Якщо Україна сподівається просунутися цього року на фронті вперед, їй, ймовірно, доведеться знайти власний аналог пороху: це можуть бути безпілотні наземні транспортні засоби, або об’єднання безпілотників для здобуття переваги у повітрі, або ж прорив в радіоелектронній війні для нейтралізації російських ракет та баражуючих боєприпасів

«Як і у Першу світову війну, ми досягли рівня розвитку технологій, який ставить нас у глухий кут. Глибокого та гарного прориву, швидше за все, не буде», — визнав наприкінці 2023 року український генерал Валерій Залужний. Ця різка оцінка головнокомандувача ЗСУ, зроблена у листопадовому інтерв’ю The Economist, викликала хвилю величезного песимізму. Заголовки новин у всьому світі вхопилися за ідею про те, що війна, по суті, закінчилася. Україна доблесно боролася і програла. Політики на Заході, особливо республіканці у Конгресі США, заявили, що настав час припинити військову допомогу Києву і зробити великі поступки перед Москвою. Про це йдеться в аналітичній статті Wired, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Однак, насправді, думка генерала була не такою фаталістичною. У супровідному 9-сторінковому есе, опублікованому у британському журналі, Залужний не використовує слово «патова ситуація». Натомість, він назвав війну «позиційною», в якій обидві сторони обмінюються лише крихітними шматочками землі. Утім, критично важливим є те, що на думку Залужного, Україна ще може перемогти. Але це означатиме, писав він, «пошук нових та нетривіальних підходів до порушення військового паритету із супротивником».

«Технологічні інновації, сучасніше обладнання та зміни у стратегії ще можуть переламати хід цієї війни», – стверджує Залужний.

Він виділив 5 сфер, де прогрес може означати перемогу над російським супротивником: досягнення переваги у повітрі, покращене розмінування, розширення контрбатарейної боротьби, набір більшої кількості солдатів і розвиток радіоелектронної боротьби.

«Для досягнення таких цілей, Україні необхідний технологічний прорив, який трапляється раз на сторіччя. Простий факт полягає в тому, що ми бачимо все, що робить ворог, а вони бачать все, що робимо ми. Щоб вийти з цього глухого кута, нам потрібно щось нове, наприклад, порох, який винайшли китайці і який ми досі використовуємо, аби вбивати один одного», – резюмував Залужний.

В останні місяці WIRED розмовляв з багатьма військовими аналітиками НАТО, а також з українськими офіційними особами щодо майбутнього війни. Консенсус зрозумілий: немає срібної кулі, яку Україна могла б розробити, аби виграти цю війну. Але усі погоджуються, що Україна може і повинна впроваджувати інновації, якщо сподівається перемогти свого добре забезпеченого ресурсами ворога.

«Вийти з глухого кута допоможе правильне поєднання нових ідей, нових організацій і нових технологій. Насправді, йдеться про те, як об’єднати цю трійцю ідей, технологій та організацій у щось нове», – зазначає Мік Раян, ветеран австралійської армії із 35-річним досвідом.

Україна вже змінила майбутнє війни. Використання дронів здійснило революцію у бойових діях. Україна розробила та впровадила перший у світі тактичний військово-морський дрон. Україна створила напрочуд ефективну систему протиповітряної оборони. Україна використовує штучний інтелект для нанесення високоточних ракетних та безпілотних ударів. Україна послідовно перевершує Москву у кібер- та інформаційному просторі. Якщо Україна зможе масштабувати будь-яку з цих технологій або вигадати нові, у неї з’явиться реальний шанс на перемогу.

Позиційна війна

У листопаді 2022 року, лише через 9 місяців після повномасштабного вторгнення Росії, Залужний тріумфально заявив, що Україна звільнила величезну територію на південному сході України – частину Херсонської області. За кілька місяців до цього було звільнено частину Харківської області. Швидкі атаки ЗСУ застали Росію зненацька і викликали надзвичайне виведення окупаційних військ з української території.

Ця серія перемог, яка стала можливою, завдяки новим системам озброєння, поставленим союзниками України по НАТО, та її власному креативному використанню технологій, породила надхмарні очікування перед літнім контрнаступом Києва у 2023 році. Західні ЗМІ очікували, що Україна прорветься через російські рубежі з такою самою легкістю та швидкістю.

Проте, прагнення України повернути собі велику територію натрапило на щільні та добре укріплені оборонні лінії Росії, перейшовши у позиційну війну, яку описує Залужний. Україна просувалася вперед у деяких областях та відступала в інших. Москва, мабуть, зробила уроки зі своїх помилок.

