Російські жінки, яких, зазвичай, у національних наративах називають взірцем сили, терпіння та жертовності, тепер функціонально є прикриттям воєнних злочинів російських чоловіків в Україні

Російські жінки підтримали війну Кремля в Україні, незважаючи на тяжкі втрати, які вона завдає їхнім чоловікам. Хоча Росія не розкриває інформацію про жертви, вони зростають. По всій країні з’являються десятки нових могил. Хоча після смерті держава віддає шану цим людям, за життя вона, схоже, вважає їх одноразовими. Російські офіційні особи заявили про це зрозуміло, повторюючи до банальності таку фразу: «Жінки народжуватимуть ще більше». Про це йдеться в авторській статті американської письменниці та соціального історика Анастасії Едель на сторінках Foreign Policy,  переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Незважаючи на те, що їм доводиться так багато втрачати, дружини, матері, сестри та подруги російських солдатів переважно погодились з рішенням Кремля убивати їх. Вони плачуть біля імпровізованих пам’ятників Євгену Пригожину, покійного керівника воєнізованої групи Вагнера. Вони виявляють вкрай обмаль ґендерної солідарності з українськими жінками. Дехто навіть пишається своїми «захисниками», підбурюючи їх ґвалтувати українських жінок, якщо у них з’явиться така можливість. У переповнених концертних залах по всій Росії дівчата захоплено співають «Я русский» – це новий патріотичний гімн країни.

Російська жіночність, яку, зазвичай, у національних наративах називають взірцем сили, терпіння та жертовності, тепер функціонально є прикриттям злочинів російських чоловіків. Двоє з найвідоміших російських пропагандистів, Маргарита Сімоньян із Russia Today та Ольга Скабеєва з телеканалу «Росія-1», — жінки, як і Марія Захарова, нахабна прес-секретарка Міністерства закордонних справ Росії.

Під ними ховаються менш помітні фігури із важливими платформами. Є «Путінські бригади» — різношерста команда бабусь-активісток, які згуртували маси на підтримку президента Володимира Путіна та його війни. Вони закликають президента США Джо Байдена зупинити «війну НАТО проти Росії», а президента України Володимира Зеленського здатися.

Проект «У червоних сукнях», який підтримує організація одного з родичів Путіна, мобілізує жінок у всіх російських містах. Одягнені у червоне, вони вальсують громадськими місцями, прагнучи одночасно підвищити впевненість жінок і об’єднати росіян навколо свого лідера.

Жінки підтримують військові дії іншими способами. Зокрема, в’яжуть маскувальні сітки для російських військ і вчать дітей робити окопні свічки. За патріотичне виховання дітей тепер відповідають шкільні вчителі, більшість із яких жінки. На організованих державою щотижневих заняттях «Бесіди про важливі речі» вчителі поширюють схвалені Кремлем теми для розмов і мобілізують підтримку війни серед дітей, починаючи із дитячих садків, вибудовуючи їх у Z-форми, організовуючи візити та демонстрації зброї «захисників Батьківщини». Вчителів, які не згодні з війною або намагаються ухилитися від цього обов’язку, засуджують (часто інші жінки) та згодом звільняють або змушують звільнитися.

Жінки не завжди йшли на компроміс із власною совістю в історії Росії. У 1917 році вони, як відомо, вийшли на вулиці на знак протесту проти нестачі продовольства та проти монархії, що викликало страйк, який зрештою спровокував Російську революцію. А Комітет солдатських матерів Росії відіграв важливу роль у тиску на колишнього президента Бориса Єльцина, щоб той припинив війну з Чечнею у 1996 році.

Проте, майже два роки російської різанини в Україні призвели здебільшого до проявів індивідуального героїзму. Наприклад, співробітниця російського Першого телеканалу Марина Овсяннікова у прямому ефірі звернулася до телеглядачів із закликом не вірити державній брехні про війну. Художниця Саша Скочиленко замінила етикетки супермаркетів повідомленнями про злочини Росії в Україні. Ці дії не залишилися безкарними: перша – втекла, а друга була засуджена до 7 років ув’язнення.

