Після того, як Ольгу Харлан дискваліфікували з чемпіонату світу за те, що вона не потиснула руку російській суперниці, її важке становище стало пробним каменем для охопленою війною української нації

Ольга Харлан згадує, як взяла свою форму, тихо сиділа у кімнаті й розмірковувала про майбутнє без улюбленого спорту. Все це здавалося таким безглуздим. Її дискваліфікували з чемпіонату світу з фехтування в Мілані за те, що вона не потиснула руку своїй російській суперниці Анні Смирновій, а ціна за демонстрацію такого принципу злетіла понад усі очікування. Про це йдеться в інтерв’ю української спортсменки The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Я думала, що це все, так закінчиться моя кар’єра. Я прийняла це, я вірила, що все закінчилося. Довелося думати про найгірше. Саме там я почувалась у найгіршому стані за все своє життя», — розповідає Ольга.

Здоровий глузд певною мірою переміг. Харлан — одна із спортивних героїнь України, золота медалістка Олімпійських ігор, яка стоїть поряд із такими спортсменами, як Олександр Усик та Андрій Шевченко. Її дискваліфікація зробила кваліфікацію на Париж-2024 практично неможливою, але втручання президента Міжнародного олімпійського комітету Томаса Баха, колишнього фехтувальника, гарантувало їй виступи на Олімпіаді наступного року. Короткострокове майбутнє залишається незрозумілим, але, принаймні, хтось визнав колективну травму, яку пережили мільйони українців.

«Мене дуже ненавиділи за те, що я зробила. Але люди, які так говорять, не розуміють, що таке війна. На жаль, і я, і кожен другий український спортсмен. Ми займаємося спортом, але ми громадяни України, боремося за свою країну по-різному. У нас з цього приводу пряма позиція: ми повинні показати світові, що відбувається, тому що не всі нас розуміють», — прокоментувала Ольга передбачувано гнітючу реакцію на свій вчинок в Інтернеті.

Неважко зрозуміти, що змусило Харлан відмовитися від рукостискання після перемоги над Смирновою, замість цього запропонувавши торкнутися шаблі. Вона згадує «пекло» тих перших кількох тижнів після вторгнення Росії у лютому 2022 року: забрати її сестру та племінника з України до себе додому в Італію та постійний страх за її батьків, які вирішили залишитися у Миколаєві.

Про нормальні змагання не могло бути й мови.

«Я не могла знайти себе на арені, не могла знайти своє фехтування, ти просто не можеш бути настільки зосередженим», — каже Ольга про свою форму минулого року.

У червні 2022 року росіяни атакували Миколаїв, коли вона готувалась до чемпіонату Європи в Анталії.

«Тоді по Миколаєву запустили близько 50 ракет. Наступного дня мені довелося фехтувати, і це було найгірше відчуття. Я почала наполягати на тому, щоб сім’я виїхала. Але вони відмовилися, оскільки росіянам не вдалось окупувати місто. Все те саме: ти їздиш на змагання і постійно переглядаєш новини, це стає звичайною практикою. Дніпро, Вінниця, Умань, новини надходять звідусіль. Проходить час і, на жаль, просто звикаєш. Я багато працювала зі своїм психологом, щоб прийняти ситуацію, зрозуміти, що я можу зробити для своєї країни, своєї родини і для себе. Це забрало деякий час. Коли я виграла бронзову медаль у Тунісі у січні 2023 року, свою першу після війни, це було найціннішим у моєму житті. Я виплакала усі очі», – згадує Ольга.

Росіянам і білорусам дозволили змагатися під нейтральним прапором з березня 2023 року, але Харлан була першою спортсменкою, яка офіційно представляла Україну і зіткнулась із спортсменкою з країни-агресорки.

«Я дізналася про це за три дні до турніру. Я не могла повірити, що це відбувається. Я була єдиною українкою, а вона була єдиною росіянкою, і нам доводилося битися між собою. Я подумала, що це дивно, але сказала собі не думати про це так: я мала виконувати свою роботу, мала перемогти, мала зібрати свої емоції. Наше міністерство спорту лише напередодні підтвердило, що ми можемо змагатися з росіянами. Я розмовляла зі своєю родиною, тренером, психологом, усіма за 24 години до бою. Мені довелося розібратися дуже швидко. Я не дуже панікувала, але почала дуже нервувати. Увесь тиск і емоції були для мене занадто сильними, але я думала: «Тобі просто потрібно пройти через це, і тоді буде краще, все буде добре», – пояснює Харлан.

