Кожна така смерть розриває культурну тканину держави та сприяє зусиллям президента Росії Володимира Путіна заперечувати ідентичність і майбутнє України

Якщо пролунають сирени повітряної тривоги, попередив директор театру, всім доведеться сховатися — акторам, знімальній групі та глядачам. І немає значення, чи уже почався танець. Олександра Воробйова, як і раніше, кружляла у темному спортивному костюмі і з розпущеним волоссям, тренуючись без публіки. На мить вона забула про таблиці на пюпітрі з червоною стрілкою, яка вказує на бомбосховище у підвалі. Вона забула про 113 днів закриття Національного академічного театру опери та балету після вторгнення Росії, про те, як половина танцюристів трупи втекла за кордон, про те, як багато артистів пішли на війну, в якій їм не вижити. Про це йдеться у спецрепортажі The Washington Post, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Вона забула про свого улюбленого друга Ростислава Янчишина, який у лютому 2022 року змінив балетки на армійські черевики і став одним із десятків артистів, які загинули на війні, що триває уже третій рік поспіль.

Вона забула. Але лише на мить.

42-річна Воробйова завершила пірует. Увімкнулось світло на головній сцені, розганяючи тіні. Це була середина грудня, менш ніж за годину до початку «Сильфідів» — чергової вистави без неї.

Під час останнього візиту до свого рідного міста Янчишин зізнався Воробйовій, солістці опери, що на його похороні йому потрібні лише свіжі квіти. Вона згадала, що якось він знявся у балеті про вмираючого солдата.

«Ідеї матеріалізуються», — лаяла тоді вона його.

Він помер у квітні 2023 року, за місяць до свого 32-річчя.

Таких, як він було дуже багато. Хоча точна кількість не підтверджена, ПЕН-Україна — група із захисту свободи слова — повідомляє, що наразі загинуло, щонайменше 79 «діячів культури». Кожна така смерть розриває культурну тканину держави та сприяє зусиллям президента Росії Володимира Путіна заперечувати ідентичність і майбутнє України.

«Кожен художник робить те, що ніхто інший не може зробити. Кожен убитий художник робить українську культуру біднішою», – зазначає Володимир Єрмоленко, президент ПЕН-Україна.

Письменника було знайдено у братській могилі у лісі, його військовий щоденник був викопаний з-під вишневого дерева у його саду іншим письменником, який пізніше помер від ран, отриманих внаслідок ракетного обстрілу піцерії російськими військами.

Був кінорежисер, який вибрав свою професію як військовий позивний і помер від осколкового поранення у голову. Був фотограф, який відобразив зміну пір року на острові у формі серця поруч зі своїм будинком — блідим від снігу взимку та зеленим навесні — він загинув, рятуючи колегу.

Скульптор став стрільцем. Солістка балету виявилася гранатометником. Провідник став фронтовиком.

Усі вони пішли на війну.

Воробйова зробила крок за лаштунки, де інша балерина розтирала каніфоллю свої пуанти, стрічки волочилися по порошку. Робітник повільно витирав сцену.

Час майже настав.

Акт I: Що у нас залишиться?

Актор повернувся до улюбленого театру у труні.

Близько 150 людей зібралися біля Театру на Подолі у Києві, чекаючи черги на очищеному від льоду тротуарі. Над входом на банері на підтримку військових було зображено 42-річного Василя Кухарського. Перш ніж стати солдатом, Кухарський був кінозіркою. Режисери писали сценарії, думаючи про нього і бажаючи успішного повернення.

Катафалк прибув. Солдати накинули прапор на труну, потім спустили його сходами до театру, де він колись виступав. Кімната була заповнена зимовими пальтами та зеленим військовим одягом. Троянди, зібрані у труні Кухарського. Його груди почервоніли.

Мати схилилася над ним, а батько дивився куди завгодно, тільки не вниз. Він глянув на слайд-шоу на стіні: його хлопчик у костюмі, його хлопчик на сцені, його хлопчик живий. Він моргнув, потім поліз у труну, щоб поправити хрест на шиї сина.

Люди говорили про те, що було втрачено. Вони запитували, що це означає.

«Що у нас залишиться після цієї війни як у кіноіндустрії, так і в театральному середовищі?» Про це пізніше повідомила головний кастинг-директор країни Алла Самойленко.

Ранок пішов на спад. Солдати винесли Кухарського у полуденну сірість. Його дружина пішла за ним, а за нею натовп людей. Незабаром театр знову спорожнів.

