Люди в таких містах дедалі частіше вимагають від місцевих чиновників «пояснити те, що відбувається» і їх зовсім не задовольняє пояснення «рішення приймаються у Москві, а ми лише виконавці»

У Росії розпочався виборчий цикл, який покликаний продемонструвати «безпрецедентну консолідацію суспільства» перед зовнішніми та внутрішніми загрозами. Перший етап — вибори керівників регіонів та законодавчих органів — влада вже визнала своєю «переконливою перемогою». Але головна подія – президентські вибори – ще попереду. Передбачити їх результат дуже легко, але без інтриги все-таки не обійдеться. Головна — як вплинула війна на настрої «всередині Росії», яка завжди була електоральною базою та опорою путінського режиму. Про це йдеться в аналітичній публікації Олексія Гусєва, соціолога зі Школи управління Hertie у Берліні на сторінках Фонду Карнегі за міжнародний мир, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Стовпи режиму

Революції відбуваються у столицях — такої думки дотримувалися президентські адміністрації РФ після мітингів 2011–2012 років. Основною рушійною силою тих протестів був вестернізований середній клас із міст-мільйонників. Кремль тоді протиставив їм «мужиків із Уралвагонзаводу» — класичний пролетаріат, який готовий розібратися з ніжними хіпстерами. Влада спробувала осідлати перші хвилі антиелітних настроїв у малих та середніх містах, спрямувавши їх проти столичних лібералів.

Проте, нещодавні сцени братання ростовчан із вагнерівцями змусили замислитися: чи не надто далеко жителі провінції зайшли у своїй ненависті до еліт? І, як і раніше, вони складають електоральну базу режиму?

За переписом 2021 року, у малих та середніх містах Росії мешкає близько 40 мільйонів осіб – це близько 37% від усього міського населення РФ. Фактичні показники скромніші: кілька мільйонів людей не виписуються зі своїх квартир та будинків, але працюють вахтовим методом у великих містах чи інших регіонах.

Сукупний економічний внесок малих міст оцінити складніше. По-перше, в РФ в силу особливостей статистики та податкового обліку збираються дані щодо валового регіонального продукту, а ось підрахунок валового міського продукту не ведеться. По-друге, внесок підприємств малих та середніх міст розтягнутий по секторах і залежить від галузевої специфіки.

Наприклад, 40-тисячна Верхня Салда на Уралі – це найважливіша точка для всієї російської авіаційної промисловості та ВПК. Економічна вага такого міста — центру виробництва виробів із титану — непорівнянна з його розміром. У той самий час найбільші за населенням шахтарські мономіста є проблемою російської економіки: на виконання соціальних зобов’язань перед населенням тут витрачається багато, а от їх внесок у економіку країни є незначним.

Натомість, усе зрозуміло з політичною складовою: малі та середні міста — головний елемент міфу про «глибинний народ», який «завжди був і буде» опорою влади. Кремль настільки переконаний у цій максимі, що під час виборчої реформи 2016 року округи для голосування у багатьох регіонах нарізали за пелюстковим принципом: кілька районів обласного центру плюс довколишні території з малими містами та сільською місцевістю. У підсумку, протестні настрої, наприклад, у Волгограді компенсуються провладним голосуванням у Камишині, Калач-на-Дону та Урюпінську.

Підтримка влади у таких районах пояснюється, по-перше, демографічними чинниками. Молодь (і без того нечисленна категорія через низьку народжуваність у 1990-х роках) їде у більші міста, а залишаються люди старшого віку, які традиційно лояльніші до влади.

По-друге, на ринку праці там домінують бюджетники, силовики та працівники промислових підприємств у складі великих холдингів. Такі холдинги часто безпосередньо залежать від держави (особливо через держоборонзамовлення). Їхні власники намагаються налагодити з федеральним центром добрі стосунки — зокрема за рахунок контролю над тим, чи співробітники ходять на вибори і як голосують.

Політичні установки у малих та середніх містах можна назвати «заздрісним патерналізмом». Люди підтримують сильну владу, розділяючи яскраво виражені антиелітні настрої з лівим ухилом. Керівництво, впевнені вони, має боротися з нерівністю доходів та корупцією, при цьому не займаючись марнотратством на незрозумілі проекти.

Болісна залежність

Початок бойових дій в Україні змінив багато, але майже не позначився на базових соціально-економічних характеристиках малих та середніх міст, включаючи найважливішу — їхню тотальну несамостійність. Останні залишки автономності місцевого самоврядування було скасовано перед війною «Законом про громадську владу». Муніципалітети розпоряджаються мінімальною податковою базою і будь-які серйозні витрати (благоустрій, транспортна інфраструктура, соціалка) вимагають федерального фінансування. Його узгодження — більшість роботи місцевих адміністрацій.

Проте, така залежність не заважала розвитку малих та середніх міст останніми роками. Інфраструктурні проекти дуже інерційні і тривали весь воєнний 2022 рік. Завдяки експортним наддоходам не було занедбано і національні проекти. Та й загалом перерозподільна модель рентної економіки з опорою на нафтогазовий сектор та оборонку виявилася вигідною для «глибинної Росії». Негласний договір Кремля з нею звучить так: «Голосуйте за президента та «Єдину Росію», а також відправляйте людей на спецоперацію — і тоді ми продовжимо виділяти гроші на ремонт лікарень та нові крамниці».

