Колишній спеціальний посланець США в Україні назвав чотири кроки, які повинен здійснити Альянс для захисту України від Росії

Політика НАТО щодо України ненавмисно заохочує Путіна продовжувати війну. Настав час змін. Альянс наразі підтвердив, що Україна стане членом у довгостроковій перспективі, але не поки Росія продовжує свою війну проти України. У НАТО стурбовані тим, що членство України спровокує пряму та негайну війну проти РФ, і що це може призвести до використання ядерної зброї. Ця точка зору є помилковою, і вона посилає сигнал Володимиру Путіну, що він повинен продовжувати війну проти України. Поки він буде продовжувати війну, НАТО не прийме Україну і тому у нього, начебто є шанси на перемогу. Про це йдеться в аналітичній публікації Курта Волкера, почесного наукового співробітника Центру аналізу європейської політики, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

НАТО має надіслати протилежний меседж: що б він не робив, Путіну ніколи не вдасться перемогти Україну. Тому продовження війни було б безглуздим і руйнівним для Росії. Просування членства України в НАТО має вирішальне значення для економічного відновлення. Є симбіоз військової та економічної підтримки України. Наприклад, немає більшої економічної вигоди для України, ніж відкрити свої порти для нормального судноплавства. Але цього можна досягти лише за допомогою військових операцій безпеки, таких як розмінування та свобода судноплавства у Чорному морі. Крім того, інвестори не будуть робити великі ставки на Україну, якщо не впевнені у її безпеці в майбутньому.

Якщо заходи безпеки допоможуть Україні досягти зростання ВВП на 25 мільярдів доларів, це зменшить потребу у бюджетній підтримці Заходу. Які помилки у нинішньому підході НАТО? По-перше, стаття 5 НАТО не встановлює жодних конкретних вимог, що західні сухопутні війська будуть воювати проти російської армії.

У пункті 1 статті 5 Договору про НАТО йдеться про таке:

Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або більше з них у Європі чи Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх, і, отже, вони погоджуються, що, якщо такий збройний напад відбудеться, кожна з них, реалізуючи своє право індивідуальної або колективної самооборони, визнаної статтею 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, допомагатиме Стороні або Сторонам, які зазнали такого нападу, негайно вживаючи індивідуально та спільно з іншими Сторонами такі дії, які вона вважатиме за необхідні, включаючи використання збройних сил, щоб відновити та підтримувати безпеку північноатлантичного регіону.

Іншими словами, на будь-яку агресію проти члена НАТО буде колективна відповідь, але договір не визначає, якою буде ця колективна відповідь. Зокрема не йдеться про те, що члени НАТО повинні відправляти війська на лінію фронту, хоча така можливість, безумовно, є.

Варто пам’ятати, що члени НАТО брали участь у багатьох конфліктах за останні 70 років, від Алжиру, Кореї, В’єтнаму, Боснії, Косово, Іраку до Лівії, але стаття 5 не була застосована.

Єдиний раз за всю історію НАТО стаття 5 була застосована у відповідь на терористичні напади на Сполучені Штати 11 вересня 2001 року. І все ж у цьому випадку відповіддю НАТО за статтею 5 було не надсилати війська для боротьби із терористами. Натомість, країни НАТО відправили літаки і США витіснили Талібан з Афганістану разом із військами Великобританії, Австралії та Польщі. Іншими словами, стаття 5 не є автоматичною завадою для використання наземних сил. Так могло б бути — наприклад, якби країни Балтії з їхньою невеликою територією та населенням зазнали нападу з боку Росії. У такому випадку країни НАТО справді повинні були б безпосередньо втрутитися згідно зі статтею 5, зокрема за допомогою наземних військ, щоб протистояти Росії. Інших варіантів немає.

Друга помилка полягає у гіпотезі, що Володимир Путін міг би загострити війну в Україні, якби захотів, але він утримується від цього, оскільки НАТО не пропонувало членство Україні. Це далеко від істини. Якби у Путіна була можливість умовно загострити ситуацію в Україні, він би це вже зробив. Реальність така, що він втратив половину російських збройних сил, які воюють проти України, і тепер не може їх відновити. Він покладається на Іран і Північну Корею щодо безпілотників і застарілих артилерійських снарядів і посилає непідготовлені війська на фронт як гарматне м’ясо, просто щоб продовжити війну.

Що стосується горизонтальної ескалації — тобто нападу на нинішнього члена НАТО — це останнє, що Путін зробив би, оскільки знає, що це призведе до негайної відповіді Альянсу.

Стосовно ядерної ескалації, Путін знає, що будь-яке використання ядерної зброї не допоможе досягнути жодної військової мети в Україні, хоча, безумовно, призведе до прямої відповіді проти російських збройних сил.

Ідея про те, що членство у НАТО є приводом для агресії Путіна, є третьою помилкою: Україна мала шанси на членство в НАТО, коли Путін атакував у 2014 і 2022 роках. Крім того, Росія має існуючі кордони з територією Альянсу у Норвегії, Естонії, Латвії, Литві, Польщі. Коли цього року Фінляндія стала членом НАТО (незабаром до неї приєднається і Швеція), Росія майже не звернула на це уваги. Для Путіна питання не в НАТО, а в існуванні України як національної держави.

