Стратегія базується на трьох основних елементах: стримування, будівництво та удар. Стримування вимагатиме добре підготовленої оборони, консолідації та раціоналізації різноманітного парку військової техніки ЗСУ. Будівництво зосереджено на відновленні якості збройних сил, їх навчанні та розширенні оборонно-промислового потенціалу. А ударний елемент зменшить переваги РФ на полі бою та створить проблеми для російських збройних сил далеко за лінією фронту

Цієї зими українські військові явно збентежені, оскільки нещодавні повідомлення свідчать про те, що артилерія M109 Paladin біля Бахмута отримує в якості боєприпасів лише димові снаряди. Коли ми були там останній раз у листопаді 2023 року, по всьому фронту був поширений артилерійський голод, і ситуація тільки погіршилася. Після кількох місяців важких боїв, наступ України у 2023 році виявився невдалим. Нинішня ситуація також не є стійкою у довгостроковій перспективі. Очевидно, що Україні та Заходу необхідне нове стратегічне бачення. Це означає планування на найближчі шість місяців чи наступну наступальну операцію.

Про це йдеться в авторській статті Майкла Кофмана, старшого наукового співробітника програми Росії та Євразі у Фонді Карнегі за міжнародний мир, Роба Лі, старшого наукового співробітника євразійської програми Інституту зовнішньої політики та Дари Масікот, старшої наукової співробітниці програми Росії та Євразії у Фонді Карнегі за міжнародний мир на сторінках War on the Rocks, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Хоча нинішній стан війни описується як тупикова ситуація і це означає, що у 2024 році Росія, разом з ініціативою на полі бою, матиме матеріальні, промислові та людські переваги. Проте, за спеціальної підтримки Заходу Україна могла б протистояти російським військам цього року та відновити необхідну перевагу для проведення великомасштабних наступальних операцій у 2025 році, відтворивши ще одну можливість завдати Росії поразки на полі бою. І навпаки, без серйозних коригувань або якщо підтримка Заходу ослабне, нинішній шлях несе в собі високий ризик виснаження, і Україна буде змушена вести переговори з Москвою з позиції слабкості.

Наразі Україна зосереджена на відновленні і посиленні захисту від атак Росії, що тривають. Західне постачання артилерійських боєприпасів значно скоротилося, що призвело до артилерійського голоду на фронті. Україна, провівши кілька місяців у наступі, не має достатньої кількості артилерійських боєприпасів та боєздатних частин, щоб найближчим часом повернутися до наступу. Російські війська перехопили ініціативу на ділянках фронту, але їм теж було важко досягти прогресу. Хоча літній наступ України не зміг досягти своїх мінімальних цілей, зимовий наступ Росії минулого року і мляві атаки цієї осені також не змогли досягти прориву. 2023 рік закінчився тим, що Росія захопила трохи більше території, ніж Україна, але вона ще далека від своєї офіційної мети — захоплення всього Донбасу. Територіальний контроль є одним із показників прогресу у досягненні своїх цілей, але баланс виснаження, здатність до відновлення, мобілізація оборонної промисловості та спроможність ефективно застосовувати силу у великих масштабах є важливішими визначальними факторами довгострокового успіху. Ось чому те, що станеться у 2024 році, ймовірно, визначить майбутню траєкторію війни.

Невизначеність щодо військової та економічної допомоги Заходу означає, що Україні необхідно й надалі заощаджувати свої ресурси та приймати важкі рішення у 2024 році. Однак, незважаючи на цю похмуру реальність, за підтримки Заходу Україна може відновити бойову міць та, можливо, повернути собі перевагу у 2025 році. Якщо цей рік буде використаний з розумом, якщо основні проблеми вирішено та зроблено правильні уроки з 2023 року, Україна може отримати ще один шанс завдати великої поразки російським військам. Утім, це вимагає нової стратегії, що базується на трьох основних елементах: утримання, будівництво та удар. Утримання вимагатиме добре підготовленої оборони, консолідації та раціоналізації різноманітного парку техніки ЗСУ. Будівництво зосереджено на відновленні якості збройних сил, їх навчанні та розширенні оборонно-промислового потенціалу. Зрештою, ударний елемент зменшить переваги Росії та створить проблеми для російських збройних сил далеко за лінією фронту, оскільки Україна працює над відновленням свого потенціалу для наступальних операцій. В ідеалі Україна може поглинути наступ Росії, мінімізуючи при цьому втрати та позиціонуючи себе так, щоб згодом повернути перевагу на полі бою.

