Більшість цих людей були давніми клієнтами Москви: видатними діячами проросійських партій, агентами впливу, бізнес-партнерами російських олігархів, але зустрічаються серед них і ті, кого випадково виніс нагору вир подій

Прагнення колишніх українських політиків, які працюють на окупованих територіях, стати на один рівень зі своїми російськими колегами не надто заохочується, а ризики з кожним днем дедалі вищі. На цьому тлі перспективніше виглядає індивідуальна інтеграція у систему, коли кожен самостійно шукає собі тепле місце у російській вертикалі. Про це йдеться в аналітичній публікації Фонду Карнегі за Міжнародний Мир, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

З 2014 року Росія, анексуючи українські регіони, разом із новими територіями інкорпорувала у свою систему владу і місцеві еліти, які зробили ставку на співпрацю з Кремлем. Більшість цих людей були давніми клієнтами Москви: видатними діячами проросійських партій, агентами впливу, бізнес-партнерами російських олігархів. Але зустрічаються серед них і ті, кого випадково виніс нагору вир подій.

Зворотного шляху для більшості з них уже немає — в Україні вони оголошені державними зрадниками та стали фігурантами кримінальних справ, а на Заході внесені у всілякі списки санкцій як проросійські колабораціоністи. Залишається лише інтегруватися у російську політику.

Втім, ієрархічна система РФ з її усталеними кланами неохоче пускає до своїх лав неофітів. Незважаючи на заяви про «один народ», поки що вихідці з нових територій сприймаються російським чиновництвом як чужинці. Тому новачкам доводиться групуватися у власні клани, що допомагають лобіювати вигідну їм повістку на федеральному рівні.

Найкраще це виходить у кримського угруповання. Колись легендарний донбаський клан зараз, навпаки, виглядає досить слабко, зокрема через мінливу ситуацію на фронтах, хоча там є низка сильних гравців. Найважче доводиться вихідцям із Херсона та Запоріжжя, чия територіальна база взагалі ризикує зникнути, внаслідок українського контрнаступу.

Усі ці угруповання поєднує те, що їхня доля повністю залежить від успіхів російської армії. У разі поразки Кремля на них всіх чекає безславний кінець, тому логіка подій перетворює їх на явних поборників яструбиного зовнішнього курсу та «війни до переможного кінця».

Водночас вони виявляються найпристраснішими прихильниками закручування гайок усередині Росії, оскільки будь-які зміни небезпечні для їх нинішнього становища, багато в чому зав’язаного на особисту лояльність Володимиру Путіну. Їм важко знайти інших союзників усередині російського режиму: для поміркованих технократів вони втілюють найагресивніші прояви путінізму, а для ультрапатріотів — надто ненадійні, бо вже одного разу зрадили.

Кримський симбіоз

Найяскравіше ці тенденції проявляються на прикладі кримського угруповання. У Криму при владі залишилися прямі співрозмовники Москви з України – представники місцевих структур Партії регіонів, які грали роль її русофільського крила, а також актив місцевих радикальних проросійських організацій.

Відразу після анексії півострова місцеві елітні групи були інтегровані в російський правлячий клас, отримали представництво на рівні Радфеду та Держдуми. І навіть призначення у Крим окремих варягів із материка не завадило цьому процесу — швидке змішання призначенців та місцевих створило потрібну синергію у спільному, зокрема корупційному, освоєнні півострова.

Символом впливу цієї групи залишається голова регіону Сергій Аксьонов, який зберігає свою посаду з 2014-го. Він благополучно пережив не одну хвилю чуток про швидку відставку і явно користується прихильністю Путіна. У відповідь Аксьонов демонструє підкреслену лояльність своєму патрону — під час недавнього заколоту Пригожина саме голова Криму першим із російських губернаторів рішуче виступив на підтримку президента, хоча до цього вважався близьким до власника ПВК «Вагнер».