«Російські військові часто недооцінюються з точки зору їх схильності вчитися і застосовувати уроки на полі бою. Росія замінила солдатів, вирила нові окопи та заклала від 15 до 20 кілометрів мінних полів територією України. Цю грізну оборонну мережу вони назвали «лінією Суровікіна». Цей новий активний захист є досить традиційним. Навіть маючи передову західну артилерію та контрбататерію, а також передові танкові системи, українські солдати просто не могли просуватися вперед, не стикаючись із постійними обстрілами та щільними мінними полями. В українців не обов’язково було обладнання чи навчені бригади, щоб прорвати цю неймовірно міцно збудовану оборону та здолати росіян, які оборонялися доктринально послідовно і, насправді, цілком розумно», — зазначає Кароліна Герд, аналітик Інституту вивчення війни.

Нездатність просунутися вперед призвела до зміни тактики зі сторони Києва. Під час одного зі своїх нічних виступів на початку грудня 2023 року президент України Володимир Зеленський заявив, що Україні украй важливо зміцнити свої власні оборонні лінії. Це було визнання того, що лінія фронту зараз заморожена.

Хоча деякі експерти інтерпретували цю подію як ознаку того, що війну майже закінчено, Раян, ветеран австралійської армії, каже, що це чудова нагода для України оновити свою стратегію.

«Можливо, Україні варто на якийсь час зайнятися позиційною війною. Можливо, саме так вона перебудовується, відновлює свої сили і продумує наявні проблеми — від тактичного до стратегічного рівня», – вважає Раян.

За словами Герд, ця стратегія вже принесла деякі дивіденди. Україна ретельно готує оборонні позиції, дозволяючи росіянам атакувати їх. За оцінками України, лише за грудень 2023 року, Росія втратила понад 400 танків, 500 артилерійських систем та 30 000 солдатів.

«Щоразу, коли Україна відчуває, що має необхідне обладнання, підтримку… і ініціатива переходить на їхній бік, вони можуть використовувати ці оборонні позиції як трамплін», — додає Герд.

Хоча уповільнення бойових дій може піти на користь Україні, воно також допоможе Росії.

Достатньо, щоб виграти

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну наприкінці лютого 2022 року, Київ отримав десятки мільярдів доларів військової допомоги, включаючи безліч сучасного обладнання. Але позиція України також полягала, як нещодавно сказав Зеленський, у тому, що допомоги було «недостатньо для перемоги».

Побоюючись «червоних ліній» Росії, Сполучені Штати послідовно уповільнюють постачання ключових видів озброєння, які б могли допомогти Україні просунутися вперед. Тим часом, як написав Залужний у The Economist, Росія «зберігає і здатна підтримувати перевагу в озброєнні та техніці, ракетах та боєприпасах». Ба більше, оборонна промисловість РФ нарощує виробництво боєприпасів та спорядження, які необхідні для подальшого наступу на Україну.

«Ми знаємо, що при підтримці США, що триває, підтримці Заходу, це, ймовірно, стане останнім поштовхом, який необхідний Україні для звільнення своїх територій. Але політичні та фінансові міркування, оборонні та промислові бази, справді, обмежують нашу здатність реалізувати це. І це те, на що сподіваються росіяни», – каже Герд.

Особливу проблему становила російська артилерія.

У 2022 році Україна отримала кілька одиниць високомобільної артилерійської ракетної системи американського виробництва (HIMARS). Ці системи, особливо коли вони були оснащені ракетами середньої дальності та за підтримки контрбатарейного радару, могли швидко переміщатися та націлюватися на передові російські системи далеко за лінією фронту, відкриваючи шлях українським збройним силам для вільного просування по полю бою. Але нові технології досить швидко стали звичайним явищем у бою.

«Росіяни добре навчились націлюватися на HIMARS. Тому українці не можуть використовувати їх із тим самим ефектом», – зазначає Герд.

Щоб вирішити цю проблему, Україні, на думку Раяна, необхідно усунути «розрив між виявленням та знищенням».

«Українські збройні сили повинні мати можливість уникати виявлення і бути достатньо мобільними, щоб евакуюватися за лічені хвилини, якщо їх буде виявлено російськими радарами чи безпілотниками, і водночас виявляти російські позиції та атакувати, перш ніж вони зможуть утекти. Проміжок часу від виявлення до знищення скоротився із 10 хвилин до 2-3 хвилин. Це складний набір проблем, але це відомий набір проблем, для вирішення яких, буде потрібна серйозна робота з боку дослідницького потенціалу НАТО», – підкреслює Раян.

