Європейці жертвують значну частину своєї зовнішньополітичної незалежності Вашингтону в обмін на військовий захист

Питання відправки танків Leopard 2 в Україну кілька місяців хвилювало німецьку та європейську політику наприкінці 2022 року. Сполучені Штати та Європа спільно зобов’язалися підтримати Україну у війні з Росією. Україна заявила, що їй потрібні західні танки — і німецькі «Леопарди» найкраще відповідали усім вимогам. Про це йдеться в аналітичній публікації Джеремі Шапіро, директора з досліджень Європейської ради з міжнародних відносин та позаштатного старшого наукового співробітника Інституту Брукінгс та Яни Пульєрін, голови Берлінського офісу та старшої наукової співробітниці Європейської ради з міжнародних відносин на сторінках War On The Rocks, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Але уряд у Берліні, який стурбований ескалацією війни з Росією, відмовився діяти першим.

«Ми завжди діємо разом із нашими союзниками та друзями», — наполягав канцлер Німеччини Олаф Шольц.

Цікавим було те, що ніхто не вимагав від Німеччини діяти самостійно. До січня 2023 року Великобританія оголосила, що відправить в Україну 14 своїх основних бойових танків Challenger. Уряди Польщі та Фінляндії публічно дали зрозуміти, що готові постачати танки Leopard 2 разом з іншими союзниками. Європейський парламент проголосував за ініціативу ЄС  щодо цього у жовтні 2022 року. США, Франція та сама Німеччина вже зобов’язалися відправити в Україну бойові машини піхоти – систему озброєння, яку нефахівець навіть не відрізнить від танків.

Але канцлер Німеччини Олаф Шольц не хотів відправляти в Україну танки Leopard 2, якщо Сполучені Штати не відправлятимуть свій власний основний бойовий танк M1 Abrams. Недостатньо було, щоб інші партнери надсилали танки або щоб Сполучені Штати могли надсилати іншу зброю. Як налякана дитина у кімнаті з незнайомцями, Німеччина почуватиметься самотньою, якщо дядько Сем не триматиме її за руку.

В інтересах єдності союзників адміністрація Байдена зрештою втрутилася і погодилася надати Україні танки Abrams. Уряд Німеччини вже не «одноосібно» схвалив експорт і передачу Україні танків Leopard. Знову лідерство США виявилося необхідним для вирішення міжсоюзницької суперечки. Цей епізод піднімає фундаментальні питання щодо НАТО, ніж просто питання про те, яку систему озброєння відправити Україні.

Чому лідер наймогутнішої країни Європи вважає, що він самотній і беззахисний, якщо не буде діяти у тісному контакті зі Сполученими Штатами? Чому в умовах війни, що відбувається на європейському континенті, керівництво США залишається необхідним для вирішення навіть незначних суперечок між союзниками? Кілька років тому, приголомшені обранням Дональда Трампа, європейські уряди, здавалося, були готові забрати контроль над своїми долями від розгубленої та політично ненадійної Америки. Але коли настала наступна криза, і Сполучені Штати, і уряди Європи повернулися до старих моделей керівництва альянсом.

Безпосередньою причиною було, звичайно, вторгнення Росії в Україну. Але, як ми пояснюємо в останньому звіті для Європейської ради з міжнародних відносин, фундаментальна відповідь лежить у структурі трансатлантичних відносин і внутрішніх розбіжностях між державами-членами ЄС. У підсумку, європейці розпочали процес самовасалізації, під час якого вони жертвують значною частиною своєї зовнішньополітичної незалежності Вашингтону в обмін на військовий захист. Деякі у Вашингтоні можуть аплодувати слабкому та поступливому Європейському Союзу, але васальна Європа та незбалансовані трансатлантичні відносини не слугують інтересам жодної сторони Атлантики. США потребуватимуть сильного європейського партнера для майбутньої геополітичної боротьби.

