Стрес на тлі повномасштабної війни, місяці перебування у вологих умовах без опалення та відсутність тестування чи профілактики інфекційних захворювань ускладнюють проблеми зі здоров’ям

Війна Росії мала руйнівний вплив на сферу охорони здоров’я в Україні. Зокрема, Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) зафіксувала понад 1100 атак з початку російського вторгнення 24 лютого 2022 року, і кожна 10 українська лікарня постраждала від війни. У деяких районах, окупованих Росією, з кінця лютого 2022 року люди мали обмежений доступ або взагалі не мали доступу до медицини. Там, де російські війська відступили, відсутність транспорту та комунальних послуг, а також небезпека обстрілів і наземних мін ускладнюють відновлення навіть базової інфраструктури охорони здоров’я. Жителі відвойованих Україною сіл змушені здійснювати дорогі, важкі та небезпечні поїздки за медичною допомогою до менш постраждалих районів – або чекати, доки волонтери та гуманітарні організації ризикнуть доставити ліки та лікарів у прифронтові райони. Про це йдеться в аналітичній публікації The New Humanitarian, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

За останні шість місяців The New Humanitarian разом з українською неурядовою організацією «Альянс громадського здоров’я» об’їздили десяток сіл і міст поблизу лінії фронту у Херсонській і Харківській областях на сході та південному сході країни. «Альянс громадського здоров’я» є однією з кількох організацій, які відправляють мобільні клініки – фургони, укомплектовані медичним обладнанням, тестами та ліками – на деокуповані території. У фургонах працюють лікарі та медсестри, які проводять аналізи, ставлять діагнози та виписують ліки. Колони, керовані волонтерами, також безкоштовно доставляють домашні аптечки та іншу гуманітарну допомогу.

Ще до повномасштабного вторгнення Росії, охоплення медичним обслуговуванням було низьким у багатьох сільських районах України, особливо на Донбасі на сході, де війна триває з 2014 року. Недостатня кількість лікарів, поганий громадський транспорт і бідність означали, що люди не звертаються до лікарів, допоки не стає надто пізно.

Зараз стрес на тлі повномасштабної війни, місяці перебування у вологих умовах без опалення та відсутність тестування чи профілактики інфекційних захворювань ускладнюють проблеми зі здоров’ям. Люди не можуть дозволити собі ліки, навіть якщо вони є, або у них немає доступу до Інтернету та послуг доставки, щоб отримати їх безкоштовно в рамках урядової програми «Доступні ліки».

У районах, які відвідали конвої, The New Humanitarian знайшов місцевих жителів, які намагалися вижити та навіть поступово відновити своє життя серед спустошення, залишеного окупацією й триваючими нападами Росії. Більше половини довоєнного населення цих нині звільнених сіл втекло. Більшість тих, хто залишився – хоча далеко не всі – це пенсіонери, яким нікуди йти, або які відмовляються залишати домівки та невеликі сімейні ферми, які вони будували та доглядали десятиліттями.

«Травмованих людей дуже багато», – розповідає Володимир Шлонський, лікар загальної практики, який у лютому 2022 року покинув свій дім у Херсонській області, залишивши процвітаючу медичну практику.

Рідне місто Шльонського досі окуповане Росією і пішло під воду, коли 6 червня 2023 року Росія зруйнувала Каховську дамбу. З грудня 2022 року по травень 2023 року Шлонський їздив із бригадою медиків у різні частини Харкова та Херсона.

«Ми вкрали власні ліки»

Качкарівка – одне із сіл, які The New Humanitarian та «Альянс громадського здоров’я» відвідали на Херсонщині. На початку 2022 року громада мала відкрити нову лікарню. Вона мала розміститись у відремонтованих будівлях амбулаторії та обслуговувати кілька сіл на правому березі Дніпра, де він розширюється до Каховського водосховища.

Потім почалась війна. Коли російські війська напали, лікарям, які мали керувати лікарнею – подружжю, яке чекало дитину – вдалося втекти до того, як село було окуповано. Протягом наступних дев’яти місяців російські війська перетворили будівлі клініки на штаб, військовий шпиталь, сміттєзвалище та розбомблені руїни.

Качкарівку звільнили у листопаді 2022 року. Але через майже щоденні обстріли з боку російської армії, яка окопалася за сім кілометрів на іншому березі річки, ніщо не замінило заплановану лікарню чи нині закриту сільську аптеку. Розгромлена та пограбована клініка залишається пам’ятником окупації.

Всередині однієї будівлі – розбите скло та медичне приладдя, включаючи шприци, маски для обличчя та тести на COVID-19, все ще валяються на підлозі серед пакетів пайків російських військових, дитячих фотографій, надісланих російським солдатам, і спалених залишків українського прапора.

«Вони все розбили, розкидали, зруйнували й розтрощили. Це те, що нам принесла Росія», — розповіла Наталія Бутівчак, медсестра та єдиний медичний працівник села, який залишився.

Гуманітарна допомога українських та міжнародних організацій надійшла на звільнені території. У Дудчанах, за 15 кілометрів вище за річкою від Качкарівки, спортивний зал клубу – одна з єдиних муніципальних будівель, які ще більш-менш не постраждали від обстрілів – завалений бутильованою водою, продуктовими наборами, одягом і упакованими збірними будинками. Місцеві жителі отримали невеликі одноразові виплати готівкою від міжнародних агентств. Але електроенергії немає з жовтня 2022 року, а поставлена питна вода не може забезпечити потреби сільського господарства, оскільки руйнування Каховської дамби призвело до скорочення водопостачання.