Аксьонов – людина складної долі. Виходець із багатої кримінальної історії півострова у 1990-х, він зробив ставку на Росію ще на зорі своєї політичної кар’єри. У 2010 році Аксьонов став лідером проросійської партії «Російська єдність» і того ж року був обраний депутатом Верховної ради Автономної республіки Крим.

Старт не був особливо тріумфальним — його партія провела до парламенту лише трьох депутатів, а відносний успіх виборчої кампанії забезпечило фінансування з боку українського олігарха Дмитра Фірташа, власника комбінату «Титан» в Криму. Проте, у 2014 році Аксьонов опинився на своєму місці.

Інша непотоплювана постать кримської політики — це речник законодавчого органу регіону Володимир Константинов. Він представляє другий стовп еліт півострова — колишню номенклатуру місцевої організації Партії регіонів. Ще у 2010 році його обрали головою Верховної ради Криму, і з того часу він залишається на цій посаді вже як голова Державної ради Криму у складі РФ.

Впливовою фігурою, що поєднує обидва вектори — і вихідців із Партії регіонів, і проросійських радикалів, став нинішній сенатор від Криму Сергій Цеков. Він — ветеран української політики, один із трьох депутатів Верховної Ради, які голосували проти Декларації про суверенітет України 1990 року.

Потім Цеков став видатним кримським сепаратистом у 1990-х роках, а у 2005 році приєднався до місцевого відділення Партії регіонів, привівши туди жорсткий проросійський курс. На момент анексії він обіймав посаду віце-спікера кримського парламенту, звідки пересів у крісло російського сенатора.

Складніша справа була у Севастополі — «народний мер» Олексій Чалий, який разом із Аксьоновим підписував декларацію про анексію Криму, виявився надто «народним» і не вписався у чиновницькі реалії РФ зі своїми ідеалістичними уявленнями про російські порядки. Його швидко замінили на посаді губернатора Севастополя російським чиновником Сергієм Меняйлом.

У 2014–2016 роках Чалий керував міським парламентом, воював зі своїм наступником на посаді губернатора, але програв та остаточно пішов із політики. З 2020 року Севастополем керує Михайло Развожаєв, типовий федеральний чиновник, який, незважаючи на численні корупційні скандали у своєму оточенні, утримує позиції.

Регіональне угрупування, що сформувалося навколо цих персоналій, інкорпорувало до себе численних діячів режиму Януковича, які отримали притулок на півострові. Дехто отримав місце у федеральних структурах через активне бізнес-лобіювання — наприклад, екс-міністр оборони України Павло Лебедєв став віце-президентом Російського союзу промисловців та підприємців.

Хтось, не маючи формальних повноважень, займається «вирішенням питань» як одіозний екс-нардеп від Партії регіонів Олег Царьов. Хтось змінив галасливу кар’єру в Україні на скромне місце у російській владній ієрархії — як екс-нардеп Вадим Колесніченко, колись скандальний автор українського аналога закону про іноагентів та борець проти українізації, а нині – це радник севастопольського губернатора.

Місцеві кадри, як і раніше, домінують у кримських органах влади. У нинішньому уряді Криму з 24 міністрів лише семеро надісланих із «великої землі» російських чиновників. Інші — місцеві висуванці, які, як правило, сиділи на другорядних постах до анексії. Наприклад, прем’єр-міністр Криму Юрій Гоцанюк, агроном за фахом, обіймав керівні посади в районних адміністраціях на півострові, 2006 року балотувався до Верховної Ради від блоку Володимира Литвина, потім приєднався до Партії регіонів.

Велика кількість колишніх українських діячів, які сприймають усю постмайданну реальність як особисту поразку та прагнуть реваншу, підштовхує кримські еліти на максимально жорсткі позиції у війні проти України. Аж до початку вторгнення Аксьонов став лобіювати ідею відродження «Таврійської губернії» — нового федерального округу, куди б увійшли території Криму, Херсонської та Запорізької областей. Також люди Аксьонова активно поширювали свій вплив на окуповані території, зокрема прибираючи привабливі бізнес-активи, хоча тут природним обмежувачем їхніх амбіцій є інтереси інших російських кланів.

