За такого варіанту, Сполучені Штати дадуть українській армії все необхідне для просування якомога далі у контрнаступі, а наступного року Україна оголосить паузу у наступальних військових операціях і зосередиться на захисті та відбудові звільнених територій, інтегруючись із західними інституціями, зокрема НАТО запропонує Україні членство, гарантуючи безпеку всіх територій, які на той момент контролюються українським урядом

«Україна ніколи не стане перемогою для Росії — ніколи», — сказав президент Джо Байден у своїй промові у Польщі цього року, і це було справедливо. Щоб війна в Україні завершилася на умовах, які відповідають американським інтересам та ідеалам, Україна має бути визнана переможцем, а вторгнення Росії має увійти в історію як рішучий провал, достатній для того, щоб стримати інші авторитарні держави від початку подібних агресивних війн у майбутньому. Це легко сказати. Але це викликає критичне запитання. Яке досяжне визначення перемоги для України (і поразки для Росії), принаймні на нинішньому етапі війни, яка, ймовірно, триватиме в тій чи іншій формі протягом багатьох років? На це питання є як мінімум три варіанти відповіді. Про це йдеться в авторській колонці Тома Маліновського, старшого наукового співробітника Інституту МакКейна на сторінках Politico, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Першим і найочевиднішим способом перемоги для України було б повернення її збройними силами всіх територій, які Росія незаконно захопила з моменту свого першого вторгнення у 2014 році, включно з Кримом. Це був би фантастичний результат. Це ще можливо. І Сполучені Штати повинні зробити все можливе, аби підтримати це, зокрема, якщо Конгрес схвалить збільшене фінансування, шляхом надання досконалішої зброї, про яку просила Україна.

У той же час, якщо бути чесними, ми повинні визнати, що Україна може не досягти повного військового успіху у найближчі рік-два. Її контрнаступ просувається, але повільно і болісно. Російська армія, попри деморалізований стан, залишалася стійкою навіть проти передової західної зброї й тактики. І Росія має, здавалося б, нескінченну кількість молодих людей, життя яких вона готова змарнувати у цій війні.

Водночас немає жодних гарантій, що Сполучені Штати та їхні союзники продовжуватимуть оплачувати наступальні операції України стільки, скільки це буде потрібно. Домогтися нещодавнього запиту Байдена на додаткове фінансування для України через Палату представників буде важко, і цих грошей вистачить лише до початку 2024 року. Путін знає, що провідний кандидат від Республіканської партії у президенти США, колишній президент Дональд Трамп, припинить підтримку України, і що в Європі є інші, подібні йому. Вічна війна на користь Путіну, а не Україні.

Другим способом перемоги для України — принаймні, теоретично — була б дипломатична угода. Нещодавно 40 країн, зокрема Китай і США, зустрілися в Саудівській Аравії, щоб обговорити план президента Володимира Зеленського з 10 пунктів миру, який вимагав би виведення всіх російських військ з України, повернення викрадених дітей і справедливості за військові злочини. Будь-яке врегулювання на основі цього плану було б, звичайно, чудовим.

Але Росія за Путіна ніколи не закінчувала свої війни за столом переговорів; у кращому випадку він заморозив їх, зберігаючи власні можливості відкритими. Росія виявила нульову зацікавленість у поступках, які б наблизилися до мінімальних вимог України та її союзників. Поки російська армія уникає повного краху, і Путін вірить, що є шанс політичних змін на Заході, то він, ймовірно, продовжуватиме жертвувати росіянами, щоб залишитися у боротьбі.

Отже, якщо Росії вдасться завадити реалізації планів А і Б, чи варто Україні та її союзникам просто продовжувати війну, сподіваючись на прорив у 2025 році чи пізніше? З огляду на те, що поставлено на карту — не лише виживання України, а й усього міжнародного порядку — це було б ризиковано. Це зробило б успіх залежним від подій, які ми не можемо передбачити чи контролювати, зокрема від результатів виборів у західних країнах, включаючи Сполучені Штати. І хоча ми не маємо права говорити українцям припинити боротьбу до того, як їхня країна стане територіально цілісною, ми також не маємо права очікувати, що вони продовжуватимуть боротьбу за будь-яку ціну.