Найкраще бачення

Стратегічний контекст 2024 року різко відрізняється від контексту 2023 року. Київ навряд чи матиме артилерійські боєприпаси, живу силу або техніку для нового стратегічного наступу. І навпаки, Росія матиме матеріальну перевагу у 2024 році, а російські витрати на національну оборону у розмірі 10,8 трильйонів рублів є істотним зростанням порівняно з попередніми роками, внаслідок чого вони офіційно становлять 6% валового внутрішнього продукту (за різними оцінками, реальна цифра складає 8%). Цього може бути недостатньо, щоб дати Москві вирішальну перевагу на полі бою, але Росія здійснила структурне зрушення в економіці у бік значного збільшення витрат на національну оборону, перетворюючи доходи від експорту енергоносіїв на мобілізацію оборонної промисловості. Не менш важливим є й те, що у 2023 році Росія змогла заповнити свої втрати і згодом сформувати додаткову бойову міць. Це включало набір солдатів-контрактників у нові формування (а не тільки мобілізацію солдатів). Російські збройні сили можуть зіткнутися з такими ж труднощами при подоланні оборони України у 2024 році, як і у 2023 році, але переваги Росії почнуть зростати протягом цього та наступного року.

Ось чому стратегія має починатися зі стримування, щоб застрахуватися від російських наступів цього року, а також із відносних переваг у матеріальній частині. Йдеться, по-перше, про створення більш укріпленої глибокоешелонованої оборони, яка полегшить захист майже 1000-кілометрової лінії фронту, що дозволить Україні проводити ротацію сил, вивільняти свої найкращі підрозділи та скорочувати боєприпаси, необхідні для захисту. Україна почала окопуватись, але ці зусилля перебувають у зародковому стані порівняно із укріпленими позиціями глибокоешелонованої оборони, встановленими російськими військами. У Росії є спеціальні інженерні бригади, які будують та покращують зміцнення, тоді як в українській армії за оборону відповідає кожна маневрена бригада. Більш потужна оборона, включаючи підземні бункери й тунелі, також компенсує перевагу Росії в артилерії та плануючих бомбах. Це також вимагатиме проведення правильної політики, оскільки оборону необхідно узгоджувати з регіональною владою, вирішувати майнові питання тощо.

Утримання – це як позиційний захист, але й консолідація. Цей рік можна використовувати для консолідації та раціоналізації збройних сил. Завдяки підтримці Заходу та передачі промислових потужностей, таких як машини для 3D-друку, Україна може дедалі частіше обслуговувати та виробляти нові компоненти для західного обладнання. В Україні є поєднання ремонтних та модернізуючих підприємств, керованих військовими та добровольцями, які допомагають підтримувати збройні сили. Україна отримала різноманітний арсенал техніки із західних країн, наприклад, 14 різних типів артилерії. У 2023 році ця різноманітність збільшилася за рахунок західних танків (варіанти «Леопард», «Челленджер» та «Абрамс»), бойових машин піхоти, різних типів протимінних, засадно-захищених машин тощо. Це створює жах у логістиці та обслуговуванні, що зменшує кількість обладнання, яке можна обслуговувати у будь-який момент часу. Враховуючи вирішальну роль, яку відіграють приватні благодійні організації, такі як Повернись живим та Фонд Притули, тісніша співпраця між ними та західними урядами та оборонними компаніями допоможе підтримувати працездатність західного обладнання.

