Українська діаспора у Росії прискорено асимілюється і стрімко скорочується

У військовій реальності українці в Росії приречені або на прискорену асиміляцію, яка трактується владою як форма лояльності, або репатріацію на історичну батьківщину, що з огляду на нинішню підозрілість української влади до всього, пов’язаного з Росією, теж непростий вибір. Нещодавній Указ президента України Володимира Зеленського про захист прав українців у Росії виглядає дзеркальною відповіддю на риторику Кремля про захист російськомовних в Україні. Але реальна українська меншість усередині Росії слабко підходить для таких завдань. Багаторічний тиск з боку російської влади знищив її організаційні структури, а асиміляція, прискорена війною, швидко скорочує чисельність української громади в РФ. Про це йдеться в аналітичній публікації Міжнародного фонду Карнегі за мир, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Закон соборності

Від початку повномасштабного російського вторгнення, українська влада шукає ефектну відповідь на кремлівську риторику про «неіснуючу Україну». Назву Росії пропонувалося писати з маленької літери, а президент Зеленський навіть доручив уряду вивчити можливість одностороннього перейменування Росії на «Московію» — це була реакція на петицію, яка зібрала 25 000 підписів на президентському сайті.

Чергова ініціатива на цьому полі – новий указ Зеленського про захист української меншості в Росії, підписаний 22 січня 2024 року, у День Соборності України. Указ розглядає низку прикордонних регіонів РФ (Краснодарський край, Бєлгородську, Брянську, Воронезьку та Ростовську області) як «історично населені українцями» території і вимагає забезпечити українську меншість, що проживає там, правом на розвиток рідної мови та культури.

Як Україна збирається на практиці реалізовувати таку політику, невідомо. Поки що органам влади пропонується просто збирати інформацію про примусову русифікацію та налагоджувати контакти з представниками інших пригноблених націй. Але пропагандистське значення указу зрозуміле: якщо Путін наполягає, що у складі України є «російські землі», які несправедливо «подаровані» Леніним чи Хрущовим, то Україні є чим відповісти.

Тим паче, що історичних сюжетів у запасі у Києва достатньо: від переселення запорізьких козаків на Кубань до існування величезної української колонії на Далекому сході («Зелений Клин»). Якщо Кремль не визнає кордонів 1991 року, то Київ теж виходитиме з міфології «історичних прав».

Російське МЗС вже витлумачило цей указ як територіальні претензії. Однак, зрозуміло, що розмови про «Югоросію», створення якої в районі Кубані відкриє Україні шлях на Кавказ та Центральну Азію, — це швидше фантазії окремих українських політиків, далекі від конкретних планів. Щонайменше тому, що такі проекти навряд чи зустрінуть розуміння на Заході, де навіть нинішній указ викликав подив.

Натомість, численна українська меншість у Росії справді існує. За останнім переписом 2021 року, українцями вважають себе близько 900 000 російських громадян, тобто 0,6% від загального населення, восьма за чисельністю національна група. Щоправда, вони досить рівномірно розселені територією країни, навіть у Бєлгородській області, регіоні з максимальною концентрацією, їхня частка становить лише 1% населення.

При цьому чисельність українців у РФ стрімко скорочується: за переписом 2002 року їх було у кілька разів більше — близько 3 мільйонів, тобто 2% від населення РФ. Тобто в Росії відбувається прискорена асиміляція українців, що стимулюється офіційною політикою та пропагандою, які всіляко наголошують на повній ідентичності двох народів, які штучно розділяються ворогами. І чим вищим стає рівень негативу щодо українців у риториці влади, тим швидше триває асиміляція.

З початком війни кількість українців у Росії знову зросла за рахунок біженців та силоміць переміщених осіб. За даними ООН, йдеться про 2,8 млн осіб. Проте, складно сказати, як ідентифікуватимуть себе ці люди, які опинилися у повній владі російської держави, яка оголосила поза законом навіть кольори українського прапора. Адже ще у довоєнній Росії атмосфера не сприяла демонстрації української ідентичності. За опитуваннями Левада-Центру у 2018–2021 роках, лише 10% росіян були готові прийняти українців як членів сім’ї, а 38% росіян мали відверто ксенофобські погляди щодо української нації.