Донбас: сіра зона та вахтовики

Становище еліт Донбасу кардинально відрізняється від кримських. За всієї фіктивності державного статусу самопроголошених «ЛНР» і «ДНР» він тримав місцеве начальство поза структурами російської влади у своїй пісочниці зі строгими кордонами. Донбаські лідери ділили місцеві активи, підсиджували, скидали і вбивали один одного, але каналів взаємодії з Росією вони мали небагато — здебільшого це були різні тимчасові правителі та авантюристи, які зуміли виправити собі мандат одного з «кураторів Донбасу».

Одна з головних причин слабкості місцевого клану була в тому, що в «ДНР» і «ЛНР» Кремль у гонитві за максимальною підконтрольністю зробив ставку на політичних маргіналів і повністю усунув від влади найвпливовіших представників колись могутньої Партії регіонів. Незважаючи на свою проросійську репутацію, більшість донбаських магнатів і політиків віддали перевагу збереженню формальної лояльності Києву або залишитися політемігрантами у Москві, а не вплутуватися у ризиковані ігри на Донбасі.

Згодом у регіоні почали з’являтися російські управлінці — переважно у ролі кризових менеджерів. Після початку війни та офіційної анексії цей процес ще більше прискорився. Донбас став перетворюватися на кар’єрний трамплін для російських чиновників. Великою сенсацією свого часу стало призначення на посаду голови уряду «ДНР» молодого московського кар’єриста Віталія Хоценка, випускника інкубатора еліт Сергія Кирієнка та однокурсника соратниці Навального Марії Пєвчіх.

Після завершення вахти Хоценко вирушив у губернаторство в Омськ, а його місце зайняв інший російський чиновник Євген Солнцев, колишній топ-менеджер російської залізниці, який будував залізничні об’єкти Сочинської Олімпіади. До призначення в «ДНР» він обіймав посаду помічника міністра житлово-комунального господарства РФ.

Його перший заступник у «ДНР» — Рустам Мінгазов — виходець із команди Хоценко і, ймовірно, піде за своїм старим босом на його нове місце. Загалом із 24 міністрів уряду «ДНР» росіян – 10, при цьому вони займають ключові позиції у соціально-економічному блоці. Силовим блоком, як і раніше, керують місцеві «ветерани» з числа українських силовиків, що перейшли на бік «ДНР», прямих клієнтів ФСБ.

Схожа ситуація і у «ЛНР». З 2015 року уряд там беззмінно очолює ветеран сепаратистського руху луганець Сергій Козлов. До 2014 року він служив офіцером українського МНС та обіймав посаду начальника штабу батальйону «Зоря», яким командував майбутній голова «ЛНР» Ігор Плотницький. Після безславного закату кар’єри Плотницького, Сергій Козлов зумів зберегти пост і за нового керівника «ЛНР» Леоніда Пасічника (колишнього офіцера СБУ).

Проте, першим віце-прем’єром там віднедавна став росіянин Владислав Кузнєцов, у минулому топ-менеджер «Сибура» та випускник кирієнківської Школи губернаторів. Загалом із 24 міністрів «ЛНР» — шестеро росіян, і майже всі вони так чи інакше пов’язані з Кирієнком та його проектами.

Щедро розбавлені комісарами з РФ донбаські еліти не дуже прагнуть виявляти самостійність. Прокремлівський конформізм і бажання вціліти у сутичках московських кураторів давно стали для місцевої еліти найнадійнішим способом вижити. Не дивно, що донбаське керівництво, яке до анексії сприймали як слухняних маріонеток Кремля, після включення до складу РФ опинилося у статусі аутсайдерів.

Керівництво «ДНР» і «ЛНР» звикло триматися лінії партії, яку задає особисто Путін, про всяк випадок намагаючись не конфліктувати з могутніми тимчасовими правителями. Зрештою той же лідер «ДНР» Денис Пушилін пережив на своїй посаді кураторство і Владислава Суркова, і Дмитра Козака, і Сергія Кирієнка, слухняно передаючи місцеві бізнес-активи тому, кому накажуть.