Особливу роль після початку так званої «спеціальної воєнної операції» стали грати міста з оборонно-промисловими підприємствами, мономіста (що часто одне й те саме), а також військові містечка. Вони масово будувалися у перші роки холодної війни, що відображало логіку планової економіки та військово-командної системи управління. А в епоху СВО такі населені пункти знову стали «опорним каркасом країни».

Окремо варто згадати мономіста «Росатому», які, окрім усього сказаного вище, стали ще й унікальним кадровим ресурсом для президентської адміністрації. Колишній мер Обнінська Владислав Шапша зараз керує Калузькою областю, а екс-глава Зарічного В’ячеслав Гладков – Білгородською. Деякі інші мери атомних міст перебувають у кадровому резерві. Справа в тому, що головний архітектор внутрішньої політики РФ Сергій Кирієнко раніше очолював «Росатом». Там же працювали і його ключові соратники Олексій Харичів та Андрій Полосін.

Ядерний у всіх сенсах електорат має відіграти помітну роль на виборах-2024. Нинішнє керівництво «Росатому» не втомлюється нагадувати про значущість підтримки президента РФ. Мовляв, той, насамперед, після початку СВО підтвердив важливість нацпроекту розвитку атомної галузі, і тепер главу держави не можна підвести. Подібні аргументи, напевно, знайдуться і у керівників інших мономіст.

Запит на справедливість

Вимальовується оптимістична для російської влади картина. Проте, постає питання: чи може влада стати заручником сформованої підтримки? Тривожні прецеденти були навіть у довоєнний час. Наприклад, пенсійна реформа 2018 року призвела до протестного голосування на регіональних виборах. Тоді збунтувався базовий електорат влади – люди старшого віку.

Показовими є також протести 2009 року в Пікальово — типовому невеликому мономісті. На тлі світової фінансової кризи на містоутворюючих підприємствах — глиноземному та цементному заводах виникли серйозні проблеми. Частину робітників звільнили, іншим перестали платити зарплату. Жителі, що зневірилися, перекривали трасу і брали штурмом мерію. Допомогло лише втручання Путіна. Пікальовцям виділили додаткові гроші, а власників заводів – «Базовий елемент» та «Євроцемент» – змусили працювати на неринкових умовах.

Це класичний приклад того, як проблеми на рівні галузі можуть перерости у соціальну кризу у конкретному місті. Зараз ситуація багато в чому схожа: від санкцій сильно постраждали цілі галузі, наприклад, автомобільна та деревообробна. За рахунок першої живуть, наприклад, Всеволожськ, Набережні Човни і Тольятті. За рахунок другої — Котлас, Сегежа та Сокіл. Чи можуть ці міста повторити долю Пікальово? В інших умовах за таких проблем відповідь була б однозначною: так. Але війна диктує інші правила.

Головний фактор стабільності – рекордно низьке безробіття (за даними Росстату, 3,2%). Причини криються і у мобілізації, і додатковому попиті на робітників в оборонці, і у зміні поколінь. У малих містах зі своїм віковим населенням брак робочих рук є особливо помітним. Тобто за нинішніх умов класична криза безробіття неможлива.

Більше того, малі та середні міста можна вважати бенефіціарами нового військового статус-кво. Частка бюджетників та оборонки у цих містах вища, ніж у мільйонниках із їхнім сектором послуг. Зробивши ставку на силовиків та військову промисловість, влада частково вирівнює економічний дисбаланс між великими та малими містами.

Виплати мобілізованим та контрактникам також допомогли найменш забезпеченим мешканцям «глибинної Росії». Завдяки цим виплатам, багато сімей перейшли з категорії «ледве вистачає на їжу» до категорії «вистачає на одяг». Запит жителів малих міст і сіл на соціальну справедливість виявився хоча б частково задоволеним.

Свій ефект дали інші соціальні програми останнього часу. У 2022 році на щомісячну допомогу малозабезпеченим сім’ям з дітьми від 7 до 17 років пішло 0,5 трлн рублів. 2023-го року ця цифра має перевищити 1,5 трлн. Швидше за все, Росстат не бреше, коли звітує про рекордно низьку кількість тих, хто живе за межею бідності, — 10,5%. Не дивно, що вересневі регіональні вибори відбулися так гладко для влади.

Проте, все це станом на кінець літа – початок осені 2023 року. Перспективи російської економіки погіршуються і вже восени серйозним випробуванням загрожує стати інфляція. Якщо через курс рубля або вартість імпорту, ціни в магазинах постійно зростатимуть, антиелітні настрої можуть виявитися досить заразними.

Та ж пікальовська криза в цьому аспекті цілком показова: за тодішніми даними ВЦВГД, 44% визнали рішення Путіна про відновлення роботи збиткових підприємств напівзаходом, закликавши до націоналізації. «Чесні робітники страждають від безвідповідальних дій капіталістів», — таке посилання в Пікальово зразка 2009 року виявилося особливо популярним.

Суспільний договір, який змінився під час мобілізації накладає додаткові зобов’язання на регіональну та муніципальну владу в РФ. Люди дедалі частіше вимагають від місцевих чиновників «пояснити те, що відбувається». І їх зовсім не задовольняє пояснення «рішення приймаються у Москві, а ми лише виконавці».

2022-го року, завдяки щедрим бюджетним вливанням, влада змогла підкупити тих представників «глибинної Росії», хто готовий домагатись соціальної справедливості. Проте, бюджетні ресурси виснажуватимуться, і у підсумку, цей запит цілком може вийти з-під контролю.