Понад 7000 сімей загиблих українських військових, так і не змогли попрощатись з їх тілами і тепер вони офіційно визнані зниклими безвісти

Обережно ступаючи між ділянками, 51-річна Лідія Срібна ходить від могили до могили, кладучи на кожну з них червону гвоздику. Іноді під час цих візитів на військовий цвинтар Краснопілля на околиці Дніпра, вона кладе цукерки чи печиво на чорні дерев’яні хрести або витирає невеликі дошки та збирає сміття, яке було розвіяно вітром. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Її син, 31-річний Костянтин, похований на іншому боці величезного чагарника, де можна знайти солдатів, які загинули у 2022 році під жовто-блакитними прапорами та гігантськими квітковими композиціями. Його незаймана ділянка насаджена помаранчевими і жовтими чорнобривцями, але Срібна, яка одягнена у свою елегантну чорну сукню в горошок, належить до групи жінок, які також намагаються відвідати простіші могили «тимчасово невідомих захисників». Замість дати народження та смерті на табличках цих воїнів вказано день, коли їх тіло прибуло до моргу, і дату видачі свідоцтва про смерть.

У квітні 2022 року побратими Костянтина на Харківщині понад кілометр несли його тіло під обстрілами ворога, щоб він з’єднався із 36-річною дружиною Оленою та 13-річною донькою Євгенією.

«Я просто вдячна, що вони повернули його додому», — каже Срібна.

За словами Уповноваженого України з питань зниклих безвісти, 7200 сімей загиблих українських військових, так і не змогли попрощатись з їх тілами. Справжня цифра, ймовірно, набагато вища. Ці чоловіки та жінки офіційно визнані зниклими безвісти.

Правду кажуть – надія вбиває.

Це може підтвердити і 52-річна Валентина Вєтрова, дружина 48-річного Геннадія Рубана, який ще з лютого 2022 року вважається зниклим безвісти.

«Я молюся за нього, але не знаю, як молитися: за живого чи мертвого. О, йому не доведеться нічого робити, якщо він повернеться додому, я подбаю про нього», — каже вона і її обличчя світиться від думки про це.

Ті, хто зіткнувся з неймовірним жахом того, що чоловік, син, дружина чи донька просто зникли у трясовині війни скаржаться на бюрократію, яка збиває з пантелику та зриває всі їхні зусилля отримати найпростішу відповідь.

Цього місяця Уповноважений у справах зниклих безвісти опублікував прес-реліз, у якому поскаржився, що «досі трапляються випадки, коли родичі діляться фотографіями зниклих безвісти у соціальних мережах і вказують їхні особисті дані», попереджаючи, що «розповсюдження інформації про військові частини і ряди зниклих безвісти» означає «фактичну передачу всіх даних у руки ворога».

За словами Валентини Вєтрової, система змушує родичів зниклих безвісти військовослужбовців, виконувати детективну роботу. Їй, мабуть, важко про це говорити, але востаннє Валентина спілкувалася із чоловіком на День Святого Валентина.

«Я бажаю тобі нескінченної любові», — написав він.

19 лютого 2022 року у селі Водяне на сході Донецької області була обстріляна бригада Рубана, яку силою вибуху підкинуло у повітря. Востаннє його товариші бачили, коли він лежав без ознак життя на землі. Серед евакуйованих його не було.

28 лютого 2022 року Валентині зателефонував один із однополчан її чоловіка.

«Вони сказали, що мій чоловік помер, але тіла не було, і вони не бачили, що він мертвий», — зазначає жінка.

Вона пішла до місцевого військового центру у Павлограді, щоб спробувати дізнатися більше. Вони нічого не знали, але запропонували їй повернутися за кілька днів.

«А потім, коли я повернулась, то сказали, що він зник безвісти. Мені дали документ про те, що він зник 20 лютого 2022 року, і це все. Це був шок. Це було як страшний сон. Я не відчувала землі під ногами», – із болем згадує Валентина.

Їй дали другий папірець із десятками різних телефонів — від Червоного Хреста до міністерства внутрішніх справ і штабу полку. Їй запропонували повідомити про зникнення чоловіка у поліцію, а потім зателефонувати на гарячу лінію для зниклих безвісти.

Вона витратила багато часу на виготовлення документів, що посвідчують особу, які потрібні владі, але, як і багато інших родичів, також почала приєднуватися до Telegram-каналів, щоб стежити за появою фотографій і відео ув’язнених у російських ЗМІ.