Лояльність та асиміляція

Російська влада вже давно сприймає як серйозну загрозу потенційну нелояльність сотень тисяч громадян українського походження. Створені у 1990-ті роки національно-культурні товариства російських українців почали закривати ще після помаранчевої революції 2004 року, хоча їхня активність не йшла далі за декоративно-етнографічну.

Справжній розгром українського суспільного життя в Росії припав на початок 2010-х років. В Україні в цей час при владі був Віктор Янукович, українсько-російська війна фігурувала лише на сторінках бульварної фантастики, але вже тоді російська влада жорстко переслідувала українські національні організації в РФ, розглядаючи їх як потенційну п’яту колону.

У 2010 році ліквідували Федеральну національну культурну автономію українців Росії, а у 2012 році — заборонили «Об’єднання українців у Росії». У 2018 році було закрито єдину в країні бібліотеку української літератури у Москві, а її директор отримала чотири роки умовно за зберігання «екстремістської літератури».

Станом на 2018 рік на території Росії не працювала жодна школа з викладанням української мови. А після початку повномасштабної війни саме використання української мови у публічному просторі стало ризикованим — так, у березні 2022 року радіо «Ехо Москви» оштрафували за використання української мови у передачі про українську культуру. Можна згадати й те, що перший в історії вирок за статтею про сепаратизм у РФ було винесено кубанській лівій активістці Дар’ї Полюдовій, яка готувала марш за федералізацію Кубані.

Недовіра Кремля до української меншини така велика, що навіть після початку війни влада не стала вимагати від українців в Росії жодних жестів колективної лояльності, як цього можна було очікувати в рамках декоративної багатонаціональності путінського режиму. Від російських українців очікується, що вони мовчатимуть і не виявлятимуть ознак організованості, якщо не хочуть набути колективного статусу п’ятої колони.

Багато вихідців з України у російській правлячій еліті — від Матвієнка і Козака до Ярової та Мединського — ніяк не впливає на цю ситуацію. Їхнє українське походження, швидше, додає їм роздратування, що їхня мала батьківщина опинилася за кордоном. До того ж «дружбанародні» сентименти у стилі СРСР стають дедалі слабкішими у російській еліті, поступаючись місцем суто імперіалістичній риториці «збирання історичних земель».

Це вкотре підтверджується тим, що восени 2022 року Путін обрав пряму анексію окупованих територій, а не спробував створити там буферну квазіукраїнську державність. Ставку на якусь «правильну Україну» визнано у Кремлі битою. Навіть у начебто проросійських регіонах України, місцеве населення не зустрічало російську армію з квітами, тому пріоритетними інструментами Москви стали анексія і примусова асиміляція.

Щоправда, Київ зі свого боку давно залишив спроби побудувати діалог з українцями в Росії. Наприклад, громадяни України, які проживали на території РФ, були позбавлені можливості голосувати на президентських та парламентських виборах 2019 року, щоб не дозволити проросійським силам отримати додаткові голоси за рахунок діаспори в РФ, яку Київ вважає апріорі нелояльною.

Новий закон про множинне громадянство дозволяє отримувати українське громадянство українцям із усіх країн світу, але позбавляє його за добровільне отримання російського, не роблячи жодних застережень для російських українців. Тому занепокоєння культурно-мовними правами українців у Росії виглядає радше пропагандистським жестом, не пов’язаним із реальними проблемами цієї національної меншини.

Українська громада в Росії потребує підтримки, опинившись заручником конфлікту між Москвою та Києвом. За нормальних умов українська діаспора могла б стати важливим посередником у відносинах двох країн. Але у військовій реальності українці в Росії приречені або на прискорену асиміляцію, яка трактується владою як форма лояльності, або репатріацію на історичну батьківщину, що з огляду на нинішню підозрілість української влади до всього, що пов’язане з Росією, теж непростий вибір.