Є ще питання масштабу. Оскільки Україні вдалося знищити частину передових і дорогих артилерійських систем Росії, Москва розгорнула величезну кількість своїх старих систем, віддавши перевагу грубій силі замість спритного націлювання. Росія досягла паритету не за рахунок технологій, а за рахунок обсягів.

Згідно з документами Пентагону, станом на початок 2023 року Росія володіла майже 5000 артилерійських систем, з яких тільки близько 20% були знищені. Україна, навпаки, здобула максимум кілька десятків систем HIMARS. Навіть якщо ракетна система буде менш ефективною, ніж у 2022 році, більша її кількість, безперечно, дасть Україні перевагу. Це також вірно і для армійської тактичної ракетної системи (ATACMS), яку Україна почала отримувати наприкінці минулого року. Група проукраїнських законодавців-республіканців засудила цю передачу зброї, оскільки вона прибула у невеликих кількостях і оснащена лише деякими потенційними можливостями.

«Усі ці інновації залежать від їх масштабу. Якщо у вас немає інновацій, які можна виробляти у таких кількостях і які змінять хід війни, це означає, що їм все одно доведеться покладатися на існуючі методи та системи озброєнь», – вважає Ханно Певкур, міністр оборони Естонії.

Є певний оптимізм стосовно того, що нові постачання озброєнь можуть ще більше схилити шальки терезів на користь України, особливо постачаються винищувачів F-16 американського виробництва й танка Abrams M1. Українські солдати зараз тренуються на обох платформах.

Протягом усієї війни дедалі досконаліші ракети та пускові установки дозволяли Україні завдавати ударів дедалі глибше по території, яку контролює Росія. Тепер Україні вдалося успішно атакувати маршрути постачання аж до Керченського мосту, що з’єднує Крим із Росією, та Бєлгорода в межах самої Росії.

Але Київ хоче проникнути ще далі на російську територію, активізуючи свою тактичну ударну кампанію проти російських кораблів, аеродромів, складів постачання та командних центрів, які нині перебувають поза досяжністю. Якщо Україна зможе знищити російські склади та запаси поблизу лінії фронту, а також збільшити відстань, яку російські вантажівки мають проїхати для поповнення запасів своїх позицій, це може звести нанівець переважаючий ефект артилерії РФ.

Але Україні, як і раніше, не вистачає кількох типів цих ракет більшої дальності, і вона має відносно невелику кількість отриманих боєприпасів. Збільшення кількості HIMARS та боєприпасів великої дальності має вирішальне значення для подолання цього паритету.

В останні тижні Україні довелося нормувати артилерійські снаряди калібру 155 мм через їх нестачу. За останній рік різні країни НАТО скористалися своїми запасами для постачання цих снарядів і тепер намагаються збільшити внутрішнє виробництво.

Нарощування цього виробництва в країнах НАТО може тривати рік чи більше. Залужний написав, що Україні необхідно самій виготовляти цю техніку, а тим паче сучасне озброєння.

Щось із цього вже відбувається. Українська оборонна промисловість перебудовується для інновацій. Яскравим прикладом є військово-морські безпілотники Seababy, які були розроблені на території України та зуміли завдати руйнівних збитків російському Чорноморському флоту. Але обсяги виробництва мають різко збільшитися.

Таким чином, доки Україна намагається збільшити виробництво у себе вдома, вона веде війну на три фронти: одну на лінії фронту; ще одну глибоко всередині окупованої території і навіть у самій Росії, де розташовані склади та запаси; і третю – в інформаційному просторі в усьому світі, намагаючись переконати своїх союзників продовжувати та посилювати військову підтримку.

«Зміцнення своєї оборони надасть Україні час для розробки нових стратегій й тестування нових технологій, але це також має стати нагодою переосмислити свої «наративи стратегічного впливу». Тобто переконати НАТО не просто зберегти свою підтримку, але й збільшити її», – каже Раян.

Інформаційна перевага

«Невід’ємною» частиною виходу з цієї позиційної війни, писав Залужний, є досягнення «інформаційної переваги», тобто розуміння поля бою краще, аніж ворог.

Війна в Україні, ймовірно, є найпомітнішим конфліктом в історії людства: обидві сторони використовували набір безпілотників, радарів, літаків та супутників, щоб скласти карту кожного міліметра поля бою. Але, як пояснює Раян, вид із повітря — це лише частина картини.

Військові планувальники часто кажуть про розвідку, спостереження та рекогносцирування (виявлення цілей.) Звичайно, Україні вдалося провести неймовірну розвідку, особливо завдяки своєму парку дронів, які вона тісно інтегрувала у наземні операції. Але вона може зробити більше. Здатність Росії швидко пересуватися та розгортати свої резервні підрозділи раніше заставала Україну зненацька.