Доступність медичної допомоги та медикаментів – ще одна проблема, яку гуманітарна допомога не змогла вирішити в цих регіонах. Виїзні бригади можуть надати первинну медичну допомогу та скерувати пацієнтів на вторинні або третинні послуги, якщо це необхідно. Але в умовах на передовій вони знають, що їхні рекомендації можуть ніколи не бути розглянуті.

«Я бачу онкохворих, які зараз взагалі не можуть лікуватися, і вони помирають», – каже лікар-онколог Іван Червинський, який працює з мобільними бригадами.

Місцеві жителі роблять все, що можуть: невеликий пункт первинної медичної допомоги в Дудчанах досі працює, незважаючи на дірку в даху від новорічного ракетного удару.

Олена Петях, сільський фельдшер, яка залишалася протягом усієї окупації, виписує безкоштовні ліки, які вона отримує від волонтерів та від місцевої адміністрації та намагається задовольнити попит 500 мешканців, що залишилися – із довоєнного населення. Вона також організовує транспортування пацієнтів до найближчої лікарні (за 40 кілометрів), доглядаючи за своєю літньою матір’ю, хворою на рак.

Російські війська, які окупували Дудчани, постійно проводили обшуки в будинку Петях і забрали її медичний пункт під свій штаб.

«Ми вкрали власні ліки», – сказала вона, описуючи, як ховала запаси, які встигли доставити українські волонтери, закопавши їх у саду та у трубі.

Карету швидкої допомоги, якою вона перевозила поранених осколками селян через понад 20 блокпостів до лікарні – також на окупованій Росією території – конфіскували у вересні 2022 року російські солдати, які поставили Петях ультиматум виїхати або бути заарештованою.

Через три дні українські війська повернули собі половину Дудчан. Протягом місяця лінія фронту проходила прямо через село, аж поки іншу половину – разом із Качкарівкою нижче за течією – теж не захопила Україна.

«Я зараз це описую, і в мене мурашки по шкірі. Здається, ніби це сталося не з нами, ніби це фільм чи щось таке», – зазначає Петях, розповідаючи про сусідів, яких закатували в російських в’язницях, або про тих, хто зник і знайдений мертвим після відступу росіян.

Надання допомоги в умовах насильства та катастроф

Червинський, який переїхав з Донбасу після його окупації Росією у 2014 році, та його колега-лікар Світлана Федорова з мобільних клінік погоджуються, що розуміння досвіду людей, які живуть на деокупованих територіях, і надання базової психологічної підтримки можуть бути важливі як ліки.

«Вони одні. Їм потрібен хтось, щоб поговорити: хтось у їхній родині помер; хтось пропав безвісти; хтось припинив лікування хронічної хвороби. Це дуже важливо для цих пацієнтів. Перш за все, вони люди, а не пацієнти», — підкреслює Червинський.

Мобільна група регулярно повертається до тих самих сіл, щоб вони могли побачити не лише ефект лікування, але й насильство та лиха, які війна продовжує приносити цим громадам.

Наприкінці червня 2023 року, через три тижні після того, як було зруйновано Каховську дамбу, The New Humanitarian здійснив другий візит до Дудчан і Качкарівки разом із Федоровою та Червинським. Вода, яка колись окраївала села і відокремлювала їх від російських військ, відійшла до далекого потоку. Важкий запах гнилі долинав від відкритих ділянок бруду та піску.

Насувалася ще більша біда: сільські голови складали списки для евакуації на випадок, якщо Запорізьку АЕС, що приблизно за 90 кілометрів, підірвуть російські війська. Незважаючи на явну паніку, мало хто погоджувався їхати.

«Будь-яка радість після деокупації минула, а тривога стала ще глибшою. Вони не відчувають, що в їхній власній країні більше немає місця, де вони можуть бути у безпеці», — сказала Федорова, головний лікар із Миколаєва, чиє тепле, безглузде ставлення змушує багатьох селян говорити про свої страхи та розчарування.

Попередньої ночі Качкарівку обстріляли з-за річки. Зруйновано більше будинків і вбито корову. Люди все одно приходили до колони з трьох білих мікроавтобусів, припаркованих там, де їх не видно з російських позицій, щоб отримати аптечку чи отримати консультацію. Чимало селян дякували колективу, а дехто приносив у подарунок власноруч вирощені овочі чи яйця. Але приїжджим лікарям і водіям також іноді доводиться нести тягар людського гніву та горя через війну або займатися тими, хто намагався полегшити своє страждання алкоголем.

Жінка років сорока на ім’я Антоніна розплакалася після того, як Червинський діагностував у неї проблеми зі щитовидною залозою.

«Я не знаю, як жити далі. Ми тут жили, нікому не заважаючи. А тепер я просто не знаю», — сказала вона.

Спочатку це здається реакцією на його діагноз. Але вона продовжувала: «Без чверті восьма ранку [снаряди] вже падали. Ми спустилися в підвал. І рівно о восьмій годині один увірвався в наш будинок».

Напередодні ввечері ракета пролетіла прямо через її сімейний будинок і в сусіднє подвір’я.

«Якби ми були в будинку, нас би всіх трьох убили: і сина, і чоловіка, і мене. Ми всі були б мертві. І так ми живемо: кожну хвилину в жаху, кожну хвилину тремтимо, просто не знаючи, що буде далі», – зазначає Антоніна.

«Але ж ми житимемо, чи не так. Ми зменшимо весь цей стрес, приймемо ліки та підемо до ендокринолога на аналізи, так?», — підбадьорливо сказав їй Червинський, який теж колись втратив дім через війну.

«Звичайно. Буду намагатися жити, виживати. Я хочу онуків, я не хочу помирати», – погодилася з лікарем Антоніна.