Такою стратегією може бути й та, в рамках якої США допомагають Україні утримувати контрольовану територію, підтримувати суверенний і безпечний уряд, зміцнювати власну оборону, щоб стримувати або зупиняти будь-який майбутній наступ Росії

Коли найближчими днями президент США Джо Байден виступить із критично важливою промовою щодо України, йому необхідно надати їй іншого обрамлення. Допомога Україні і досі є правильним рішенням. Але допомога Україні «стільки, скільки буде потрібно», як схильні говорити Байден і його команда, є принципово незадовільною — не лише серед республіканців із MAGA, але серед більшості республіканців і навіть багатьох не-республіканців, які задаються питанням, як довго Сполучені Штати повинні підтримувати безстрокові військові зусилля, які нині знаходяться у патовій ситуації. Про це йдеться в авторській колонці Майкла О’Генлона, завідувача кафедри оборони і стратегії імені Філа Найта у Брукінґському інституті на сторінках The Hill, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Для прояснення: я підтримую Байдена в тому, що ми повинні допомогти Україні залишатися суверенною, незалежною і добре захищеною. Було б моральним лихом кинути Україну у війні, відповідальність за яку повністю лежить на Росії. Це ігнорувало би зобов’язання Америки за Будапештським меморандумом 1994 року, в якому ми обіцяли допомогти забезпечити її майбутню безпеку як спосіб переконати Україну відмовитися від майже 2000 одиниць ядерної зброї, успадкованих нею від Совєцького Союзу. Найгірше те, що це представляло б величезний стратегічний ризик, оскільки Путін, здобувши перемогу в Україні, міг би потім стати серйозною загрозою для таких країн НАТО, як Латвія і Естонія, ризикуючи прямим конфліктом зі США.

Але висловлення безстрокового зобов’язання без будь-яких умов або часових горизонтів має очевидний сенс лише для екзистенційних воєн за національне виживання. В іншому випадку будь-який стратег повинен періодично аналізувати витрати та вигоди різних можливих стратегій, перш ніж просто продовжувати дотримуватися поточного підходу. З точки зору політичної практичності, американці очікують саме цього.

Байден повинен оголосити, що ми будемо підтримувати і навіть збільшимо підтримку України у 2024 та 2025 роках. Але він також повинен визнати, що на цьому етапі від новообраного президента — від нього самого, Дональда Трампа чи когось іншого — природно очікувати проведення нового стратегічного огляду конфлікту (який, на жаль, цілком ймовірно, триватиме на цьому етапі), беручи до уваги всі відповідні фактори при висуненні пропозицій про будь-який подальший курс дій.

Утім, поки ще це занадто рано робити. Нині ми повинні продовжувати дотримуватися поточної стратегії — і навіть активізувати її. Байден повинен одну за одною пояснити причини такого підходу:

1. В історії великі війни часто досягають своїх ключових поворотних моментів лише через два-чотири роки після початку. Війна в Україні ще не досягла тривалості й двох років. Наприклад, у великих війнах Америки середній переломний момент (у тих війнах, які ми виграли) зазвичай наступав приблизно через 25-30 місяців. Власна історія України, особливо в період світових воєн, нічим не відрізняється.
2. Освоєння і навчання користування сучасною військовою технікою — це багаторічний процес. Середньостатистичний військовослужбовець американської армії служить близько 5-6 років, а багато хто з наших військовослужбовців служать від 10 до 20 років та більше, за цей час вони накопичують дедалі більше досвіду. Більшість військових частин США проходять підготовку до повної бойової готовності протягом циклів тривалістю від одного до двох років. Україна має у своєму розпорядженні західні танки лише кілька місяців і поки не має жодної західної авіації. Більшість її військовослужбовців пройшли лише скромну підготовку. Українським військовим потрібен весь 2024 рік, аби мати достатньо велику ймовірність на ведення ефективної загальновійськової війни (хоча наразі вони були досить вражаючими багато в чому з того, що вже досягли).
3. Американська політика наразі дає Путіну надію, і це контрпродуктивно. Важливо, аби перспектива перемоги Трампа через 13 місяців або наполегливі дії республіканців у Конгресі ще до цього не спонукали Путіна продовжувати боротьбу з надією, що Білий дім забезпечить йому перемогу, яку не може здобути його власна армія. Навіть якщо Трамп, швидше за все, застосував би більш мінімалістичний підхід щодо війни в Україні, ніж Байден, його нова стратегія з’явилася б лише після того, як він зібрав команду національної безпеки, яка би потім розробила план. Зокрема, команда Трампа, ймовірно, захотіла би вивчити варіанти надання допомоги Україні у збереженні її утримуваної на даний час території і, звичайно ж, її суверенітету, навіть якщо США припинять надавати Україні наступальні можливості у спробах повернути окуповані землі.