Тож що означатиме стаття 5 на практиці для України?

Є кілька способів, за допомогою яких Альянс може діяти колективно для захисту України, багато з яких союзники вже роблять. Вони постачають величезну кількість зброї в Україну, а також забезпечують навчання, фінанси, логістику, розвідку, оперативне планування тощо. Це вже суттєво.

Деякі країни НАТО, зокрема США, вирішили допомогти Україні придбати та використовувати літаки F-16. Це важливе, довгострокове зобов’язання перед майбутнім України. Враховуючи значні вимоги до логістики, технічного обслуговування, навчання та інфраструктури успішної програми F-16, це саме той сигнал, який Путін повинен побачити, аби зрозуміти, що він не переможе Україну.

Рішення Європейського Союзу розпочати переговори про вступ з Україною також надсилає Путіну важливий сигнал про те, що попереду немає сценарію, за яким він виграє. Україна є частиною європейської родини і виживе та процвітатиме як суверенна, незалежна європейська демократія.

Проте, НАТО може зробити більше за статтею 5, ніж робить зараз. Одразу спадають на думку чотири кроки:

1. Морське розмінування: західні країни НАТО можуть розгортати або передавати мінно-пошукові судна (особливо безпілотні судна) членам НАТО, а також Україні, аби створити режим розмінування у Чорному морі у територіальних водах України (підпорядкованих, звісно, потребам оборони України), а також територіальних водах союзників по НАТО та великих міжнародних водах Чорного моря, де такі плавучі міни становлять небезпеку для міжнародного судноплавства.
2. Свобода судноплавства: союзники по НАТО — як причорноморські держави, так і інші члени зі значним військово-морським потенціалом — повинні створити місію для підтримки свободи судноплавства у Чорному морі. Будь-яка фізична загроза безпеці суден третіх сторін, що працюють у міжнародних водах Чорного моря, є неприйнятною — так само, як вона неприйнятна у Південно-Китайському морі чи Середземному морі. Немає жодної загрози для Росії чи будь-якої іншої країни, яка також працює в Чорному морі — лише обіцянка захищати право будь-яких міжнародних суден вільно використовувати міжнародні води у Чорному морі.
3. Жодних обмежень щодо зброї: незважаючи на масову підтримку України зі сторони США та союзників протягом останніх 18 місяців, існувала низка обмежень на військову допомогу Заходу. Спочатку це були ракети Stinger. Потім це була бронетехніка, артилерія, авіація, танки, артилерія великої дальності і так далі. І залишаються значні обмеження щодо типів систем, які надаватимуть Сполучені Штати та союзники по НАТО.
4. Участь у протиповітряній обороні з гуманітарною метою: союзники по НАТО вже виділяють значну кількість коштів для допомоги українській протиповітряній обороні, включаючи надання величезного арсеналу ешелонованих систем протиповітряної оборони, які служать для захисту цивільних осіб та інфраструктури. Однак, російські війська продовжують атакувати мирних жителів та інфраструктуру за допомогою безпілотників і ракет, запущених з території Росії та окупованої території України. Країни НАТО можуть погодитися брати безпосередню участь у протиповітряній обороні України для захисту українських цивільних осіб та інфраструктури. Це може включати поєднання систем протиповітряної оборони, розміщених на території НАТО, і розгортання засобів протиповітряної оборони Альянсу на заході України та на території НАТО поблизу України для захисту українських цивільних осіб. Як мінімум, має бути можливість захистити Україну на захід від Дніпра (включаючи Київ, Одесу та Львів) від нападів Росії.

Таким чином, ці чотири кроки – і, можливо, інші – можуть стати зобов’язаннями НАТО щодо України за статтею 5, які обговорюються та погоджуються в рамках Ради Україна-НАТО. Зауважте, що така формула не встановлює територіальних обмежень для застосування статті 5. Це означало б, щоб окупована Росією територія мала статус довгостроково окупованої. У цьому контексті варто нагадати, що НАТО прийняло Західну Німеччину як члена, коли Східна Німеччина ще перебувала під радянською окупацією, і що ЄС прийняв Кіпр як члена, хоча північний Кіпр перебував під контролем Туреччини.

А тепер припустімо, що НАТО зробить ці чотири конкретні кроки для захисту України якнайшвидше – навіть без членства. Це значно зміцнило б успіх України у військових зусиллях і її майбутнє як європейської демократії.

Але ще важливіше те, що якби НАТО зробило ці кроки сьогодні — без будь-якої офіційної заяви про членство України в НАТО — це не викликало б жодної реакції Росії, крім того, що Росія вже робить. Дійсно, це викриє блеф Росії про те, що такі кроки чи навіть саме членство України в НАТО є певною червоною лінією.

Однак, після впровадження цих заходів Альянс міг би вирішити потенційно суперечливе питання про те, що стаття 5 означатиме на практиці. Шлях для запрошення України до членства в НАТО стане чіткішим на Вашингтонському саміті НАТО у липні 2024 року.