Коли Україна отримає такі гарантії безпеки, то Росія зрозуміє, що ніколи не матиме права голосу у визначенні її майбутнього

Війна Росії з Україною триває і жодна з цих країн, швидше за все, не доб’ється прориву на фронті – цього року чи навіть наступного. Але це не означає, що війна незабаром закінчиться. Москва та Київ не зацікавлені у переговорах про припинення війни або навіть у врегулюванні замороженого конфлікту. Бойові дії, напевно, триватимуть ще тривалий час. Це означає, що поточні реалії безвиході на фронті тепер мають визначати стратегію Заходу. І замість сподівань на те, що Україна поверне собі деокуповані території військовим шляхом, фокус має зміститися на забезпечення майбутнього України на Заході. Про це йдеться в авторській колонці Іво Даалдера, генерального директора Чикагської ради з глобальних питань та колишнього посла США в НАТО на сторінках Politico, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Деякі з найпалкіших прихильників України звинувачують Захід – і особливо адміністрацію президента США Джо Байдена – у тому, що вона не надала Україні тої кількості зброї, яка їй потрібна для перемоги.

Тим часом, американські військові чиновники та аналітики, з якими я розмовляв, покладають провину на українську тактику та політичні рішення, які ускладнили досягнення військового прориву.

Зокрема, вони посилаються два важливі рішення: по-перше, наполягають на тому, що якби Україна більш ефективно зосередила свої бронетанкові сили, то могла б прорватися через напрочуд щільні мінні поля – навіть незважаючи на те, що початкові втрати були високими. Але натомість Україна вивела свої війська і вдалася до великомасштабних артилерійських та ракетних ударів по російській обороні, не досягнувши великих успіхів і виснаживши мізерні запаси боєприпасів.

Не менш проблематичним, стверджують американські критики, було рішення спробувати прорвати оборону Росії у кількох точках, замість концентрувати сили для єдиного вирішального прориву. Наприклад, Зеленський та інші офіційні особи наполягали на спробі повернути місто Бахмут, яке Росія завоювала після кількох місяців кривавих боїв. Навіть сьогодні Україна розміщує у Бахмуті та навколо нього більше збройних сил, аніж у будь-якій іншій точці лінії фронту.

Утім, зараз важливо визнати, що навіть нинішня тупикова ситуація на фронті все одно може призвести до остаточної поразки. Здатність України стримувати Росію вирішальним чином залежить від постійної та стійкої підтримки з боку США та їх європейських союзників. Стабільний приплив зброї, боєприпасів, розвідувальних даних та навчання – життєво важливий компонент для України, щоб утримувати оборону.

Ось чому ті, хто стверджує, що тупикова ситуація робить додаткову військову допомогу даремною, помиляються. Економіка Росії була переведена на військові рейки, а її оборонна промисловість отримала вигоду від підтримки Китаю та інших країн у подоланні західних санкцій. Вона зможе виробляти зброю стабільними темпами стільки, скільки необхідно, тоді як Україна сама не зможе з цим впоратись.

Але навіть незважаючи на військову підтримку України, у Москви ще є час. Вона намагатиметься перечекати і Україну, і тих, хто їй допомагає. Таким чином, дуже важливо, аби США та їхні союзники переконали Росію, що насправді це не так.

І найкращий спосіб зробити це — запропонувати Україні надійну гарантію безпеки, яка дасть зрозуміти Москві, що вона ніколи не зможе завоювати решту країни. Лідери НАТО вже підтвердили, що «майбутнє України – це НАТО». Але вони розходяться у думках щодо доцільності й термінів пропозиції членства, адже, швидше за все, знадобляться роки, аби просунути цей процес уперед – і це доводить приклад Швеції.

Тому Вашингтону та ключовим європейським союзникам варто розглянути можливість надання Україні — чи принаймні території, яку вона зараз контролює, негайної та обов’язкової двосторонньої гарантії безпеки. Це схоже на запрошення Фінляндії та Швеції вступити до НАТО у 2022 році.

Така гарантія може мати різні форми, хоча вона, швидше за все, не відповідатиме статті 5 НАТО, згідно з якою «збройний напад на одну країну розглядається як збройний напад на всі країни». Наприклад, у 1950-х роках США уклали кілька двосторонніх угод про безпеку з країнами Азії, в яких йшлося про те, що у разі збройного нападу «вони діятимуть, аби протистояти спільній небезпеці».

Метою такої угоди було б заспокоїти Київ і, що важливо, дати сигнал Москві про те, що безпека України має величезне значення для США та їхніх союзників. Коли Україна отримає відчутні гарантії безпеки, то Росія зрозуміє, що ніколи не матиме права голосу у визначенні її майбутнього.