Як стверджують генерал у відставці  Девід Петреус і стратег Фред Каган, є підстави сподіватися на те, що нинішній український наступ, який просувається територією не більше ніж на сотні метрів на день, може принести результати набагато швидше у найближчі місяці. Навіть поступовий прогрес в якийсь момент складається; передові українські бойові позиції тоді зможуть контролювати російські лінії постачання, які тягнуться зі Сходу України до Криму. Крім того, хоч безпосередня перспектива прориву російських рубежів невелика, неясно, чи володіє Росія достатніми стратегічними резервами, аби закрити будь-які прориви, які дійсно виникнуть у найближчі місяці. Нинішня патова ситуація може якось переламатись — так само, як і патова ситуація на Західному фронті у Першій світовій війні, що існувала у 1915-1917 роках, врешті переламалась у 1918 році.

Україна заслуговує серйозного шансу повернути свою окуповану територію і звільнити своїх людей, які живуть в цих частинах країни, перш ніж ми відмовимося від цієї можливості. Мій власний інстинкт підказує, що перспективи України досягти всіх цих цілей навіть до 2025 року не кращі, ніж 50 на 50. Але ще занадто рано робити такий висновок — і, безумовно, занадто рано нав’язувати його уряду України.

Якщо у 2025 році умови на полі бою та інші фактори змусять обміркованіше прийняти запасну стратегію, це може виявитися достатнім підходом для захисту основних інтересів Америки. Такою стратегією може бути й та, в рамках якої ми допомагаємо Україні утримувати територію, яку вона на той час контролюватиме, підтримувати суверенний і безпечний уряд, зміцнювати її власну оборону, щоб стримувати або зупиняти будь-який майбутній наступ Росії, і прив’язувати Україну до Заходу за допомогою якого-небудь механізму безпеки, чи то через НАТО, чи якимось іншим чином. Але це був би підхід, який дав би Путіну частину того, чого він хотів від самого початку, і в цьому сенсі ризикував би бути розціненим як заохочення міжкордонної агресії. Це не те рішення, до якого ми коли-небудь повинні були поставитись легковажно, і було б вкрай передчасно приймати його зараз.

Так, війна на Україні обходиться нам дорого. Але європейці вносять анітрохи не менший внесок, ніж американці, якщо враховувати витрати на фінансову допомогу і переселення біженців, і тягар, що лежить на нас, становить трохи більше 5% від загального оборонного бюджету США і близько 0,2% ВВП. З огляду на те, що стоїть на кону, ми можемо дозволити собі це підтримувати й утримувати — як, до речі, і нову стратегію забезпечення безпеки кордону і більш рішучого вирішення проблеми фентанілу, яку республіканці, не безпідставно, визначають додатковим головним пріоритетом національної безпеки.

Байден також може й мусить сказати те саме у своїй промові. Але його головна мета — це пояснити, чому військові дії в Україні насправді повинні бути активізовані зараз — навіть якщо це не варто розглядати як вічну війну.

Перекладач: Олександр Колодюк