Підривного перформансу, який колись був інструментом жіночого інакодумства, більше немає. Відбувши ув’язнення за антипутінські гімни, учасниці феміністської групи Pussy Riot зараз перебувають у вигнанні, збираючи гроші для підтримки українських військових. У наші дні проста підозра у «радикальному фемінізмі» може призвести до ув’язнення.

Драматург Світлана Петрійчук і театральна режисерка Євгенія Беркович, автори відзначеної нагородами п’єси про російських жінок, які одружилися з бойовиками «Ісламської держави», були звинувачені у «виправданні тероризму» і у травні 2023 року їх ув’язнили.

Жінки тепер з більшою ймовірністю витрачатимуть свою енергію на отримання фальшивих медичних довідок, щоб не відправляти своїх синів та чоловіків на війну. Ті, хто у приватному порядку не згоден із війною (про їх кількість можна лише здогадуватися), тримають свої почуття при собі. Але їхні особисті вагання не викликали нічого політичного, не кажучи вже про те, щоб кинути виклик готовності Путіна вести війну.

Важко сказати, скільки із 70% населення, яке схвалює війну, робить це через страх, пропаганду чи невігластво, але одне ясно: з початку вторгнення в Україну, і без того несправний російський моральний компас безповоротно зламався. Створені для відтворення життя жінки тепер повинні брати участь у путінському смертельному шоу.

Проводжати своїх чоловіків на смерть здавна вважалося частиною угоди російської жіночності. У фільмах моєї юності, які збіглися з останнім десятиліттям існування Радянського Союзу, було показано безліч прикладів чоловіків, які йдуть боротися з нашими ворогами: Друга світова війна, Перша світова війна, громадянська війна, наполеонівські війни, монгольська навала, набіги вікінгів. На уроці літератури вивчали монологи поранених героїв; на уроках хору я співала сумні балади з назвами на кшталт «До побачення, хлопчики», благаючи солдатів, відправлених на війну, «повернутись живими». Ця пропозиція не була теоретичною: після закінчення навчання моїм однокласникам-чоловікам загрожувала реальна перспектива бути мобілізованими на радянсько-афганську війну. Після тієї війни були інші; навіть у посттоталітарні 1990-ті роки війна ніколи не забувалася у свідомості громадськості. Хтось і десь завжди чекав на повернення «наших хлопчиків» (так у Росії, зазвичай, називають своїх солдатів).

У той час, як хлопчиків проголошували героями, варіанти, доступні для дівчаток і жінок, були менш надихаючими. У патріархальному суспільстві, як у Росії, так і у Радянському Союзі, під час війни було обмаль прийнятних жіночих архетипів. За радянських часів це було втілено у «Матері-героїні» — почесному званні, яке присуджувалося жінкам, які народили та виховали 10 і більше дітей. Запроваджена за Йосипа Сталіна у 1944 році для вирішення проблеми величезних втрат населення під час Другої світової війни, програма «Мати-героїня» закріпила основний обов’язок радянської жінки як виробника робочої сили, ресурсу, який повинен використовуватися на розсуд держави.

Після того, як радянська жінка забезпечила дітей для держави, її завдання полягало в тому, щоб спонукати їх боротися за неї. На місці Сталінградської битви встановлено колосальну статую жінки, що розмахує мечем, під назвою «Батьківщина-мати кличе». Вона нагадує громадянам, що їхня батьківщина перебуває під загрозою, а потім запевняє їх у праведності будь-якої війни, яка ведеться задля їх захисту.

У радянських книгах та фільмах про Другу світову війну жінки часто були соратницями чоловіків. Жінки-снайпери вбивали нацистських офіцерів, підривали німецькі потяги та витримували тортури гестапо, не промовивши жодної сльози. Хоча жінка билася пліч-о-пліч з чоловіками, але вона як і раніше несла на собі емоційні обов’язки жінки: дбала про поранених солдатів і надихала їх на вчинення нових подвигів, так само, як це робили їх Матері-героїні у тилу.