По-друге, Україні доведеться переглянути політику мобілізації для вирішення давніх проблем у структурі та якості збройних сил. Наразі це питання обговорюється, але час має суттєве значення. Українські законодавці відхилили пропозицію про мобілізацію від 450 000 до 500 000 осіб. Але щоб відновити якість збройних сил, Києву доведеться враховувати не лише кількість мобілізованих, але й їх середній вік. Українським військовим буде складно проводити наступальні операції, якщо середній вік продовжуватиме підніматися до 40 років. Деякі з мобілізованих солдатів старшого віку перебувають у поганій фізичній формі та мають проблеми зі здоров’ям. Може здатися, що бригади мають великий склад, але багато солдатів неспроможні ефективно проводити напади чи виконувати інші бойові функції і це обмежує їх наступальний потенціал. Найголовніше, система повинна зберегти досвідчений кістяк солдатів і молодших командирів у кожному підрозділі як основу нових формувань та навчальних зусиль.

По-третє, працюючи із країнами Заходу, Україна може розширити та реформувати існуючі програми навчання, відновивши боєздатність своїх збройних сил. Це означає розширення місцевих навчальних зусиль, перегляд західних програм, об’єднання навчальних матеріалів і пошук способів вирішення дефіциту професійної військової освіти для офіцерів і молодших командирів. Ці програми мають включати не лише тактичні вимоги бойових дій України, але й уміння діяти підрозділами, підготовку особового складу бригад. Хоча українські військовослужбовці та офіцери мають значний бойовий досвід, їм часто не вистачає базової підготовки, що стає ще більшою проблемою, оскільки вони швидко отримують підвищення на службі, щоб заповнити бойові втрати. Розширення горизонтальних зв’язків між українськими та американськими військовими на рівні бригад і нижче також допоможе вирішити ці проблеми. Командири рот, батальйонів та бригад, а також їхні штаби не можуть бути належно підготовлені за короткий період часу, що додатково змушує сподіватись на 2025 рік для наступного стратегічного наступу України.

Тягар цієї війни важко лягає на піхоту. Піхота захищає окопи незалежно від погоди і вони страждають від найвищого виснаження. Хоча боєприпаси та обладнання були обмежені, літній наступ України завершився через виснаження її піхотних сил. Це призвело до того, що командири цієї осені частинами сформували штурмові групи із солдатів різних спеціальностей, наприклад артилеристів для продовження наступальних операцій. Збільшення кількості навченої піхоти має вирішальне значення для зниження навантаження на збройні сили, деякі з яких борються вже майже два роки, мінімально провівши час далеко від лінії фронту. Тому проблеми з моральним духом та виснаженням згодом зростатимуть, загрожуючи будь-яким майбутнім наступам. Управління людськими ресурсами для обох сторін буде ключовим фактором, оскільки війна триватиме до 2025 року.

По-четверте, Україна може працювати із західними партнерами над значним збільшенням виробництва безпілотників, а також систем радіоелектронної боротьби проти дронів, що дозволить їй частково компенсувати дефіцит артилерійських боєприпасів та знизити її вразливість до майбутніх перебоїв у наданні допомоги. Україна може виробляти ударні дрони з виглядом від першої особи у великих кількостях, але вони вимагають фінансування та боєприпасів для них, і цю проблему набагато легше вирішити за допомогою Заходу, ніж виробництво 155-мм снарядів, що повільно збільшується. Європейські країни могли б фінансувати підприємства з виробництва дронів в Україні чи прикордонних державах. Це могло частково компенсувати нестачу артилерійських боєприпасів. Збільшення кількості мін, включаючи артилерійські міни, що розкидаються, також зміцнило б оборону України.

