Управління Верховного комісара ООН у справах біженців оцінює, що понад 860 000 біженців повернулися до своїх домівок в Україні

Хоча Ірина Львович втекла з України з двома дітьми до Польщі на початку повномасштабного вторгнення Росії, вона завжди чекала повернення додому вчасно на день народження сина. У травні 2022 року вона дотрималась свого плану. Але у певному сенсі це була найлегша частина. Про це йдеться у спеціальному репортажі американського видання The Christian Science Monitor, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Я хотіла повернутися додому. Повернутися було не важко. Постало питання, як із цим жити. Ви згодні з тим, що ракета може пролетіти повз? Ви або приймаєте це, або ні», – каже Львович.

Львович стала однією із понад мільйона українців, які зробили серйозний особистий вибір повернутися та адаптуватися до життя в Україні, яка постійно перебуває під загрозою нападів Росії.

Понад 6 мільйонів українців втекли після початку війни, а понад 3,7 мільйона людей залишаються переселенцями в Україні. Але Управління Верховного комісара ООН у справах біженців оцінює, спираючись на дані Міжнародної організації з міграції, що понад 860 000 біженців повернулися до своїх домівок в Україні та залишались там щонайменше три місяці.

Згідно з опитуванням, проведеним у травні-червні 2023 року, ще 353 000 людей повернулися з-за кордону в ті регіони України, де вони не жили до війни.

Ті, хто повернулися, вказують своїми основними причинами – потяг до рідної доміки возз’єднання із сім’єю та друзями, роботу та більш доступний спосіб життя, а також можливість знову жити на власних умовах, а не як біженці в чужих країнах. Але війна й тривалі періоди розлуки також змінили стосунки між чоловіками та жінками – чоловікам від 18 до 60 років заборонено виїжджати з України.

Нова сторінка життя

Львович, квартира якої в Ірпені (неподалік від Києва) була зруйнована під час російського вторгнення, переїхала до рідного міста Луцька на заході України. Перед поверненням вона переживала за школу свого сина, але він адаптувався і навчився спускатися в укриття під час ракетних атак.

Як архітектор та дизайнер інтер’єру, Львович працює над ремонтом своєї квартири та наприкінці цього навчального року вирішить, чи повертатися їй до міста, яке вона справді вважає власною домівкою.

В її особистому житті також відбулися зміни. Львович розлучилися із своїм чоловіком. Вона каже, що серед загострених емоцій війни багато людей оцінюють, чого хочуть у житті, що і спонукає як до шлюбів, так і до розлучень. Вона сприймає своє життя як початок нової сторінки.

Львович вважає, що війна може тривати ще довго.

«Наші втрати великі. Це не вибір – воювати чи не воювати. …Якщо ми припинимо боротьбу – це смерть української нації», – каже вона.

Вона зосереджена на тому, щоб «працювати, жертвувати та виховувати своїх дітей ще більшими патріотами та русофобами». Львович регулярно відвідує психолога, бо «все це само собою не пройде».

Світлана Шевченко повернулася додому у Запоріжжя з донькою-підлітком Юлією у липні 2023 року. В електронному листі вона написала, що найкраща частина перебування вдома – це «можливість дихати без болю у грудях. А у більш прагматичному сенсі — здатність знову планувати своє життя». Перебування вдома додало їй «енергії діяти».

Але незважаючи на те, що мрія її доньки про танці в обласній філармонії у Запоріжжі здійснилася, Шевченко ще хвилюється, що російський ракетний удар може «вразити будівлю філармонії і вбити цю мрію і її дитину також».

Переосмислення стосунків

Тетяна Філевська втекла з України в день початку війни разом зі своїми 3- та 6-річними доньками Ангеліною та Христиною. Вони залишилися у будинку її бабусі на заході України до березня, а потім провели чотири місяці у Словаччині, перш ніж переїхати до Лондона.

Філевська, яка працює творчим директором Українського інституту у Києві, який займається популяризацією української культури, до літа відчула, що українська зброя стає сильнішою. Після року у Лондоні вони повернулися додому у липні 2023 року.

«Я просто не могла бути далеко від свого чоловіка, від свого дому, від свого життя. Я була у дуже виснаженому, емоційному, депресивному стані. … З тієї хвилини, коли я перетнула кордон, то стала почуватись дедалі краще, і мені здається, що я виліковуюся від того, що я вдома», – зазначає Філевська.

Вона із чоловіком забажали додаткової підтримки та пішли на прийом до сімейного психолога.

«Насправді це як інший шлюб. Ми повинні переосмислити наші стосунки. … У нас було два різні випадки, коли ми пережили цю травму та перебували [далеко]», — пояснює Філевська.

Її сім’я погодилася дотримуватися нових правил, зокрема не відвідувати масові заходи, які могли б стати мішенями для російського удару. Вони також відклали будь-яку подорож, яка триває довше однієї ночі.

«Незручні соціальні ситуації»

Анжела Єременко дев’ять років веде популярний блог під назвою Bad Mama, розповідаючи про своє життя у Києві, як мати-одиначка 9-річної доньки Єви. У лютому 2022 року Єременко їздила за кордон, а потім рік жила у Берліні зі своїм хлопцем і донькою.

Після розриву відносин із своїм хлопцем, Єременко покинула Німеччину, більше місяця жила у Португалії, а потім переїхала до Іспанії. У неї було дві роботи, але не було жодних друзів.

Цього літа Анжела вирішила повернутися до Києва, щоб подивитись, як почуватиметься.

«Я просто відчула, що мені потрібно бути тут. … Я буду шкодувати через 10 років, що я просто сиділа в Іспанії і боялася», – зазначає вона.

Єременко вчиться на другому курсі маґістерської програми на психолога і хоче вести ток-шоу, де обговорюватимуться такі теми, як залежність, розмови з людьми із ампутованими кінцівками і відновлення України.

«У нас будуть незручні соціальні ситуації, і хтось повинен про це говорити», – вважає Єременко.

Надії на майбутнє

У всіх жінок одна мрія: перемога.

«Я просто хочу, щоб ми перемогли, і щоб Росія розвалилася і була повністю розгромлена, щоб вона нікому більше не загрожувала», — каже Філевська.

Опитування, проведені Агентством ООН у справах біженців, засвідчили, що переважна більшість українців хочуть повернутися додому, причому 76% опитаних українців у Європейському Союзі та Молдові повідомили, що планують або сподіваються повернутися назавжди.

Оцінки щодо кількості українців, які залишаться за кордоном, коливаються від понад 1 мільйона до понад 3 мільйонів, показуючи, що довгострокове демографічне питання залишається невідомим.

«Ми продовжуємо вірити у добро, незважаючи на жахіття, свідками яких ми постійно стаємо і тому нам конче потрібна підтримка світу, щоб зберегти цю надію», – резюмує Шевченко.