Вона вирішила, що у будь-якій подібній ситуації зведе до мінімуму взаємодію із суперником. Відповідно до правил Міжнародної федерації фехтування (FIE) рукостискання є обов’язковим; їй надали суперечливі поради щодо того, чи буде накладено покарання за просте перекидання лез, що стало стандартною практикою згідно з протоколами Covid-19, але вона не мала наміру давати росіянам можливостей, щоб перемогти в цій зустрічі. Після перемоги вона простягнула шаблю, але замість відповіді Смирнова влаштувала сидячий протест протягом 50 хвилин.

«Я думаю, вони хотіли використовувати рукостискання, як знак миру, жодної політики у спорті, щось у цьому роді. Для них було дуже важливо зробити це на фото та відео, аби довести, що Росія та Україна разом. Ніхто не може змусити ані мене, ані Україну до миру: це не можна просто сказати, це потрібно зробити. Я бачу, як наші захисники воюють за націю, і не можу показати, що ціную представника з цієї країни. Я була готова боротися, пропонувати протокол Covid, я хотіла це зробити. Я сказала, що не буду їй тиснути руку: нічого поганого не було сказано, все було дуже професійно і прямо. Я знала, що момент рукостискання настане, тому, звичайно, я підготувалась, але я до її реакції готовою не була», – каже Ольга.

Надалі було 90-хвилинне очікування, а згодом чорна картка – фактично дискваліфікація.

«Я бачила рефері з мого бою, і він був білий, як простирадло, ледь не плакав. У той момент я зрозуміла, що має статися; Я благала його не робити цього, але знала, що це було не його рішення. Цією чорною карткою вони знищили всіх: арбітра, мене, мою федерацію, мою країну, все», – дорікає українська чемпіонка.

Такі санкції викликали хвилювання в Україні аж до урядового рівня, а також швидко з’явилися фотографії, на яких Смирнова позує із чоловіком у російській військовій формі.

«МОК і національні федерації повинні приділити увагу належній перевірці нейтралітету. Ці спортсмени зовсім не жертви. Звичайно, їхня країна підштовхнула їх сказати, що це несправедливо стосовно них і що у ситуації, коли мене прямо спровокували, я погана людина. Сподіваюся, те, що сталося зі мною, щось змінить у світовому спорті», – ділиться своїми прогнозами Ольга.

Вона залишається у підвішеному стані, не знаючи, як довго триватиме її відсторонення від FIE, але сподівається повернутися до змагань у листопаді 2023 року, щоб допомогти Україні вийти на командні змагання у Парижі. За останні 18 місяців вона кілька разів поверталася до Миколаєва, востаннє цього місяця: її батько спав у підвалі з лютого 2022 року; її мати наважилася піднятися нагору, коли Херсон звільнили 10 місяців тому.

Вона описує карколомну сцену руйнування і, як і багато її однолітків, використовує свою платформу, щоб допомогти тим, хто захищає Україну. На аукціоні ляльки Барбі, виготовленої за її подобою, було зібрано 8400 фунтів стерлінгів на реабілітацію поранених військових.

«Одна з найгірших частин війни — це коли ти бачиш, що солдати живі, але їх потрібно змушувати жити та одужувати. Ми їм так багато винні», – вважає Ольга.

Харлан уже має одне олімпійське золото на командних змаганнях у Пекіні, вигравши срібло в тій же дисципліні через вісім років і вигравши дві індивідуальні бронзи на Олімпійських іграх у Лондоні та Ріо. Вона сподівається, що наступний рік, коли їй виповниться 33 роки, принесе найсприятливіші моменти.

«Це, напевно, буде моя остання Олімпіада, і я хочу насолодитися нею. І для кожного українця вона буде різною. Ми хочемо, щоб наші люди відчували дедалі більше гордості з кожним днем, коли ми змагаємося там. Це буде велика відповідальність, коли за тобою стоїть сила нації. Ми борці, і кожна велика перемога зараз так багато означає. Ти бачиш золото у кожній миті», – резюмує Ольга Харлан.