Американізація Європи

За президентства Трампа майбутнє альянсу виглядало зовсім інакше. Зовнішня політика США була зосереджена на Китаї, а Трамп загравав з Росією та погрожував кинути напризволяще європейських союзників Америки. Політики по всій Європі почали говорити про «суверенітет» і «автономію» як про механізми встановлення незалежності від дедалі примхливішого американського союзника. У 2019 році новий президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн сформувала нову «геополітичну комісію» та пообіцяла зробити Європейський Союз незалежним гравцем у глобальних справах.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року не просто поставило цю ідею під сумнів. Як і в багатьох кризах під час холодної війни, Сполучені Штати взяли на себе ініціативу та внесли левову частку ресурсів. З одного боку, це не дивно. Країни Європи зараз не здатні захистити себе, тому в них немає іншого вибору, окрім як покладатися на Сполучені Штати під час кризи. Але це спостереження просто викликає запитання. Це заможні, розвинені країни з визнаними проблемами безпеки та зростаючим усвідомленням того, що подальша залежність від Сполучених Штатів тягне за собою довгострокові ризики. Тож чому вони залишаються такими неспроможними сформулювати власну відповідь на кризу поблизу власних кордонів?

Є дві основні причини. По-перше, уся увага до занепаду Америки відносно Китаю та нещодавніх потрясінь у внутрішній політиці США затьмарили ключову тенденцію трансатлантичного альянсу за останні 15 років. Після фінансової кризи 2008 року Сполучені Штати стали дедалі потужнішими порівняно зі своїми європейськими союзниками. Трансатлантичні відносини не стали більш збалансованими, але в них більше домінують Сполучені Штати.

Друга причина полягає в тому, що європейські уряди не змогли досягти консенсусу стосовно того, як має виглядати стратегічний суверенітет, як організувати себе для цього, хто буде відповідальним за ухвалення рішень під час кризи та як розподілити витрати. Нації Європи не дійшли згоди стосовно того, що робити, і не довіряють одна одній настільки, щоб досягти компромісів у цих питаннях. Американське лідерство залишається необхідним у Європі, оскільки європейці залишаються нездатними керувати собою.

Відносний занепад Європи

Зростаюче домінування Сполучених Штатів в НАТО є очевидним практично в усіх сферах. За показником ВВП Сполучені Штати перевершують Європейський Союз і Сполучене Королівство разом узяті за останні 15 років. У 2008 році економіка ЄС була дещо більшою за американську: 16,2 трильйона доларів проти 14,7 трильйона доларів. До 2022 року економіка США зросла до 25 трильйонів доларів, тоді як економіка Європейського Союзу та Великої Британії разом досягла лише 19,8 трильйона доларів. Зараз американська економіка майже на третину більша за економіку ЄС та Британії разом взятих, і більш ніж на 50% більша економіки тільки ЄС.

Європейський Союз виглядає дещо краще за купівельним паритетом, але, звичайно, потужність визначається абсолютним розміром. Крім того, Європа відстає і за багатьма іншими показниками.

Цей диференціал зростання збігся — знову ж таки, всупереч прогнозам — зі збільшенням глобального використання долара порівняно з євро. Американське технологічне домінування над Європою також зросло. Великі американські технологічні компанії — «велика п’ятірка» Alphabet (Google), Amazon, Apple, Meta (Facebook) і Microsoft — зараз близькі до того, щоб домінувати у технологічному ландшафті Європи, як і в Сполучених Штатах. Нові розробки, такі як штучний інтелект ще більше зміцнять технологічне домінування США над Європою.

Починаючи з 2008 року, європейці також зазнали значної відносної втрати військової потужності порівняно зі Сполученими Штатами. У період з 2008 по 2021 роки військові витрати США зросли з 656 мільярдів доларів до 801 мільярда доларів. У цей же період військові витрати ЄС і Сполученого Королівства зросли лише з 303 мільярдів доларів до 325 мільярдів доларів. Витрати США на нові оборонні технології залишаються у понад 7 разів більшими, ніж у всьому ЄС.

Європейці майже не співпрацюють у витрачанні свого відносно невеликого бюджету — тому він залишається неефективним. Країни-члени ЄС не виконали зобов’язання 2017 року витратити принаймні 35% своїх бюджетів на закупівлю обладнання у співпраці одна з одною. У 2021 році цей показник становив лише 18%.

Ба більше, Європейський Союз, попри всі свої геополітичні амбіції, залишається неспроможним сформулювати спільну зовнішню та безпекову політику та політику, яка могла б використовувати його приховану силу. Натомість, фінансова криза розділила північ і південь, міграційна криза та війна в Україні — схід і захід, а Brexit — Велику Британію та практично всіх інших.

