Дзюдоїст Сергій Сидоренко, який у 2008 році виграв бронзову медаль на Паралімпійських іграх, втратив зір внаслідок нещасного випадку ще у 1986 році і після успішної операції на рогівці ока, він вперше зміг побачити свою дружину і дітей

Минулого року за тиждень до Різдва 56-річний Сергій Сидоренко переніс складну операцію на рогівці правого ока, яка у разі успіху мала покласти край більш ніж трьом десятиліттям незрячості. Коли за кілька годин після операції медсестри вперше зняли пов’язки з його очей, він побачив лише світло. Болісно яскраве світло, ніби хтось спрямовував промінь прямо йому в обличчя. Медсестри закапали йому краплі в очі і знову зав’язали пов’язки. За кілька годин їх знову зняли, і Сергій зміг розрізнити розмиті контури обличчя медсестри, яка дивилася на нього крізь яскраве світло. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Наступного ранку професор, який його оперував, оглянув його, і пов’язки знову зняли. Сергій сів на ліжко та подивився навколо. Він побачив професора і вперше за довгий час їхнього шлюбу побачив свою дружину Тамару. Переповнений емоціями, він повторив єдину фразу: «Я бачу!» Це був момент, про який він мріяв 36 років.

Сергій втратив зір внаслідок нещасного випадку під час військової підготовки у Радянській армії у 1986 році. Він одружився з Тамарою у 1991 році; пізніше він став успішним спортсменом-дзюдоїстом, вигравши паралімпійську бронзу у 2008 році.

Всі ці роки Сергій відчував кохання та підтримку, але в його житті чогось не вистачало. Коли він мандрував світом заради дзюдо, він не бачив місць, які відвідував; вони з Тамарою виростили сина і доньку, але їх обличчя він ніколи не бачив.

Коли минулого року Росія розпочала повномасштабну війну з Україною, подружжя залишило своє рідне місто Житомир, на захід від Києва, та переїхали до польського міста Познань зі своєю донькою Маргаритою. Там Сергій почув про професора, який пересаджував рогівку у Катовіце (Польща). У середині грудня він ліг на операцію.

Вранці 24 грудня 2022 року Сергія виписали із лікарні і зір у його правому оці повністю відновився. Коли Сергій і його дружина йшли з лікарні на вокзал, Тамара смикнула його, щоб він поспішив, аби вони не запізнилися на потяг. Але тепер в очі Сергію кидалися різні речі.

Коли повз нього проходила жінка з крихітним пухнастим песиком на повідку, він зупинився як укопаний. Він пам’ятав вівчарок зі своєї радянської юності, але не знав, що люди тримають мініатюрних собак, схожих на іграшки. Він був зачарований тим, як люди одягалися, будинками й тим, як виглядали автомобілі у 2022 році.

Подружжя сіло на потяг і приїхали у Познань. У Польщі головне святкування відбувається у святвечір і коли вони повернулися додому, різдвяний стіл уже був накритий, заставлений салатами, рибою та м’ясом, приготованими Мартою, полькою, яка їх приймала у своєму будинку. Там також була Маргарита. Сергій вперше побачив свою доньку.

«Це було різдвяне диво», — каже він, згадуючи цей святвечір через рік.

Сергій й Тамара досі живуть у Познані; Сергій носить сонцезахисні окуляри; вони йому ще потрібні при яскравому світлі. Протягом наступних чотирьох годин, роблячи невеликі паузи щогодини для закапування очей, Сергій розповідає історію свого життя.

Сергій народився у Житомирі у родині радянського військового, був спортивною дитиною, у школі займався дзюдо та мріяв стати армійським офіцером. У 18 років він вступив до військового училища; там внаслідок інциденту він осліп. Він відмовляється про це говорити.

Навіть його лікарі так і не з’ясували, що саме трапилось, лише те, що через вибух він втратив зір. Лівим оком він розрізняв зміни світла, інколи ж і розмиті тіні. На праве око він нічого не бачив.

