколо трагедії радянської долі – наприклад, сталінські ГУЛАГи, які не берегли жодної етнічної спільноти. У будь-якому випадку, це був її рецепт з особистими штрихами, перегукуючись із багатьма спогадами.

Я не прагнула сперечатися з мамою про те, чия це «насправді» страва. Роки роботи над цим питанням змусили мене насторожено ставитися до території, де гастрономія поєднувалась з національним брендингом і прибутком. Я скептично ставилась до надмірно вживаної концепції культурного присвоєння. Я погодилась із філософом Кваме Ентоні Аппіа, який розглядає культурні практики як зразок корпоративної інтелектуальної власності.

Потім настало 24 лютого 2022 року. Тієї ночі моя мати, мій партнер Баррі та я сиділи мовчки, охоплені горем, люттю, відчаєм – і цілковитою недовірою – дивлячись у прямому ефірі на CNN, як Путін починає своє повномасштабне вторгнення. Тієї ночі у Києві лунали сирени повітряної тривоги через ракетні удари, а ще в кількох великих містах України прогриміли вибухи. Моя мама нічого не говорила, але я майже упевнена, що вона згадувала 22 червня 1941 року, коли їй було сім років і розпочалось нацистське вторгнення в Радянський Союз.

Протягом наступних тижнів у новинах показували сюрреалістичний розділений екран двох країн, які руйнувалися по-різному: Україна, вся в диму, серпанку та уламках від путінських ракет і артилерії; і Росія, яка завмерла в епосі холодної війни мого дитинства – надзвичайної цензури, токсичного патріотизму, який підтримується державою. Наче потрібно було ще нагадувати, що прихильність та ідентичність можуть змінитися за одну ніч, радянські емігранти з наших кіл, які вважали себе культурно євреями-росіяно-американцями, почали згадувати всіх членів родини в Україні. Як і ми.

Мій дідусь був родом з Дніпропетровська (нині Дніпро); весь її клан по материнській лінії був з Одеси, міста наших літніх канікул. Тепер у тому місті, де вона сама народилася і прожила дуже недовго, знайомі, які раніше не сприймали український націоналізм, у соцмережах перейшли на українську мову та виступили проти жорстокості Москви. Тим часом, наші близькі друзі тут, світські люди, народжені в Радянській Україні, викладали у Фейсбуці образливі пости проти «великоруської культури». Деякі зраділи зображенням мертвих російських солдатів, просто розкиданих на снігу. Це було важко бачити; але в глибині душі я поділяла їхню оголену лють. Здавалося, кожен росіянин – включно зі мною – був якимось співучасником. Я відчувала провину за те, що думала імперіалістичною мовою про агресію Путіна, за томи Пушкіна і Толстого на моїх книжкових полицях. І, за мої попередні думки про борщ.

Якщо я починала свій проект національної страви, почуваючись комфортно у власному космополітизмі, то зараз у мене відчуття порожнечі. У США роки трампізму отруїли країну, яка відкрила свої двері для мене та моєї мами ще у 1974 році. Моя прабатьківщина? Терористична держава-геноцид. Мій молодший брат і мій батько померли у Москві минулого року, і тепер я не могла уявити, що коли-небудь повернуся, аби відвідати їхні могили.

Це вічнозелене кліше, що під час кризи їжа, на якій ми виросли, створює затишне відчуття дому та безпеки, відновлює зв’язок із тим, ким ми є, звідки ми родом. Але сама думка про борщ викликала ще більше душевного болю. Кому належить борщ? Питання зависло у повітрі. Суп мого дитинства став символом наступу Путіна на українську землю, культуру та спадщину, його прагнення пограбувати та знищити Україну.

До квітня 2022 року звірства Росії в Бучі були викриті на весь світ, мільйони українців стали біженцями, а цілі міста лежали в руїнах. Тим часом, офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова, білява люта путіністка, виголосила дивну тираду про борщ. «Він мав належати тільки одному народу, лише одній національності», – заявила вона після наполягань українців, що борщ є їхньою національною стравою.

На той час моя мати, яка була травмована першими днями війни, знайшла у своєму борщі емоційний якір і новий політичний сенс. Разом із Лігою кухонь вона використовувала уроки на Zoom, щоб зібрати гроші для України та викрити російську пропаганду. Боротьба змінила її. У 88 років вона стала учасницею всесвітнього руху «Станьмо з Україною», де борщ уже був не просто супом, а засобом збору коштів і символом солідарності.

У Лондоні моя подруга Оля Геркулес, геніальна українська письменниця про їжу, яка стала учасником хрестових походів, разом зі своєю колегою-емігранткою з Росії Алісою Тимошкіною започаткувала акцію Cook for Ukraine, зібравши понад 2 мільйони фунтів стерлінгів і підвищивши популярність української культури та їжі. У Нью-Йорку культовий ресторан East Village став центром активізму, а весь прибуток від борщу йшов на українські благодійні організації. Невдовзі соцмережі моїх друзів-кухарів по всьому світу стали хвилею синьо-жовтих прапорів, вареників, голубців, борщу та пампушків.

Моя мама тепер говорила про борщ авторитетно й чітко. Неважливо, хто саме «винайшов» суп, наполягала вона. Вирішальним було те, як борщ фігурував у національному наративі. А для українців він став потужним символом єдності. «Борщ, – сказала вона під час одного радіоінтерв’ю, – означає дім, щедрість, багатство землі та родинні зв’язки… І все це тепер відбирають в українців».

Це спонукало ЮНЕСКО до безпрецедентного екстреного кроку стосовно прискорення розгляду заявки на культурну спадщину, поданої ще у 2019 році. 1 липня 2022 року, на 128-й день вторгнення – коли російські ракети вбили понад 20 людей поблизу Одеси – ЮНЕСКО оголосив культуру українського борщу «нематеріальною культурною спадщиною, яка потребує термінової охорони».

Наприкінці літа 2022 року, через шість місяців після російського вторгнення, я зателефонувала Аврорі Огородник, дослідниці харчових продуктів зі Львова, яка разом із антропологом Маріанною Душар пише книгу про борщ. Я хотіла поцікавитися її думкою про борщ, як український національний символ після вторгнення Путіна.

«Борщ для нас уже давно став символом. Ми готуємо його на хрестини, весілля та похорони, подаємо під час політичних протестів — навіть готуємо в сушеному вигляді на пайок для наших солдатів, починаючи з 2014 року. Це те, ким ми є, наша ДНК. Червоний, як наша кров. І тепер українці їдять його, коли повертаються до своїх зруйнованих міст і сіл», – зазначає Аврора Огородник.

Я зустріла Аврору на міжнародній харчовій конференції. Зараз вона переважно проживає вдома у Львові на заході України, далеко від бойових дій, але завжди під загрозою ракетного удару. Я запитала Аврору, чи вірить вона, що росіяни та українці колись знову їстимуть борщ разом. Вона відповіла: «Ні, цього не буде, допоки українці не виграють цю війну, а росіяни її не програють».