Ключове значення також матиме з’ясування того, як не просто покращити збір розвідувальної інформації, але й зробити її доступнішою. Восени минулого року Люксембург та Естонія створили нову ІТ-коаліцію з метою поєднання приватного сектору із українською армією. Коаліція, звичайно, не змінить хід війни відразу, але це лише частина головоломки для пошуку рішень.

Одним із таких рішень є SensusQ – естонська платформа на базі штучного інтелекту, яка змішує кадри в реальному часі з безліччю інших даних, від оновлень соціальних мереж до людського інтелекту.

Україна також використала програмне забезпечення, розроблене технологічним гігантом Palantir для виявлення цілей, застосовуючи штучний інтелект й технологію розпізнавання обличь для визначення позицій Росії. Хоча компанія Palantir не розкрила, які саме можливості вона надає Україні, компанія нещодавно представила «цифрового помічника у стилі ChatGPT, який дозволяє операторам ефективно розгортати розвідувальні дрони, розробляти тактичні заходи у відповідь і організовувати перешкоди зв’язку супротивника».

Шьям Санкар, головний технічний директор Palantir, торік повідомив комітету Сенату США, що здатність України інтегрувати нові технології до своїх збройних сил, особливо штучний інтелект, призвела до того, що терміни від закупівель до впровадження скоротилися «з років і місяців до тижнів й днів».

«Я думаю, що українці добре йдуть шляхом демократизації цифрового управління та контролю. Вони придушили цифрове управління та контроль, а також доступ до інформації на інтелектуальних пристроях так, як цього не зробила жодна інша армія світу», – вважає Раян.

Децентралізація збору та розподілу розвідувальної інформації означає, що підрозділи на передовій озброюються набагато більшим обсягом інформації та мають більше можливостей приймати рішення на льоту, а не покладатися на старших командирів.

Раян каже, що вкрай важливо буде просувати цю інформацію далі і швидше, але також необхідно буде поліпшити потік інформації вгору.

«Українці досить добре вміють адаптуватися знизу вгору. Але їм необхідно вміти швидко та систематично застосовувати уроки бойових дій. Звичайно, з часу мого першого візиту в Україну, ситуація покращилася, і під час мого останнього візиту, близько шести тижнів тому, я мав кілька досить довгих розмов про це. Але я думаю, що культуру системного навчання необхідно надалі вдосконалювати, оскільки росіяни не дуже добре знаються на інноваціях знизу вгору», – переконаний Раян.

З огляду на швидкість, з якою Україна навчається та адаптується, їй також знадобиться, щоб партнери по НАТО були готові адаптуватися з такою самою швидкістю.

Перед контрнаступом минулого літа американські військові стратеги провели серію кабінетних навчань із своїми українськими колегами, щоб визначити, як можуть розвиватися бойові дії. Раян каже, що така співпраця має бути ширшою і глибшою, а також спрямованою на перемогу у війні, а не лише на окремі битви.

«Ми можемо бути їх головним мозком. Ми можемо опрацювати теорії, які здатні допомогти у проведенні ефективніших наступальних операцій у цьому сценарії. Я маю на увазі, що в НАТО є сотні людей, які займаються військовим плануванням і можуть допомогти цьому», – наголошує Раян.

Що буде далі

Найближчими місяцями Україна і Росія, ймовірно, віддадуть перевагу ракетним ударам і ударам безпілотників замість великих наземних операцій, оскільки настає зима і вони працюють над оновленням своїх сухопутних військ.

На початку 2024 року Москва проведе розширення своїх оборонних ліній та розгортання на полі бою величезної кількості техніки, нової та старої — мін, артилерійських систем, винищувачів та ракетних пускових установок.

Якщо Україна сподівається просунутися цього року вперед, їй, ймовірно, доведеться знайти власний аналог пороху. Це можуть бути безпілотні наземні транспортні засоби, які матимуть змогу прорватися через російські позиції та розчищати на своєму шляху густі мінні поля. Або, можливо, Україна врешті-решт знайде спосіб об’єднати свої парки безпілотників та здобути перевагу у повітрі. Можливо, вона доб’ється прориву в радіоелектронній війні, розробивши спосіб блокувати російські системи і нейтралізувати російські ракети і баражуючі боєприпаси.

Але оскільки Україна та її союзники гарячково працюють над пошуком цього прориву, їй необхідно буде надалі вдосконалювати тактику, яка досі робила її таким гідним супротивником. Це означатиме згуртування міжнародної коаліції, максимальне використання існуючих систем озброєння та з’ясування того, як швидко адаптуватись на полі бою.