Перші роки після травми були надзвичайно важкими. Сергія звільнили, і він почував себе так, ніби всі грандіозні плани, які він будував на своє життя, вкрали. Йому була потрібна допомога для виконання простих завдань. У нього розвинулося безсоння, і він впадав у депресивні періоди. Це те, про що він багато думає зараз, коли тисячі українських солдатів повертаються з фронту із серйозними пораненнями.

«Їм знадобиться справді хороша моральна та психологічна підтримка», — каже він.

Він дякує своїм батькам за те, що вони вберегли його від загибелі і не дали зловживати алкоголем, щоб упоратися із ситуацією. Він почав підробляти у спортивній академії у Житомирі, де навчалася Тамара. Невдовзі вони почали зустрічатись; вони одружилися у 1991 році, того ж року, коли Україна стала незалежною.

Місцевий тренер із дзюдо розповів Сергію про паралімпійське дзюдо і запропонував знову зайнятися своїм дитячим захопленням.

«Ми жили неподалік стадіону, і я ходив туди тренуватися, мене туди відвезла Тамара. У мене було три тренування на день, тому часу на депресію я не мав», — згадує Сергій.

Він намагався якнайбільше займатися роботою по дому, хоча й визнає, що «розбив багато посуду», намагаючись його помити.

До 1996 року він тренувався зі збірною України з дзюдо та почав їздити на міжнародні змагання, виступаючи у ваговій категорії до 66 кг, а потім піднявся до 73 кг. Його фірмовим прийомом був вітряк, в якому дзюдоїст затягує супротивника у пожежний ліфт, а потім кидає його на землю. Він посів четверте місце на Паралімпійських іграх у 2000 та 2004 роках і виграв бронзу у 2008 році.

Іншим важливим моментом у його кар’єрі стала перемога у 2003 році над британським дзюдоїстом Саймоном Джексоном на чемпіонаті світу Міжнародної федерації спорту для незрячих у Квебеку.

«Джексон виходив, як Майк Тайсон, з усіма його тренерами та масажистами… вся зала кричала: «Джексон!» Джексон! Він виграв чотири золоті медалі Паралімпійських ігор, але мені вдалося перемогти його за допомогою вітряка», — згадує Сергій.

Дзюдо допомогло Сергію фізично та психологічно впоратися з відсутністю зору. Воно навчило його безпечному падінню (корисна навичка в його обставинах), а також допомогло подолати почуття вразливості — один із найважчих наслідків незрячості.

Сергій знав, що шанси на відновлення зору після операції були лише теоретичними, але в Україні її не могли зробити. Потім було російське вторгнення. Він не хотів виходити з дому, але його донька була налякана сиренами повітряної тривоги, і сім’я вирішила на якийсь час поїхати до Польщі. Це рішення зрештою призвело до того, що до Сергія повернувся зір.

Рогівка є прозорою куполоподібною мембраною. Вона захищає решту ока і повинна бути прозорою, щоб промені світла могли проникнути через нього і потрапити на сітківку. Якщо рогівка втрачає цю прозорість, людина перестає бачити.

У випадку Сергія спека та хімічні речовини під час вибуху викликали масивне запалення і на рогівці утворився товстий шар кровоносних судин.

«Коли я вперше оглянув його очі, я побачив кілька важких фіранок», – розповідає професор Едвард Віленгала, завідувач офтальмологічної клініки Сілезького медичного університету.

Він одразу зрозумів, що Сергію потрібно імплантувати бостонську штучну рогівку. Бостонська рогівка, розроблена у 1960-х роках Класом Долманом, офтальмологом із Гарвардської медичної школи, була схвалена FDA у США у 1992 році і є альтернативою для пацієнтів, які не піддаються стандартній трансплантації рогівки.

