Олександра Матвійчук з Центру громадянських свобод об’єднала зусилля з Харківською правозахисною групою та Українською Гельсінською спілкою з прав людини з амбітною метою задокументувати кожен воєнний злочин в Україні і наразі використовуються механізми ООН, Ради Європи, ОБСЄ, ЄС і Міжнародного кримінального суду, щоб запобігти цим жорстоким злочинам і притягнути винних до відповідальності

Окупація – це не просто зміна державного прапора однієї країни на іншу. Окупація означає катування, депортації, примусове усиновлення, заборону ідентифікації, фільтраційні табори та масові могили. Міцний мир – це свобода жити без страху та довгострокова перспектива. Заклики припинити захищати Україну та задовольнити імперські апетити Росії не лише помилкові. Вони – аморальні. Про це в інтерв’ю польському виданню OKO.press розповіла Олександра Матвійчук, керівниця української правозахисної організації «Центр громадянських свобод», яка отримала Нобелівську премію миру 2022 року. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з цим інтерв’ю.

OKO.press: В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що на початку повномасштабного вторгнення цивілізований світ зробив усе, щоб захистити Україну. Тепер настав час змінити тактику і зробити все можливе, щоб допомогти Україні перемогти якомога швидше. Чи не здається вам, що Україна зникає зі світової преси, хоча війна ще триває і щодня гинуть люди? Як говорити про війну так, щоб не обтяжувати світ, який хоче жити своїм життям, і водночас як спонукати його допомагати?

Олександра Матвійчук: Скажу відверто. Люди розуміють, що йде війна, лише тоді, коли на їхні голови падають бомби. Але війна має різні виміри – окрім військового, вона має економічний, ціннісний, інформаційний тощо. У цьому контексті війна давно вийшла за межі Євросоюзу, Путін оголосив її проти цінностей на яких базується західна цивілізація. Він намагається довести, що демократія, верховенство права і права людини — це фальшивка, що ніхто нікого не захищатиме від свого імені, що країна з величезним військовим потенціалом і ядерною зброєю може порушувати світовий порядок і диктувати свої умови. Якщо він переможе, інші диктатори підуть за ним. І ми отримаємо світ, у якому життя стане небезпечним для всіх: зросте кількість країн, що володіють ядерною зброєю, ми побачимо появу армій роботів і нових видів зброї масового знищення. Ось чому демократії повинні вигравати війни. Це не суто українська справа. Я думаю, що нам потрібно чесно пояснити це людям у різних країнах. В українському суспільстві існує думка, що ми шукаємо допомоги, на яку маємо право. Після того, як Україна відмовилася від ядерної зброї у 1990-х роках, нам пообіцяли захист. Ніхто б не нападав на Україну, якби у нас була ядерна зброя. Можливо, це не прохання про зброю, а нагадування дати нам те, що нам обіцяли. Ця точка зору не дуже популярна за кордоном. Я б відповіла по-іншому. Я живу у Києві, і моє рідне місто, як і тисячі українських міст і селищ, постійно знаходиться під обстрілом російських ракет та іранських безпілотників. Отже, якщо авторитарні режими співпрацюють один з одним, то люди, які хочуть бути вільними і жити в демократії, повинні ще більше допомагати один одному. Зрештою, лише поширення свободи робить наш взаємопов’язаний світ безпечнішим.

OKO.press: Українці спостерігають за тим, що відбувається в Ізраїлі. Були дискусії про те, чи вплине ця війна на підтримку України. Є чого боятися?

Олександра Матвійчук: Коли почалося повномасштабне вторгнення, мої сирійські колеги-правозахисники написали листа. Вони сказали, що готові допомогти будь-яким способом і поділитися своїм досвідом у документуванні російських воєнних злочинів, тому що наш успіх буде їхнім успіхом. І це правильний підхід. На жаль, у світі, де не працює міжнародна система миру та безпеки, пожежі почастішають. Тому нам потрібно об’єднати зусилля, щоб не гасити ці пожежі поодинці, а разом ремонтувати несправну електропроводку.

OKO.press: Ви та команда Центру громадянських свобод документуєте воєнні злочини з 2014 року. Ваші правозахисники першими почали працювати в Криму після анексії та у Донецькій і Луганській областях, коли ніхто не знав, що там відбувається. З якими викликами зіткнулися правозахисники після повномасштабного вторгнення, якого раніше не було? Скільки російських воєнних злочинів ви зафіксували?

Олександра Матвійчук: Після повномасштабного вторгнення ми зіткнулися із безпрецедентною кількістю воєнних злочинів. Російські війська руйнують житлові будинки, церкви, музеї, школи та лікарні. Стріляють по евакуаційним коридорам. Людей катують у фільтраційних таборах. Українських дітей примусово вивозять до Росії. Вони руйнують енергетичну інфраструктуру, залишаючи мільйони людей без тепла та світла взимку. На окупованих територіях викрадають, грабують, ґвалтують і вбивають. Тільки в нашій спільній базі даних ініціативи «Трибунал для Путіна» задокументовано понад 57 000 епізодів воєнних злочинів. Росія свідомо вчиняє ці воєнні злочини. Вона хоче зламити опір і окупувати Україну, завдаючи невимовного болю мирному населенню. Росія використовує біль як інструмент. Тому ми документуємо не лише порушення Женевської чи Гаазької конвенцій. Ми документуємо людський біль. І це найбільший виклик, тому що ми не можемо залишатися байдужими перед обличчям цього болю.

