В останні місяці Україна знову закликала мирних жителів евакуюватися і не лише із Куп’янська, але й із десятків сіл на заході і це є похмурою ознакою того, що Київ побоюється можливого просування росіян

Протягом майже року після того, як Україна звільнила міста вздовж дороги на Куп’янськ на північному сході Харківської області, місцеві жителі пошепки не висловлювали побоювання з приводу другої російської окупації. Тепер вони вони говорять про них вголос. Про це йдеться у спецрепортажі The Washington Post, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Протягом кількох місяців Росія завдавала ударів по Куп’янську – стратегічному залізничному вузлу, який вона захопила на початку 2022 року і який Україна повернула собі через сім місяців. З позицій на схід від річки Оскіл, яка ділить місто навпіл, Росія ніколи повністю не втрачала інтерес до цієї цілі.

В останні місяці Україна знову закликала мирних жителів евакуюватися, і не лише із Куп’янська, але й із десятків сіл на заході і це є похмурою ознакою того, що Київ побоюється можливого просування росіян. Нещодавно росіяни взяли під свій контроль невелике селище Крохмальне на південний схід від міста. Хоча у Києві намагались применшити важливість втрати цього населеного пункту, заявляючи, що до війни у селі проживало лише близько п’яти сімей, накази про евакуацію породили побоювання, що українські війська готуються поступитись ще більшою кількістю територій.

«Це дуже страшно. Ми готові до евакуації. У нас усі речі запаковані. Наші діти знають, що їм потрібно бути готовими. Ми живемо у небезпеці», — розповідає 34-річна Діана Шаповалова, одна з останніх гінекологів, які залишилися і працюють у цьому районі.

Річка, яка протікає через Куп’янськ, могла б послужити природним захистом у разі подальшого просування росіян. Але Росія вже захоплювала місто раніше і нещодавня оцінка Інституту вивчення війни засвідчила, що Москва скерувала у цей район боєздатних солдатів. Україна, своєю чергою, також посилює власну обороноздатність.

Раптовий контрнаступ України у цьому регіоні приголомшив світ восени 2022 року, коли російські війська масово втекли з міст, які вони окупували протягом кількох місяців, практично без бою. Київ сподівався на аналогічні перемоги, коли влітку розпочав ще один контрнаступ, зосередивши увагу переважно на півдні. Але ця спроба провалилася, внаслідок чого росіяни контролюють приблизно 20% суверенної території України, і тепер саме росіяни, схоже, переходять у наступ, оскільки військова допомога Україні зупиняється у Вашингтоні та Брюсселі.

Шаповалова живе у невеликому містечку Шевченкове, але, оскільки у Куп’янську не залишилося гінекологів, її пацієнти часто проїжджають довгі та небезпечні маршрути зі сходу від річки, щоб відвідати її. Вона також лікує жертв травм та поранених солдатів перед відправкою до великих лікарень.

Цивільні особи, які їдуть з фронту, зобов’язані зупинятися у Шевченковому для допиту співробітників поліції та розвідки, які перевіряють їхні телефони та розслідують будь-які потенційні зв’язки із російськими військами.

«Незважаючи на наказ про евакуацію, щодня через Шевченкове проходить кілька людей, переважно похилого віку», – повідомив місцевий поліцейський.

За його словами, за останній місяць у Куп’янську та його околицях збільшилася кількість артилерійських обстрілів, а також застосування авіаційних бомб та керованих ракет зі сторони РФ.

«Є багато поранених, багато загиблих солдатів та мирних жителів», – додає поліцейський.

Харків, найближче велике місто та первісний пункт призначення для багатьох евакуйованих із Куп’янська, також небезпечний. За даними місцевої влади, унаслідок нещодавніх ракетних обстрілів у Харкові, щонайменше 8 людей загинули і десятки отримали поранення. Внаслідок ударів також було пошкоджено близько 100 житлових будинків у місті та великий газопровід.

54-річна Світлана Перепадя, директорка лікарні, де працює Шаповалова, також «дуже боїться», що Росія може знову окупувати цей район. Але їхні пацієнти часто відмовляються покидати свої домівки «допоки снаряд не впаде на будинок їхнього сусіда чи сад».