Наслідки слабкості

Таким чином, Сполучені Штати випередили весь ЄС. Лише за кілька місяців розгортання військ США в Європі зросло з післявоєнного історичного мінімуму приблизно в 65 000 до 100 000.

Звичайно, багато європейських країн та інституцій роблять важливий внесок і надають істотну допомогу Україні. Але американське лідерство — це більше, ніж просто ресурси. Сполучені Штати довели необхідність організувати та об’єднати відповідь Заходу на російське вторгнення. У Європейському Союзі такі країни, як Польща, Швеція та країни Балтії, глибоко недовіряють ЄС, зокрема, таким країнам, як Франція, Німеччина та Італія.

Загалом, вони вважають, що керівництво цих країн або корумповане дешевим російським газом і прибутковими виплатами, або безнадійно наївно оцінює природу російського режиму.

«Президенте Макрон, — кепкував прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький у квітні 2022 року, — скільки разів ви домовлялися з Путіним? Чого ви досягли? Чи вели б ви переговори з Гітлером, Сталіним, Пол Потом?»

У цьому сенсі жодна автономна європейська політика була неможливою, тому що без Сполучених Штатів європейці, ймовірно, взагалі ні про що б не домовилися.

Атлантичний альянс після війни в Україні

Американські політики оголосили про намір повернутися до своїх попередніх спроб перекинути ресурси в Азію, коли закінчиться війна в Україні або, можливо, навіть раніше. Зрештою, виклик Китаю у зовнішній політиці США не зник, поки Захід зосередився на Україні. Дійсно, відволікаючи увагу Заходу та ресурси від Індо-Тихоокеанського регіону та забезпечуючи різке посилення залежності Росії від Китаю, війна в Україні лише ускладнила вирішення цього стратегічного виклику. Для деяких впливових мислителів у сфері зовнішньої політики гострота проблеми Китаю означає, що навіть «якщо нам доведеться залишити Європу відкритою, нехай так і буде… Азія важливіша за Європу».

Попри таку чітку точку зору Вашингтона, перспектива Європи щодо майбутньої ролі Америки в європейській безпеці здається зовсім іншою. Як зазначає Ліана Фікс з Ради з міжнародних відносин США, американське лідерство «було надто успішним задля власного добробуту, не залишаючи європейцям жодного стимулу розвивати лідерство самостійно».

Ця динаміка особливо чітка у випадку Німеччини, наймогутнішої нації в Європі. Промова канцлера ФРН у лютому 2022 року про Zeitenwende (поворотний момент) і пов’язане з цим збільшення витрат на оборону Німеччини породило надію в Європі та Сполучених Штатах, що Німеччина може стати лідером європейської оборони. Понад 16 місяців потому Берлін ще бореться з цією ідеєю. Реалізація Zeitenwende в обороні просувається надзвичайно повільно, що особливо вражає, оскільки Німеччина блискавично просувається в інших сферах, таких як будівництво терміналів для імпорту зрідженого природного газу. У 2022 році Німеччина не досягла цілі витрат НАТО у розмірі 2% ВВП, і не очікується, що вона досягне її у 2023 році. Тим часом, уряд під керівництвом соціал-демократів (СДПН) явно почувається дуже комфортно під крилом Вашингтона.

Прихильність до альянсу США є ще більш глибокою у більшості північних і східних держав Європейського Союзу. Польща, Швеція та країни Балтії вважають, що їхня оцінка російського режиму була правильною і західні держави ЄС не прислухалися до них. Ці держави вважають, що лише Сполучені Штати можуть остаточно гарантувати їх безпеку. Завжди скептично ставлячись до ідеї стратегічної автономії, тепер вони вважають, що це було б стратегічним самогубством. Відповідно, вони вживають заходів для заохочення лідерства США в Європі, зокрема через підтримку постійної присутності військ США у Східній Європі та сприяння членству України в НАТО.