Заходу варто зосередитись на наданні коштів у великих кількостях на такі напрямки, як захищена мобільність, протиповітряна оборона чи обладнання для розмінування. Україна, як і раніше, зазнає дефіциту базової бронетехніки, особливо гусеничних БТР, для належного оснащення багатьох своїх підрозділів, що призводить до невиправданих жертв. Це особливо актуально для бригад Національної гвардії та територіальної оборони, які часто за потребою використовуються як звичайні українські механізовані бригади, але не обладнані належним чином для такої ролі. Броньовані автомобілі також необхідні як машини швидкої допомоги. У деяких випадках евакуація поранених солдатів займає кілька годин, оскільки артилерійський вогонь надто інтенсивний, а запасної бронетехніки не вистачає. Передача більшої кількості М113 або броньованих «Хамві», які прості в обслуговуванні, мала б величезний ефект.

Зрештою, західні оборонні компанії є інноваційнішими, ніж російська оборонна промисловість, але їм потрібні відповідні сигнали попиту з боку урядів, щоб стати активнішими. Міністерство оборони України також вирішує давні проблеми із укладанням контрактів та намагається вирішити їх під новим керівництвом. Іноземні оборонні компанії випробовують зброю в Україні, але найчастіше у невеликих кількостях і без відчуття терміновості. Щоб виправити це, західним урядам можливо доведеться підписати контракти на виробництво систем для України, які в ідеалі можуть знадобитися і самим західним військовим. Наприклад, це можуть бути перешкоднозахищені модулі й термінальне програмне забезпечення наведення для дронів, системи радіоелектронної боротьби, а також дистанційно керовані засоби виявлення та знищення мін.

Тільки оборонна стратегія виявиться недостатньою, але Україні доведеться зробити обережний вибір. Стратегія часто найкраще проявляється в тому, чого ви не хочете робити. Хоча існує спільна думка, що Україні варто проводити активну оборону, необхідно визначити, що це означає на практиці. Це не повинно перетворюватися на операції, метою яких є просто боротьба за ініціативу чи тиск за рахунок живої сили та боєприпасів, які Україна не може дозволити собі витрачати. Проведення локальних наступів може здатися привабливим, але лише за наявності правильних умов, що дозволяють зайняти кращу позицію з меншими витратами. Боротьба за ініціативу немає сенсу, якщо немає ресурсів на її реалізацію. Теоретично локальні наступи чинять тиск на російські війська, обмежуючи їхню свободу дій, але на практиці вони можуть перешкоджати відновленню бойової могутності української армії. Також малоймовірно, що локалізовані наступальні дії виявляться ефективнішими та дієвішими для стримування російських збройних сил, ніж просто підтримка гарної оборони. З погляду живої сили, техніки та боєприпасів, наступальні операції вимагають значно більше ресурсів, яких Україні не вистачатиме, порівняно з підтримкою оборони.

У 2024 році найкращим захистом буде не напад, а швидше такий, який максимізує ефективність та створює правильні можливості надалі. Україна може використати свої переваги, одночасно обороняючись, використовуючи покращені можливості для завдання ударів по російських базах і критично важливій інфраструктурі далеко у тилу ворога. По суті, активний компонент стратегії складається із розширеної ударної кампанії, яка допоможе визначити умови у 2025 році. Україна може поступово зменшувати перевагу Росії у військово-повітряних силах, завдаючи ударів по базах у Криму та поблизу його кордонів. Київ тепер володіє ініціативою у північній частині Чорного моря та може закріпити успіх ударної кампанії проти російського Чорноморського флоту. З цією метою Захід повинен допомогти Україні збільшити виробництво власних ударних безпілотників великої дальності і переглянути політику, що обмежує можливості України використовувати далекобійні ракети.

Проте, кампанія далеких ударів — це спосіб тиску і створення проблем для російських військових, а не заміна великого наземного наступу. Україні все одно доведеться подолати оборону Росії на півдні та добитися прориву, щоб поставити російські війська у Криму у небезпечне становище. Навіть у разі успіху, руйнація мосту через Керченську протоку чи інші наземні комунікації навряд чи призведе до краху російських позицій на півдні без додаткового тиску у вигляді тривалої наземної кампанії. Проте, найближчими місяцями Україні доведеться уникати невигідної боротьби на виснаження, яка підірве будь-які перспективи на успіх у довгостроковій перспективі. Росія має більше ресурсів, а підтримка Заходу стає дедалі невизначенішою, тому Україна не може дозволити собі воювати у 2024 році так, як це було у 2023 році.