OKO.press: Що буде з цими задокументованими злочинами? Ви вірите, що російські злочинці колись будуть покарані? Я помітив, що європейці, особливо поляки, досі мають справу з подіями Другої світової війни. Я часто бачу запрошення на зустрічі на цю тему. Чому немає усвідомлення того, що російсько-українську війну потрібно розв’язувати негайно, коли набагато більше шансів знайти винних?

Олександра Матвійчук: Ми не можемо передбачити майбутнє, але маємо зробити все, щоб воно було справедливим. Ось чому нам потрібно усунути прогалину підзвітності, з якою ми стикаємося. Тому що наразі немає міжнародного трибуналу, який міг би притягнути до відповідальності за злочин агресії найвище політичне керівництво та військове командування російської держави. Навіть Міжнародний кримінальний суд не має юрисдикції щодо злочину агресії у разі агресії Росії проти України. Незважаючи на те, що всі воєнні злочини, які ми документуємо, є результатом рішення лідерів Росії розпочати війну. У ХХ столітті цивілізований світ зробив значні кроки до утвердження права і справедливості. Нюрнберзький трибунал засудив воєнних злочинців поваленого нацистського режиму. У ХХІ столітті ми повинні йти далі. Правосуддя не має залежати від того, наскільки сильний російський режим. Ми не повинні чекати. Ми повинні створити спеціальний трибунал для злочину агресії зараз і притягнути до відповідальності Путіна, Лукашенка та інших, винних у цьому злочині.

OKO.press: Чому люди повинні померти, щоб світ відреагував? Якось ви згадали, що серйозні поставки зброї в Україну почалися, коли світ побачив жахи, які відбувалися в Бучі. Тисячі українців зараз у Росії і там страждають. Це рабство і в’язниці. Родичі військовополонених (військових і цивільних), з якими я спілкувався, спустошені. У багатьох випадках Росія навіть не підтверджує факт утримання їхніх близьких. Чому міжнародні організації безсилі? Ваш центр організував міжнародну акцію «Врятуйте Олега Сенцова», завдяки якій у 2019 році з російських в’язниць було звільнено понад 30 українських політв’язнів, зокрема і вищезгаданий відомий режисер. Що робити тисячам жінок, матерів і доньок, чиї родичі потрапили у в’язницю після 24 лютого 2022 року?

Олександра Матвійчук: Я запустила кампанію #SaveOlegSentsov як міжнародну. Нам вдалося об’єднати зусилля людей у ​​понад 35 країнах, щоб тиснути на їхні уряди, щоб вони зробили щось для звільнення Олега Сенцова та інших заручників Кремля. Наш розрахунок був простий: Путіну байдуже людське життя, і багато країн продовжують працювати як завжди і регулярно спілкуються з Путіним. Тож ви можете просити їх про послуги. Ситуація сильно змінилася після повномасштабного вторгнення. Кількість незаконно ув’язнених людей зросла у геометричній прогресії. Тільки наша ініціатива розглядає понад 4000 справ. Росія не бере до уваги думку світової спільноти. Тож легких рішень немає. Але ми повинні продовжувати боротьбу. Якщо люди в російському полоні знаходять у собі сили, ми точно не повинні здаватися.

OKO.press: У чому полягає суть ініціативи вашого центру «Трибунал для Путіна»?

Олександра Матвійчук: Глобальна ініціатива «Трибунал для Путіна» була створена у відповідь на агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Центр громадянських свобод об’єднав зусилля з Харківською правозахисною групою та Українською Гельсінською спілкою з прав людини з амбітною метою задокументувати кожен воєнний злочин в Україні. Наразі до ініціативи залучено понад 20 організацій з різних регіонів країни. Це справді найбільш задокументована війна за десятиліття. Але важливо, щоб інформація про ці злочини не залишилася лише в наших архівах. Тому ми використовуємо механізми ООН, Ради Європи, ОБСЄ, ЄС і Міжнародного кримінального суду, щоб запобігти цим жорстоким злочинам і притягнути винних до відповідальності. Ми також співпрацюємо з національними слідчими органами.

OKO.press: Чи співпрацює Центр громадянських свобод з якимись польськими організаціями, що займаються правами людини? Чим можуть допомогти польські експерти?

Олександра Матвійчук: Ми дуже вдячні громадським інституціям Польщі за підтримку та допомогу. Це ще раз свідчить про те, що є багато речей, які не мають державних кордонів, і людська солідарність – одна з них. Звісно, ​​найтісніше ми співпрацюємо з польськими правозахисними організаціями, але велику допомогу надають і звичайні люди.