Через три дні відбувся ще один похорон іншого актора.

Акт II: Квіти в окопах

Одеський музей образотворчих мистецтв врешті-решт відкрився після листопадового обстрілу, і Борис та Наталія Айзенберги були готові знову побачити творчість свого сина.

Вхід спереду залишався оточеним стрічкою. Ракета потрапила поряд із музеєм — об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО — у ніч перед запланованим святкуванням його 124-ї річниці, розбивши вікна та стрясаючи твори мистецтва зі стін. За даними ЮНЕСКО, це один із понад 330 культурних об’єктів, які були пошкоджені або знищені під час війни. Будівля закрилася на місяць на ремонт.

Тож це було 18 грудня. 78-річний Борис та 79-річна Наталя увійшли через бічні двері та пройшли до парадної галереї, де їхній син ще почував себе живим. Тут кімната заповнилася польовими квітами: маки, вкриті росою, жовті кульбаби, що розпустилися. Акварелі були нанесені на дерево, знайдене із ящиків із боєприпасами. Це була ідея їхнього 42-річного сина, якого також звали Борис Айзенберг.

Якби Наталія відсканувала один із QR-кодів галереї, вона могла б знову почути його голос, почути, як він говорить про крихкість природи та звірства війни, почути, як він пояснює: «Ми тут, щоб ви могли жити, де б ви не перебували».

Як командир стрілецького батальйону, він керував своїми солдатами так само, як керував сімейним розплідником рослин — твердо, але м’яко. Він був відомий своїми імпровізованими букетами, поміщаючи бутони у вази із обрізаних пляшок із водою. Він часто малював в окопах, при тьмяному світлі, над головою ревіли вибухи.

Допомагаючи звільняти Миколаївську та Херсонську області, він загинув у липні у Бахмуті, рятуючи пораненого солдата. У листопаді 2023 року на день народження матері він подарував свою останню картину – кілька синіх та фіолетових кольорів. Наразі мистецтва більше не буде.

Вона потяглася, щоб доторкнутися до однієї з картин, на якій альпійський льон цілував обрій, який ніколи не в’яне і не в’яне.

Акт III: «Проявіть співчуття»

Богдан Бунчак пережив війну лише для того, щоб мистецтво всередині нього померло.

Повернувшись додому до Києва, він переглянув відео з мобільного телефону, записаного на фронті. Тоді він мав ще погляд художника, прагнення творити. В одному лісі усе переливається вогнем, сосни жовтіють на тлі темного неба, підпалені обстрілами. Він перегорнув екран. Наступного разу він читає 90-й псалом, а довкола нього летять кулі. У його бронежилеті заховані рація, зубна щітка та ламінований біблійний вірш.

«Як довго це буде?», – читає він. «Проявіть співчуття».

28-річний Бунчак колись був цифровим художником — творцем мультимедійних відеороликів, сповнених архівних матеріалів і покладених на музику, написану друзями. Арт супроводжував його у коледжі та в резиденціях по всій Європі — востаннє восени у Франкфурті.

Обов’язок закликав його на війну.

Липневий вибух мало не паралізував його, перерізавши нерви у хребті. Він пробув на фронті лише 11 днів. Він знову навчився стояти і ходити. Він перейшов від інвалідного візка до ходунків й тростини. Його ноги звело судомою. Він не відчував нічого нижче правого коліна.

Травма зайняла простір, що колись заповнював мистецтво. Він поправив хворі ноги та ввімкнув ще одне відео. Він знаходиться у машині з однополчанами, їхні голови у зелених касках складені за ним, як яйця у коробці. Колись би він щось із усього цього зробив.

Тепер, за словами Бунчака, «з кожним днем я думаю про мистецтво дедалі менше».

Вихід на уклін публіці

До початку виступу залишалося кілька хвилин.

В оперному театрі Воробйова зайняла своє місце на сцені. Сівши на коліно, вона витягла ліву ногу з гострим носком, оточену зеленою пачкою з того самого матеріалу, що й фата. Вона знала, що їй пощастило працювати. Танцюристи, які втекли з України, завершили свою кар’єру.

За оркестровою ямою вона почула шарудіння публіки: шаруділи діти, солдати говорили про тренування, їхні ряди огортав запах нікотину. Вона сподівалася, що сирени повітряної тривоги промовчать і що вечір не закінчиться у бомбосховищі.

Вона знову подумала про Ростислава.

Воробйова глибоко зітхнула. Вона підняла руки.

Завіса підвелася.