Уроки втраченої можливості 2023 року

Щоб зрозуміти, як краще планувати на 2024 та 2025 роки, важливо коротко повернутися до того, чому 2023 рік не повторив успіхи осені 2022 року. Україна домоглася прориву у Харкові у вересні 2022 року проти заздалегідь мобілізованих російських військових, які не підготували сильної оборони. Щойно українські війська прорвали першу лінію оборони, вони швидко використали її та просунулися глибоко в тил Росії, навіть маючи відносно невеликі резерви. Хоча Україна й здобула важливу перемогу у Херсоні, це був важкий бій. Російські лінії не звалилися, незважаючи на несприятливе географічне розташування, обороняючись своїми шляхами постачання через річку Дніпро під регулярним вогнем високомобільних артилерійських ракетних систем. У 2023 році українські збройні сили зіткнулися з мобілізованими російськими військовими, які оборонялися за набагато щільніше укріпленою лінією, ніж у Херсонській чи Харківській областях у 2022 році.

Порівняно з 2022 роком, коли російські бригади та полки часто тримали лінію фронту за допомогою двох-трьох недостатньо укомплектованих батальйонів, деякі з їхніх полків у 2023 році оборонялися шістьма чи більше додатковими батальйонами на ротацію. Вони також продовжували створювати нові армії з використанням солдатів-контрактників, таких як 40-й армійський корпус і 25-а загальновійськова армія. Вони могли витримати набагато більше виснаження, не зламавшись, а мережева оборона заважала Україні використати тактичні успіхи. Російські війська також не зіткнулися з такими ж проблемами з логістикою, як у Херсоні, і загалом російські дії в обороні, схоже, стали кращими.

По-перше, Україна не мала вирішальної переваги у вогневому аспекті над російською армією, а російські збройні сили не були достатньо деградовані через виснаження перед початком наступу, а це означало, що не було явної переваги, яку можна було б використати. По-друге, Україна не могла ефективно масштабувати застосування сил, діючи на рівні двох-трьох посилених рот на бригаду. Це означало, що вони не могли використовувати проломи або генерувати імпульс. Інтеграція загальновійськових озброєнь також була відсутня, хоча це й мало стосунок до проблем першого порядку. По-третє, Україні не вистачало коштів, необхідних для прориву добре підготовленої оборони чи протидії ключовим російським можливостям, таким як ударні гелікоптери. Напередодні 2025 року Заходу необхідно продумати, як допомогти Україні вирішити усі три категорії проблем.

Хоча їхня ефективність була різною, нові бригади, які пройшли навчання в НАТО, не мали достатнього часу для згуртованості. Більше того, командирам і штабам батальйонів та бригад часто було важко ефективно використовувати підрозділи вище за рівень роти. Ці результати не дивні з огляду на те, що перед новими українськими бригадами з мобілізованими солдатами було поставлено завдання прорвати дуже сильну оборону, що є одним із найскладніших завдань після дуже стислих термінів навчання. Крім необхідності додаткової підготовки нових підрозділів, замість формування нових бригад, краще приєднати нещодавно навчені батальйони та роти до існуючих бригад або батальйонів відповідно. Таким чином, ці підрозділи отримають вигоду від досвідченого командира, сусідніх піхотних підрозділів та допоміжних сил, таких як артилерія та інженери.