Під час пригожинського путчу лідери «ДНР» та «ЛНР» довго зберігали показову мовчанку. Донецьким та луганським явно бракувало ваги для участі у подібних конфліктах, хоча від результату протистояння між Пригожиним та Міноборони прямо залежало їхнє прифронтове майбутнє.

У Донецьку та Луганську добре розуміють, що будь-який необережний крок може спонукати Кремль провести в регіоні повну ротацію місцевих еліт, поставивши остаточну точку в історії «самобутнього Донбасу». Тому намагаються зайвий раз не висуватись і не відхилятися від путінських побажань.

Південний плацдарм

Ситуація на територіях півдня України, захоплених російською армією у 2022 році, найскладніша для місцевих еліт. Це прифронтова зона, де активно діють українські диверсійні групи, а замахи на співробітників окупаційних адміністрацій відбуваються із завидною регулярністю.

Якщо у Криму та Донбасі місцеві еліти, переходячи на бік Москви, спиралися на широкі проросійські настрої, то прокремлівські діячі у Запорізькій та Херсонській областях можуть сподіватися лише на російські багнети. А військова удача вкрай мінлива — можна згадати, наприклад, «непросте рішення» Кремля залишити Херсон. Плюс прифронтовий статус територій підвищує роль військових та ФСБ, які виступають реальними господарями становища.

Однак час іде, і тут теж починають формуватися місцеві клани. Центрами консолідації стають «виконувачі обов’язків» губернаторів Євген Балицький у Запорізькій та Володимир Сальдо у Херсонській області. Обидва — помітні постаті у місцевій політиці та бізнесі з багатими біографіями. Сальдо десять років був мером Херсона, Балицький народним депутатом.

До них підтягуються і діячі «старого режиму» — наприклад, колишній міністр освіти при Януковичі Дмитро Табачник та екс-глава СБУ при ньому Олександр Якименко. Проте, загальна ситуація повністю прив’язана до становища на фронтах — місцеве керівництво може повторити долю окупаційної адміністрації Харківської області. Після відступу звідти російських військ про її представників згадують хіба українські слідчі.

Що буде далі?

Подальша доля українських політиків, котрі пов’язали своє майбутнє з російською експансією, губиться у тумані війни. Претензії Кремля на роль одного з центрів багатополярного світу через невдалий хід так званої «СВО» виявилися не надто заможними. Тепер у Москві гарячково розмірковують: заради чого ж, власне, ведеться війна і як багато готова пожертвувати Росія задля досягнення цих незрозумілих цілей.

Разом з російськими пріоритетами змінюється і роль українських колаборантів, які за успішного перебігу бойових дій розглядаються як банальні «старости і поліцаї» при окупаційній владі, а як тільки фортуна не посміхається російській армії, в хід йдуть аргументи про «іншу Україну» та якусь альтернативну проросійську еліту.

Тут можна згадати про долю колишнього в.о. голови «ДНР» Дмитра Трапезнікова. Ще у 2019 році він поїхав працювати до Калмикії і з того часу зростав до віце-прем’єра «тилового регіону». У момент переходу з нього посміювалися, але сьогодні його кар’єра бачиться успішнішою і безпечнішою, ніж у колег, що залишилися на Донбасі.

За таких мізерних стимулів не дивно, що Росії не вдалося досягти повноцінного розколу української еліти ні 2014-го, ні 2022 року — в обох випадках на її бік перейшла лише невелика частина. Вкотре Кремль підводить недооцінка суб’єктності та емансипації України.

Українські магнати Південного Сходу були готові орієнтуватися на Путіна як гаранта пострадянської корупційної моделі у своїх суперечках з Києвом, але зовсім не збиралися приймати Путіна-завойовника. Тим паче, що Росія була не дуже щедра і справедлива до своїх прихильників. Ті ж, хто зробив свій вибір на користь Москви, опинилися в одному човні зі старим авторитарним режимом, без особливих альтернатив, крім беззастережної підтримки його лідера.