У період між війнами жінки були рівними партнерами у виконанні державних завдань, чи то прибирання полів у колгоспах, чи закладки цегли на великих будівельних проектах комунізму. У культовій московській статуї «Робітник і колгоспниця» чоловік та жінка демонструють це партнерство, переможно піднімаючи серп і молот і разом працюючи над побудовою соціалістичної держави. Однак, ця гендерна рівність була не так продуктом ідеалізму, як економічною необхідністю: радянським лідерам доводилося мобілізувати усі доступні ресурси, щоб компенсувати недоліки своєї планової економіки.

Ці архетипи, які визначені і просуваються державою, були покликані виявити і надати цінність ролі жінок у радянському суспільстві. Утім, реальність була менш славною. Наприклад, досвід рівного партнера не відчувався рівним. Хоча революція звільнила жінок і спонукала їх працювати разом із чоловіками, їхній внесок не було винагороджено політичною владою. Лише чотири жінки колись прорвалися до лав Політбюро – вищого комуністичного органу політичної влади в СРСР; їхні перспективи на місцевому рівні були такими ж похмурими. Крім рекламних плакатів на кшталт відправлення жінки до космосу, уславлена рівність середньої радянської жінки здебільшого зводилась до подвійного тягаря роботи та домашніх обов’язків.

Ці нав’язані державою архетипи також не могли подолати неформальну, але поширену думку про те, що жінки є «слабкою статтю»; це закріпило їх підпорядковане становище у суспільстві. З дитинства дівчаток готували до того, щоб конкурувати із чоловіками: вони мали гарно виглядати, добре виконувати домашню роботу і зберігати фертильність («Не сиди на холодних поверхнях — яєчники відморозиш!» — наставляли наші матері, шкільні вчителі та стурбовані незнайомці). У легковажних радянських фільмах навіть уявні жінки, які займали посади у вищому суспільстві, прагнули заміжжя та дітей.

Жіночий інтелект розглядався як недолік. Розумна жінка — це жінка, яка не знає свого місця, і ця критика переслідувала очевидно розумну дружину Михайла Горбачова, Раїсу Горбачову, протягом усієї його політичної кар’єри.

У шлюбі найвищими чеснотами вважалися терпіння і самопожертва, про що свідчать дружини декабристів, аристократок XIX століття, які добровільно пішли за своїми чоловіками у сибірське заслання після повстання.

У провінційному містечку, де я виросла, між статями було мало поваги. При розлученні, яке було звичайним явищем, зрада чоловіків, пияцтво та побиття часто прикривалися юридичним евфемізмом «непримиренних розбіжностей». Надворі освистувати жінок і хапати їх за тіла було нормою. У трьох моїх близьких друзів перший сексуальний контакт був у формі згвалтування. Усі троє нападаючих були хлопчиками, яких ми знали: нашими хлопчиками. У Радянському Союзі було дуже багато способів бути жінкою, і жертовність не входила до їхнього числа.

Перебудова – період лібералізації, започаткований Горбачовим у середині 1980-х років, надала радянським жінкам реальну, а не декларовану свободу дій. Вражені крахом соціалістичної економіки, більшості жінок довелося зосередитися на порятунку своїх сімей від фінансового краху, і у них було мало часу на політику. Але це не все. Хоча вони ще були винятками на політичній сцені, де домінували чоловіки, за цей час з’явилося кілька жінок-першопрохідців.

Політичний дисидент Валерія Новодворська, яка пережила десятиліття арештів та примусового психіатричного лікування за протест проти радянського режиму, створила першу в країні некомуністичну партію «Демократичний союз», фактично зруйнувавши однопартійну державну систему. Галина Старовойтова, демократичний політик та захисник права етнічних меншин, стала однією з найвідоміших осіб епохи Горбачова-Єльцина, як і журналістка Ганна Політковська, яка піднялася на вершину переважно чоловічої професії завдяки захисту прав людини, активізму та безстрашного висвітлення чеченських воєн.