Долман, якому зараз 102 роки, відмовився продавати свою ідею з комерційною метою, а навчальна лікарня Гарвардської медичної школи залишається єдиним виробником Бостонської рогівки. У 2010 році, після багатьох років умовлянь, Віленгала переконав Долмана пожертвувати п’ять пристроїв його лікарні, і разом зі своєю командою він провів перші операції у Польщі, і всі вони пройшли успішно. Нині у Польщі роблять близько 100 операцій на рік із використанням Бостонської рогівки.

За даними опитування 2015 року, понад 12 мільйонів людей у всьому світі потребують трансплантації рогівки.

«Я можу тільки уявити, скільки потенційних кандидатів на таку операцію буде у таких країнах, як Індія чи Китай», – каже Віленгала.

В операції використовувався протез рогівки та донорська тканина, взята з ока нещодавно померлої людини. Віленгала порівнює цю підготовчу роботу зі збиранням крихітних кубиків Lego під мікроскопом.

«Дуже важливо мати ніжну руку, оскільки площа нашого операційного поля становить близько одного квадратного сантиметра. Очне яблуко… важить лише 7 грамів. Але це все, що потрібне, аби побачити світ», – зазначає лікар.

Після завершення операції Віленгала не міг заснути і наступного ранку він помчав до лікарні, щоб подивитися, як почувається Сергій. Навіть для людини з багаторічним досвідом відновлення зору, присутність у кімнаті, коли Сергій уперше побачив свою дружину, була особливим моментом.

«Щоразу, коли хтось запитує мене про цей випадок, мені на думку спадає не операція, а цей момент», — каже він.

Сергію досі не вистачає слів, щоб описати, якими були ті перші миті після відновлення зору.

«Просто не вистачає слів, аби описати такий момент. Я просто продовжував думати: невже диво сталося?», – каже Сергій.

Після операції все набуло нового візуального виміру.

У травні 2023 року Сергій й Тамара повернулися на кілька днів до Житомира, щоб відвідати його стару матір, сина та молодшого брата, який бореться в українській армії. Візит співпав із російськими ракетними ударами по місту. Вдалося також побачити багато старих друзів.

«У голові я уявляв їх такими, якими вони були у дитинстві, але, звісно, зараз вони виглядають зовсім не так. Не думаю, що впізнав би когось із них на вулиці», — зазначає Сергій.

Інша людина, яку він намагається впізнати, — це він сам. Коли він дивиться у дзеркало, то бачить легендарне обличчя 56-річного чоловіка. Востаннє, коли він дивився на себе, йому було 19 років.

Перегляд відео старих боїв з дзюдо — його улюблене заняття. Тепер він може пересуватися у Познані без сторонньої допомоги. Поки що він і Тамара, здається, добре справляються із різкою зміною своєї динаміки.

«Тепер мені полегшало», — визнає вона.

Напередодні Різдва сім’я знову зустрінеться зі своєю польською господаркою Мартою у Познані. Сергій сподівається, що невдовзі йому зроблять повторну операцію, щоб повернути зір і на ліве око. Тим часом, він ще знаходить щось нове, чому можна дивуватися. Нещодавно він здійснив коротку поїздку до Сопоту, на польське узбережжя Балтійського моря, і був приголомшений видом моря. Він плавав в океані у Бразилії та Австралії, але так і не побачив води. І звичайні відкриття іноді можуть бути такими ж надихаючими, як і піднесені.

«Раніше суп для мене був супом. Борщ був борщем. І ось я дивлюсь і бачу, що в ньому плаває ця крихітна морквина! Все здається таким іншим», – зазначає Сергій.

Іноді вранці він прокидається здригнувшись, запитуючи, чи придумав він усе це. Він швидко піднімає праву руку, на якій у нього велика родима пляма, яку його донька любить терти на удачу. Коли він дивиться на родимку, він розслаблюється.

«Для мене це досі як щоденний сюрприз», – резюмує Сергій.