На щастя, існує третій можливий спосіб задовольнити потребу в успіху України та поразці Росії, на який Путін не мав би права вето. У цьому сценарії Сполучені Штати дадуть українській армії все необхідне для просування якомога далі у контрнаступі. У відповідний момент наступного року Україна оголосить паузу у наступальних військових операціях і зосередиться на захисті та відбудові звільнених територій, інтегруючись із західними інституціями. Тоді на своєму саміті у Вашингтоні у липні 2024 року НАТО запропонує Україні приєднатися до Західного альянсу, гарантуючи безпеку всіх територій, які на той момент контролюються українським урядом відповідно до статті 5 договору про НАТО.

Запропонувати Україні захист за статтею 5 у такий спосіб було б схоже на прийняття розділеної Німеччини до НАТО після Другої світової війни та до договору безпеки США з Південною Кореєю після перемир’я, яке зупинило Корейську війну без об’єднання Корейського півострова. Це був би оборонний договір, але не зобов’язання брати безпосередню участь у будь-яких майбутніх наступальних операціях, які Україна може вирішити провести.

Адміністрація Байдена заявила, що війна має закінчитися до того, як Україна зможе приєднатися до НАТО, тому що вона не хоче ризикувати прямим залученням США до війни. Але вона не визначила, що означає в цьому контексті «закінчення війни». Чи має бути офіційний мирний договір? Чи має бути період у місяці чи роки, щоб Росія не випустила жодного снаряда по Україні? Прив’язка членства України до НАТО такими умовами дасть Путіну ще один стимул ніколи їх не виконувати.

Але саме вступ України до НАТО може стати тим, чим закінчиться війна, відповідно до поточної політики Байдена — і в той час, і на умовах, встановлених Україною та її союзниками, а не Росією. Здобуття безпеки в рамках НАТО як сильної, плюралістичної, демократичної держави, безумовно, вважалося б перемогою для України — можливо, такою ж великою, як швидке повернення Криму. Це може бути політично можливим для Зеленського, якщо він того забажає, наголошувати на невійськових стратегіях повернення будь-яких частин своєї країни, які ще знаходяться під російською окупацією, яку союзники України також продовжуватимуть підтримувати — потенційно включаючи будь-що, від дипломатії та санкцій до блокади та диверсій.

Інтеграція демократичної України до НАТО означало б повну та постійну поразку хрестового походу Путіна, спрямованого на її поглинання Російською імперією. Оскільки після ратифікації 32 парламентами країн-членів НАТО це було б важко змінити, вступ до НАТО — в ідеалі до кінця 2024 року — також зірвало б план Путіна затягнути війну до тих пір, поки політичні вітри на Заході не зміняться.

Так, російські війська могли б спробувати знову перейти в наступ, але ймовірна марність нападу на укріплені українські позиції, які зараз підтримуються загрозою вогневої потужності НАТО, була б сильним фактором стримування. Тим часом, санкції щодо Росії залишаться; її економічна та військова міць продовжуватиме розмиватися; і Путін зможе лише спостерігати, як його заморожені активи за кордоном витрачаються на відбудову України. Він залишиться без волі та варіантів.

Зрозуміло: такий підхід не вимагатиме від України поступки будь-якої території на користь Росії (на відміну від того, що запропонував офіційний представник НАТО). Україна та її союзники продовжуватимуть домагатися возз’єднання країни в її кордонах 1991 року. Також ніхто не повинен тиснути на українців, щоб вони прийняли такий підхід — тільки вони можуть вирішувати, чи має сенс переходити до консолідації здобутків під час вступу до НАТО і коли.

Але Байден та інші західні лідери повинні сказати їм, що вони матимуть такий варіант, якщо наступного року їхній контрнаступ ще триватиме. Це може виявитися найкращим шансом незабаром досягти перемоги, якої потребують Україна та демократичний світ, і водночас зробити його стійким як для Путіна, так і для Трампа.