1990-і роки, десятиліття відносної свободи, початок якого поклала розбудова та розпад Радянського Союзу, виявилися недостатніми для того, щоб повернути Росію до патріархату. Гендерна рівність є виразом свободи, і Путіну подобався контроль. Не допомогло те, що і Старовойтова, і Політковська були вбиті, чи те, що Новодворську, одну з перших, хто забив на сполох щодо Путіна, неодноразово називали «дем-шиза» чи «демократичною шизофренічкою».

У процесі того, як Путін поступово перетворював країну на автократію, він скористався всеосяжним страхом перед війною, що зберігається в країні, яка бачила, як її людей винищували мільйонами, і представив її не лише як неминучу, а й почесну. У його нескінченних військових видовищах жінки у старовинних костюмах бойових медсестер марширували поруч із ракетами «Тополь». Їхня радісна присутність надавала легітимності ескалації насильства з боку держави.

Путін загорнув сексизм у застарілі лицарські ритуали, подібно до того, як квіти «для прекрасної статі» (як у Росії часто називають жінок) розпускаються над жінками-політиками. Грубі сексуальні жарти та розмови про зґвалтування, раніше табуйовані у публічному дискурсі, тепер сміливо розповідались російським керівником і зустрічалися у відповідь сміхом та оплесками.

Міжнародна спільнота, можливо, була приголомшена у 2022 році, коли Путін процитував непристойну панк-рокову пісню радянських часів про зґвалтування сплячої жінки, щоб пояснити свої вимоги до України: «Подобається вам це чи ні, терпіть, моя красуня». А ось у Росії ця фраза знайома, її цитують і чоловіки, і жінки. У суспільстві, побудованому на насильстві, революційному чи іншому, жінка завжди програє.

Очевидного кінця цієї регресії не видно. Війна в Україні прискорила постперебудовне звуження шляхів, доступних російським жінкам, і їхня цінність знову визначається їхньою згодою з військовими зусиллями.

Сьогодні навіть матері та дружини, які вимагають повернення своїх синів, мобілізованих воювати в Україні, часто починають із визнання у своїй підтримці путінської війни; багато хто просто наполягає на заміні своїх людей, які сплатили внески, іншими. Обіцянка рівноправного партнера також тане: у воєнний час для більшості жінок ставити кар’єру на перше місце не є життєздатним варіантом.

Чим довше триває війна, тим менше коштів буде доступно для охорони здоров’я та освіти, секторів, у яких традиційно працюють жінки, оскільки гроші перенаправляються на галузі, які відчутно підтримують військові зусилля. Зростання ВВП внаслідок збільшення військових витрат буде компенсоване західними економічними санкціями, тому жінкам, які планують ділову кар’єру, можливо, доведеться переглянути те, як вони проводять свій час.

Оскільки обмеження на аборти розширюються, тепер існує мало легальних відступів від материнства, і жінкам, які прагнуть кар’єри, натомість доведеться задовольнятися вихованням і навчанням майбутніх солдатів – заняттям, яке їм рекомендується почати невдовзі після закінчення середньої освіти.

Російська Православна Церква – головний союзник Путіна у перетворенні Росії на консервативний оплот, розширила свої ініціативи, покликані допомогти жінкам впоратися з цією реальністю. Було запроваджено нові ритуали та свята, які прославляють «традиційну сім’ю» й «традиційні цінності», а також роль жінки як «хранительки домашнього вогнища». На площах російських міст статуї Володимира Леніна почали ділити суспільний простір зі статуями раніше невідомих святих, які вважалися покровителями сім’ї та шлюбу.