OKO.press: Що дала Україні Нобелівська премія миру? Чи змінило це підхід світу до розуміння цієї війни? Що це означає для українців? Пам’ятаю, не всі були раді, що Україну нагородили разом із російською правозахисною організацією «Меморіал» і білоруським правозахисником Алесем Бяляцьким («Весна»), якого ув’язнив режим Олександра Лукашенка. Для когось це було демонстрацією нерозуміння Заходом відносин між цими трьома колись «братніми» народами?

Олександра Матвійчук: Ми відчуваємо велику відповідальність. Протягом десятиліть голоси правозахисників з нашої частини світу не були почуті. Ми говорили, що Росія руйнує власне громадянське суспільство – вбиває журналістів, ув’язнює активістів і розганяє мирні демонстрації. Російські війська вчинили жахливі злочини у Чечні, Грузії, Сирії, Малі та Лівії. Але цивілізований світ заплющував на це очі. А Путін вважав, що може робити все, що хоче. Нобелівська премія миру зробила голос правозахисників з нашої частини світу помітним. Нагороду ми розділили з друзями та колегами з «Меморіалу» та «Весни». І я завжди використовую такі питання, щоб пояснити, чому це викликало таку бурхливу реакцію в частині українського суспільства. Коли люди бачать Україну, Росію і Білорусь в одному ряду, іншої реакції бути не може. Не тільки тому, що Росія і Білорусь є країнами-агресорами. А тому, що десятиліттями Радянський Союз нав’язував міф про братські народи. Але всі знали, що це велика брехня і братніх народів не буває. Є одна нація, яка домінує – її мова, її культура. І ця комбінація автоматично включає цю асоціацію. Важливо розуміти, що Нобелівська премія миру присуджується не країнам, а людям. Люди, які захищають права людини і працюють разом багато років. Протягом цих 9 років ми тісно співпрацювали з «Меморіалом», який завжди називав війну війною, казав, що окупація Криму – це злочин і допомагав нам боротися за звільнення українських політв’язнів. Це нагорода для людей, які разом борються проти загального зла, яке знову намагається утвердитися в нашій частині світу.

OKO.press: Зі шкільних років ви перебуваєте в оточенні українських дисидентів і часто згадуєте про важливу роль у своєму житті Євгена Сверстюка. Ви кажете про них, що вони були людьми, які жили відповідно до того, що говорили. Ви перейняли від них естафету. Що спонукало вас присвятити своє життя боротьбі за права людини?

Олександра Матвійчук: У старших класах я мріяла стати режисеркою театру. Тоді я познайомилась із філософом, письменником і головою Українського ПЕН-клубу Євгеном Сверстюком. Він опікувався мною і ввів у коло українських дисидентів. Я впізнала людей зі свого підручника історії. Вони мали мужність боротися з тоталітарною радянською машиною і провели багато років у таборах, засланні та психіатричних лікарнях. Відтоді я знаю, що навіть коли у вас більше немає інструментів, ви завжди залишаєтесь із власним словом і власною позицією. І це не так вже й мало. Цей досвід сформував моє життя. Я вирішила вивчати право, щоб захищати свободу та гідність людини.

OKO.press: Що має запозичити світ від України? Мої герої з українського опору часто говорять такі речі, від яких волосся дибки стає. Вони не усвідомлюють свого героїзму. У чому сила українців? Чого світ може навчитися в України, яка відстоює своє право бути демократією?

Олександра Матвійчук: У цій війні ми вже виграли свою суб’єктність, а з нею і свій голос. Нам є що сказати. Україна повинна ділитися своїм досвідом зі світом. По-перше, варто захистити свободу та демократію. Проблема не тільки в тому, що в авторитарних країнах простір свободи згорнувся до рівня тюремної камери. Проблема в тому, що навіть у розвинених демократіях принципи Загальної декларації прав людини ставляться під сумнів. Повоєнні покоління почали сприймати права і свободи як належне. Свобода і права людини не завойовуються раз і назавжди. Ми щодня робимо свій вибір. По-друге, мир не настає, коли атакована країна складає зброю. Тоді не мир, а окупація. Окупація – це інша форма війни. Окупація – це не просто зміна державного прапора однієї країни на іншу. Окупація – це тортури, депортації, примусові усиновлення, фільтраційні табори, масові могили. Міцний мир – це свобода жити без страху та довгострокова перспектива. Заклики припинити захищати Україну та задовольнити імперські апетити Росії не лише помилкові. Вони аморальні. По-третє, росте безкарне зло. У той час як нацистські воєнні злочинці були покарані Нюрнберзьким трибуналом, творці радянського тоталітарного ГУЛАГу так і не були засуджені та покарані. А тепер зло повертається – знищенням Грозного у Чечні з майже півмільйонним населенням, російськими бомбардуваннями Алеппо, розбомбленим Маріуполем і тілами вбитих на вулицях Бучі. Світ звик йти на поступки авторитарним режимам. Десятиліттями західні лідери тиснули руки російським лідерам, будували газопроводи і вели справи як завжди. Ми повинні розірвати це коло безкарності. Кожне людське життя має значення. Кожен постраждалий від російської агресії повинен мати шанс на справедливість.