Проте, недостатня підготовка до роботи у великих масштабах була не єдиною проблемою. Без необхідної переваги в галузі бойової безпеки чи засобів забезпечення, вирішення проблеми навчання саме по собі не змінило б результату. Це потрібний, але недостатній інгредієнт для майбутнього успіху. Зрештою, Україна не змогла достатньо ослабити чи придушити російські протитанкові можливості, що унеможливило ефективне масування бронетехніки, а невеликі атаки поспішної піхоти не призведуть до прориву сильної оборони. У загальній стратегії також були варіанти, які посилювали ризик. Проведення тристороннього наступу з виділенням під Бахмут одних із найкращих сил призвело до розколу української артилерії та найдосвідченіших військ. Після того, як початкова операція з прориву провалилася і українські збройні сили суттєво скоригували тактику, стратегія залишалася незмінною протягом наступних чотирьох місяців.

Бахмутський напрямок був надмірно забезпечений ресурсами. Зрештою, замість того, щоб стабілізувати російські збройні сили і забезпечити успіх України, наступ у Бахмуті посилив проблему. Росія, як і раніше, зберігала достатні резерви, включаючи, можливо, свій найелітніший підрозділ, 76-ту десантно-штурмову дивізію, аби не допустити, щоб тактичний прорив України у Работине приніс оперативні чи стратегічні результати. З огляду на силу російської оборони та переваги в авіації, досягнення узбережжя, ймовірно, було надто далеким мостом, але мінімальна мета – Токмак – можливо, була досягнута. Крім того, передача касетних боєприпасів та армійських тактичних ракетних комплексів, які використовувалися для знищення або пошкодження низки гелікоптерів у жовтні 2023 року, могла б дати українським сухопутним силам тимчасовий перепочинок від російських ударних гелікоптерів під час вирішальної спроби прориву.

Плануючи наступну велику операцію, яка, швидше за все, відбудеться не раніше 2025 року, Заходу та Україні варто уникати планування останнього наступу. Технології й тактика у цій війні розвивалися кожні кілька місяців. Якщо на початку наступу проблемою були мінні поля та окопи, підтримувані бронетехнікою, артилерією та бойовою авіацією, то до його кінця одним із основних завдань стали дрони з виглядом від першої особи. Тим часом основну контрбатарейну загрозу українській артилерії являють собою дрони-камікадзе «Ланцет». Однією із ключових проблем для перспектив майбутнього українського наступу є наявність артилерійських боєприпасів. Виробничі потужності західної артилерії є недостатніми для задоволення рівня витрат України навіть просто на оборонні цілі, що потребує продовження постачання касетних боєприпасів із запасів, щоб заповнити цьогорічний дефіцит. Оскільки минулого літа Україна не змогла подолати оборону Росії, маючи кількісну перевагу в артилерійських боєприпасах, перспективи майбутніх наступів будуть гіршими, якщо Україна та її прихильники не зможуть компенсувати це за рахунок розвитку інших переваг. Це означає, що у майбутньому обсяг артилерійського вогню доведеться доповнювати безпілотниками та іншими високоточними ударними засобами. Як альтернатива, після того, як Росія адаптувалася до вогневих ударів високомобільних артилерійських ракетних систем по вузлах матеріально-технічного постачання, Заходу, можливо, доведеться вигадати інші способи погіршити російську скорострільність або знизити її ефективність. Удосконалення російської радіоелектронної боротьби знизили ефективність боєприпасів, які надаються НАТО із системою глобального позиціонування, таких як високомобільна артилерійська ракетна система, керована реактивна система залпового вогню та артилерійські снаряди «Екскалібур». Планування має не лише розвиватися на основі досвіду 2023 року, але також має враховувати адаптацію і технологічні інновації на полі бою, які можуть збільшити чи компенсувати ці вимоги.