«Я вірю, що він живий, я відчуваю це», — каже вона.

32-річна Юлія Стайкуца, також павлоградка, те саме каже про свого чоловіка 36-річного Євгенія, який зник безвісти у листопаді 2022 року поблизу села Спірне, що також на Донеччині.

Вона була стурбована тим, що він не взяв слухавку і тоді зателефонувала одному з його однополчан. Відповіла його дуржина, яка пояснила, що підрозділ чоловіка було обстріляно з танка.

«Вона сказала, що її чоловік був поранений і перебуває у лікарні, і я запитала: «А де мій чоловік?» А вона відповіла: «Ну, він мертвий», – розповідає Юлія Стайкуца.

Вона отримала свідоцтво про смерть свого чоловіка у лютому 2023 року.

«Я запитала командира мого чоловіка, які в них є докази смерті мого чоловіка, і він просто сказав, що вони хочуть щось для мене зробити і таким чином я отримаю плату за його смерть. Він сказав: «Це буде краще для вашого життя або для ваших дітей. Я не повірю в його смерть, поки не побачу його мертве тіло. Я відчуваю, що він живий. Нашій доньці 15 років. У неї була істерика, коли я їй про це розповіла. Але потім вона почала відчувати, що її тато теж живий», – згадує Стайкуца.

63-річній Тетяні Петліній розповідали різні історії про зникнення її сина, 35-річного Сергія Петліна у тому ж селі у листопаді 2022 року.

Спочатку, коли вона зателефонувала друзям свого сина на передовій, вони відповіли, що він був поранений, але відмовився бути одним з перших, кого евакуювали.

Коли вони повернулися за ним, то він зник. Невдовзі вона отримала офіційний лист, в якому підтверджувалося, що її син зник безвісти. Але протягом наступних двох тижнів оператори офіційної гарячої лінії зниклих безвісти казали, що не мають такої інформації. Вони наполягали, що він «продовжував виконувати свої обов’язки».

Наступні пояснення надав через місяць командир, який сказав, що Петліна застрелив снайпер, коли його виносили з окопів.

Тетяна не може цього прийняти. Вона вважає, що, можливо, бачила свого сина на світлині в одному з російських Telegram-каналів, але не впевнена.

«Я не довіряю жодній владі», — зазначає 55-річна Вікторія Солодухіна, яка працює в громадській організації «Надія» і намагається допомогти родичам, а також має зв’язки з матерями в Росії та юристами, які переглядають судові протоколи та акаунти в соціальних мережах у пошуках зображень або відеозаписів.

Вона щодня отримує незліченну кількість прохань від незнайомців. Один пише: «Добрий день. Вибачаюся. Я просто хочу знати, чи є якісь новини про мого сина». Інший звертається: «Допоможіть, будь-ласка, знайти сина Романа».

«Зараз особливо поганий час для смерті. Тіла гниють протягом двох годин під гарячим сонцем, ускладнюючи фізичну ідентифікацію. Тепло руйнує ДНК. Додатковою складністю є те, що українські військові не зобов’язані носити жетони. Кожна смерть у нашій країні влітку – важкий випадок, – пояснює Вікторія Черняк, директор ДНК-лабораторії бюро судово-медичної експертизи у Дніпрі.

У вересні 2022 року до лабораторії привезли 24 фрагменти кісток із Донецької області, які тижнями, якщо не місяцями, витримували під високими температурами. Знадобилися ще місяці, аби зробити висновок, що вони належать шістьом людям.

«Вже зараз родичі зниклих безвісти надають нам їхні зразки ДНК і просять порівняти їх із тими 24 фрагментами», – каже Черняк

25-річний Павло Мазепа бачив усе — від заперечення до істерики і, мабуть, найгірше — вдячності. Щотижня він долає тисячі кілометрів, збираючи мертвих у моргах, зокрема у Дніпрі, і доставляючи тіла або те, що від них залишилося, їхнім родинам на заході України.

«Я бачу стільки смертей навколо себе та іноді думаю, якщо я наступний, то це не така вже й проблема. За останній рік я бачив у своєму фургоні-рефрижераторі, мабуть, тисячу мертвих солдатів. Ми втрачаємо найкращих із нас», — підсумовує він.