До лав цих дивовижно живучих радянських архетипів приєдналася і майбутня солдатська дружина. Вона підтримує війну з тилу, вселяє у дітей гордість і не ставить питань, якщо її чоловік загинув чи зник безвісти. Цей останній атрибут – відсутність питань – здається, є визначальною рисою російських жінок.

Яка тоді нагорода росіянці за її поступливість? Коротка відповідь: жодної. Російські олігархи, які уособлюють економічну владу країни, майже виключно чоловіки. Жінки становлять приблизно 18,3% російського парламенту. З точки зору рівності оплати, жінки заробляють близько 70% від того, що чоловіки заробляють на аналогічних посадах. У культурному аспекті процвітають жіноненависництво та сексизм. У російських комедійних шоу жінки часто зображуються надто тупими, щоб відрізнити кермо від коробки перемикання передач в автомобілі.

Ще більш смертоносною чумою є домашнє насильство, проблема, яка повернулася з радянських часів і до них. П’ята частина всіх російських жінок зазнавала фізичного насильства з боку своїх партнерів. Щороку від цього гинуть близько 14 000 жінок — це у 9 разів більше, аніж у Сполучених Штатах, де населення вдвічі більше. Реальна кількість, ймовірно, набагато вища, оскільки багато жінок бояться повідомляти про випадки насильства щодо них. У 2017 році за підтримки Російської Православної Церкви, Держдума РФ декриміналізувала домашнє насильство, яке не потребує шпиталізації. Держава наче сама взяла на озброєння заїжджену російську приказку: «Якщо він тебе б’є, значить, він тебе любить». Враховуючи жорсткість цього кохання, цілком можливо, що для деяких жінок проводи своїх кривдників на війну стають шляхом звільнення від них.

Це, безумовно, шлях економічного покращення. Стартова зарплата у 2535 доларів на місяць, яку пропонують тим, хто їде воювати в Україну, майже у 14 разів перевищує середню зарплату в економічно депресивних регіонах Росії, які постачають непропорційно велику кількість новобранців. Якщо вони помруть у бою, ну то гаразд. Краще вийти героєм, ніж, як сказав один російський священик, зазвичай «захлинатися своєю блювотиною».

Сім’ї полеглих солдатів також можуть отримати вигідні виплати «грошима у труні» за свої проблеми, що є рідкісним проблиском економічної можливості для росіян із робітничого та нижчого класу. У липні 2022 року телеканал «Росія-1» показав сюжет, що рекламує багатства мобілізації до армії: сім’я одного загиблого солдата із сумом розповіла, як вони купили раніше недоступну машину «Лада» в розплату за смерть сина.

Для багатьох жінок ціна опору може виявитися вищою, аніж вони готові заплатити. Але якщо вони й надалі погоджуватимуться з усім цим, вони робитимуть це за небезпечніших умов. І без того нестримне домашнє насильство тільки погіршуватиметься, а цивільних чоловіків буде скалічено у боях і замінено травмованими ветеранами та помилованими засудженими.

Проте, за злочини проти жінок покарання невелике, адже чинять їх ті, хто готовий пожертвувати собою заради Кремля. Приміром, підполковника з Кузбасу затримали за вбивство 18-річної дівчини майже через два місяці після того, як Путін присвоїв йому звання «Героя Росії». Після арешту начальство захищало його за те, що він «приніс величезну користь Батьківщині у боротьбі з укронацистами». Іншого чоловіка помилували від 11-річного тюремного ув’язнення за вбивство своєї подруги та подрібнення її трупа після того, як він поїхав на війну в Україну.

Про націю можна судити з того, як вона поводиться зі своїми жінками та дівчатками, перефразовуючи колишнього президента США Барака Обаму. Жорстоке поводження Росії із жінками, прикрите у різні моменти історії риторикою рівноправності й традиціоналізму, підтверджує жорстокість її війни з Україною. Якщо люди можуть грабувати у себе вдома, ніщо не заважає їм грабувати у чужій країні зі зброєю та медаллю героя.