Війна далека від завершення

Хоча поверхневий погляд на матеріальні ресурси свідчить, що війна цього року вигідна Росії, це не означає автоматично, що Росія досягне значних успіхів або тепер вона планує виграти війну. Мінімальні військові цілі Москви вимагають від неї захоплення більшої території, ніж вона окупує нині, захоплення Донбасу та пред’явлення претензій на безліч територій, які вона анексувала, але не контролює. Російські збройні сили не можуть просто сидіти і оборонятися, щоб досягти цих цілей, і, як показують нещодавні наступи, вони теж щосили намагаються вийти з нинішнього глухого кута. Москві, як і раніше, не вистачає солдатів для ротації особового складу, який був спочатку мобілізований у 2022 році, а це означає, що перед нею, як і раніше, стоїть дилема про те, як підтримувати присутність в Україні. У 2023 році російські військові віддали пріоритет поповненню втрат та створенню нових бойових формувань, а не стійкості дислокації своїх сил в Україні. Таким чином, залишаються проблеми, які їм доведеться вирішити у 2024 році. Незважаючи на високий рівень витрат на оборонне виробництво, російські збройні сили, як і раніше, замінюють більшу частину свого втраченого обладнання, використовуючи обмежений парк радянської техніки. Ситуація з боєприпасами в Росії покращується, особливо завдяки поставкам із Північної Кореї та Ірану, але вона ще далека від тієї переваги, яку російські збройні сили мали у 2022 році.

Захід має перевагу з погляду технологічних інновацій та фінансових ресурсів, але багато залежить від політичної волі. Хоча Європа і не досягла своєї мети в 1 мільйон снарядів цього року, вона вклала у виробництво 2,2 мільярда доларів і цілком може досягти цієї мети до 2025 року. Проте, незважаючи на здатність перевершити Росію в інноваціях та виробництві, саме Москва просунулася вперед у масштабуванні виробництва дронів та мобілізації своєї оборонно-промислової бази. Російське керівництво зараз явно самовпевнене. Вони вважають, що нинішня тенденція у цій війні сприяє їм. Таким чином, наступний рік стане важливим, оскільки він продемонструє, що навіть на піку своїх оборонних витрат та оборонно-промислового виробництва Росія ще не здатна досягти своїх цілей у цій війні. Тим часом, витрати будуть зростати, і в ідеалі саме Москва зіткнеться зі зростаючою невизначеністю у 2025 році.

Невдача не означає, що війна перетвориться на заморожений конфлікт. Україна може почати програвати війну цього року, оскільки переваги Росії збільшаться у 2025 та 2026 роках. У 2024 році Захід опиниться перед важливим вибором. В іншому випадку, Захід поступиться Росії безповоротною перевагою в цій війні. У разі поразки Москва нав’яже свою волю Україні та вийде з війни, вважаючи, що вона фактично виснажила та перемогла Захід. Незважаючи на стратегічну ціну для Росії, Україна втратить територію і нестиме тяжчий тягар війни у вигляді демографічних та економічних втрат. Хоча у будь-якому сценарії РФ представлятиме постійну військову загрозу європейській безпеці, Росія, яка зазнає дорогої поразки, явно краща за сміливу Росію, яка здатна відновитися, не турбуючись про збройні сили України.

Це реальність, але такий результат не є неминучим. Для того, щоб така ситуація склалася як в Україні, так і на Заході, буде потрібний важкий політичний вибір. Ключові рішення мають бути ухвалені цього року, чим раніше, тим краще, щоб вивести війну на більш позитивну траєкторію. Щоб досягти успіху, Україна та Захід мають узгодити очікування та сформулювати чітке бачення на наступні 18 місяців. Без довгострокової стратегії буде складно досягти єдності зусиль та керувати обмеженими ресурсами. Якщо у 2024 році Україна зможе виснажити російські збройні сили, а потім перехопити ініціативу та завдати серії поразок у 2025 році, то зможе створити необхідні важелі впливу на Москву. Метою є припинення війни на вигідних для України умовах й таким чином, щоб забезпечити міцний мир чи здатність України забезпечити його у майбутньому. Поразка призведе до того, що Україна безповоротно втратить територію, а Росія зможе нав’язати мир на своїх умовах таким чином, щоб обмежити суверенітет України. Досягти необхідної переваги для досягнення цієї мети можна до 2025 року.