Ось, наприклад, Анастасія Прийменко отримала повідомлення про евакуацію зі свого села Грушівка 16 січня 2023 року, коли в неї почався 15-й тиждень вагітності. Село уже знаходиться у зоні досяжності деяких російських артилерійських систем.

Хоча багато мешканців уже покинули село, Прийменко ще почувається у безпеці. Одна місцева жінка, навіть досі пропонує послуги манікюру.

24-річна Прийменко не з чуток знає про жахіття окупації. Її сім’я поховала військово-облікові документи батька біля озера у місті, побоюючись, що російські війська можуть знайти їх і вжити заходів у відповідь. Будинок її сусіда був пограбований. Вона втекла у липні 2022 року, побоюючись, що російські солдати можуть її зґвалтувати і повернулася лише через тиждень після звільнення, коли внаслідок нападу росіян через річку загинула її бабуся по материнській лінії.

Дорогою додому, щоб поховати її, вона зустріла чарівного рудоволосого інструктора з танців, який став солдатом, на ім’я Роман, який допоміг звільнити Грушівку від російської окупації. Вони одружилися у березні, і зараз він служить на Донеччині, у тій же бригаді, що і її батько, а вона сидить удома з бабусею та дідусем по батьківській лінії.

Прийменко сумнівається у тому, що українські війська коли-небудь поступляться Куп’янськом. Наявність родичів в армії також зміцнила переконаність її сім’ї в тому, що не потрібно евакуюватися.

«Якщо щось трапиться, вони нам скажуть: «Ідіть», — сказала її бабуся, 63-річна Надія Свічкар.

Дитина має народитися у липні.

«Ми сподіваємося, що на той час усе це взагалі закінчиться. Я не хочу, щоб моя дитина знала про війну», – зазначила Прийменко.

Інші місцеві жителі налаштовані скептично.

«Я більше боюся другої окупації, ніж будь-якого прямого обстрілу. Ми не вірили, що до цього дійде. Ми боїмося інших людей і боїмося себе», — заявила 75-річна Клавдія зі села Старовіровка.

Далі у бік Куп’янська, у селі Нечволодівка, де внаслідок нападу 7 січня було вбито місцевого жителя, 74-річний Іван Байдак сказав, що наказ про евакуацію було віддано.

Байдак довіряє українським військовим, але чи зможуть вони утримати фронт — «складніше питання».

«У нас немає зброї. Нам не вистачає і людей», – підкреслює Байдак.

31-річна Ірина Курилова, яка зараз перебуває на восьмому місяці вагітності, чекала до останньої хвилини, щоб евакуюватися зі східного берега річки. Вона також не зверталася до лікаря до п’ятого місяця вагітності, уникаючи небезпечного переходу через річку до Шевченкового.

На вимогу Шаповалової, вона врешті-решт поїхала до Харкова у грудні через побоювання, що в іншому випадку може втратити опіку над двома своїми старшими дітьми віком 9 і 7 років.

«Якби я не була вагітна, то я б не їхала», – каже вона.

Її сім’я вже звикла до обстрілів і вона вважає, що мирних жителів евакуюють просто для того, щоб завадити потенційним зрадникам ділитися інформацією про пересування українських військ.

Шаповалова переконала іншу пацієнтку, 32-річну Ірину Касьянову, евакуюватися з іншого берега річки лише за кілька тижнів до народження її дитини у вересні.

До цього вона не хотіла проїжджати через Куп’янськ дорогою на прийом до лікаря, побоюючись, що її можуть вбити. Наразі вона проживає з родиною та домашніми тваринами у Шевченковому, який належить родині Шаповалової. У її рідному селі залишилося лише 20 осіб із 3000, які колись там жили.

Шаповалова побоюється, що невдовзі навіть Шевченкове не почуватиметься у безпеці. Лікар уже втікала від російської окупації разом зі своєю родиною у червні 2022 року, переїхавши до Огайо, де працювала прибиральницею. Коли вона повернулася до себе додому, то думала, що їхні випробування закінчилися. Тепер вона не впевнена у цьому.

«Ми досі віримо в армію. Але сліпо вірити недостатньо, коли ми чуємо свист снарядів та вибухів», – резюмує Шаповалова.