Загалом, нова внутрішньоєвропейська політична динаміка вже структурує європейську оборонну політику на майбутнє. Незважаючи на те, що російське вторгнення призвело до реального збільшення європейських витрат на оборону, структура цих витрат означає, що вони фактично створять більшу залежність від Сполучених Штатів. Європейські політики тепер вважають програми ЄС або транснаціональних європейських закупівель надто трудомісткими та складними. Основна увага приділяється швидкому заповненню прогалин у можливостях. Уряд Німеччини, наприклад, вирішив закупити готове, в основному американське, обладнання, включаючи F-35 і важкий транспортний вертоліт Chinook. Нещодавно Польща вирішила купити танки Abrams у США, а також танки та гаубиці у Південної Кореї.

Сучасна васалізація

Сполучені Штати та їхні європейські партнери, можливо, повернулися до своїх союзницьких звичок часів холодної війни, але, звісно, поточна геополітична ситуація значно відрізняється від часів холодної війни. Тоді Європа була центральним фронтом у боротьбі з Радянським Союзом, і стратегія США, особливо у перші дні, ґрунтувалася на відбудові Західної Європи як в економічному, так і у військовому плані, щоб вона могла протистояти виклику зі сходу.

Зовсім інакше виглядає боротьба з Китаєм у ХХІ столітті. Європа не є центральним фронтом, і її процвітання та військова сила не є центральними для стратегії США. Адміністрація Байдена свідомо прийняла стратегічну промислову політику, спрямовану на реіндустріалізацію Америки та технологічне домінування над Китаєм. Ця стратегія є частиною внутрішньої економічної політики — «зовнішньої політики для середнього класу», яка відповідає на деіндустріалізацію вдома — і частиною зовнішньополітичної відповіді на успіх Китаю в останні роки у захопленні домінуючих позицій у таких стратегічних галузях, як сонячна енергетика та 5G.

Європейські союзники відіграють певну роль у цій геоекономічній боротьбі з Китаєм, але вона полягає не в тому, щоб збагатитися та зробити внесок у військову оборону центрального фронту, як під час холодної війни. Навпаки, їхня ключова роль з точки зору США полягає у підтримці стратегічної промислової політики США та сприянні забезпеченню американського технологічного домінування щодо Китаю. Вони можуть зробити це, погодившись з промисловою політикою США та обмеживши власні економічні відносини з Китаєм відповідно до американських концепцій стратегічних технологій.

Оскільки ця політика може призвести до зниження економічного зростання в Європі, спричинити (подальшу) деіндустріалізацію або навіть позбавити європейців домінуючих позицій у ключових галузях майбутнього, можна очікувати, що вони викличуть серйозну опозицію в усьому Європейському Союзі. У Європейському Союзі та Сполученому Королівстві уже триває дискусія про те, чи потрібно європейцям дотримуватись політики США щодо Китаю.

Втім, далеко не ясно, чи будь-які з цих дебатів перетворяться на політичні заходи, які вплинуть на зовнішньоекономічну політику США. Багато чиновників у США з початку війни в Україні висловлювали думку, що європейці можуть скиглити та скаржитися, але їх залежність у сфері безпеки від Сполучених Штатів зростає.

Небезпека васалізації

Васалізація не є розумною політикою для майбутньої ери геополітичної конкуренції — ані для Сполучених Штатів, ані для Європи.

З європейської точки зору, хоча НАТО зі Сполученими Штатами залишатиметься вирішальним для європейської безпеки, повна опора на розсіяну та заглиблену всередину Америку щодо найважливішого елементу суверенітету змусить Європу стати, у кращому випадку, геополітично нерелевантною.

Для Сполучених Штатів васальна Європа ніколи не матиме спроможності захищати себе і завжди покладатиметься на захист США та військові ресурси США, яких і так бракує. Більшість політиків у США знають, що їм потрібен сильний європейський партнер для майбутньої геополітичної конкуренції. Такий партнер був би більш незалежним, але ця незалежність, хоч і не завжди вітається Сполученими Штатами з конкретних питань, є набагато меншою загрозою для функціонального партнерства, ніж дедалі слабкіші та нерелевантні європейські партнери. Американська політика повинна плекати цю незалежність, а не душити її у зародку.

Зрештою, трансатлантичний альянс збережеться, лише якщо керівництво по обидва боки Атлантики вірить у своїх партнерів. Це почуття вимагає більш збалансованого партнерства, а не васалізації.