Продовження транзиту газу після 2024 року вигідне як Росії, так і Україні: в обидвох країнах розуміють, що припинення поставок не буде критичним фактором для протилежної сторони і точно не призведе до її поразки, але виявиться досить неприємним для самого ініціатора такого кроку

2024-ий може стати останнім для одного з найстаріших і найбільших аспектів економічних відносин між Росією та Європою, адже закінчується п’ятирічний договір про транзит російського газу до ЄС через територію України. У Києві уже заявили, що про продовження угоди не може бути й мови. Російські чиновники підтверджують: переговорів щодо цього питання немає ані з Україною, ані з ЄС. Утім, це ще не означає, що український транзит російського газу приречений остаточно піти у минуле. Про це йдеться в аналітичній статті Сергія Вакуленка, запрошеного наукового співробітника Фонду Карнегі за міжнародний мир, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Після двох років війни

Після усіх катаклізмів двох останніх військових років зараз російський газ потрапляє до Європи двома маршрутами. Перший – зв’язка «Турецького потоку» та «Балканського потоку». Через Чорне море до Туреччини, Сербії до Угорщини щорічно поставляється приблизно 14 млрд кубометрів газу. Болгарія перестала купувати російський газ безпосередньо, але транзит через її територію продовжується. Другий маршрут — коридор через Україну до Словаччини, яким прокачуються приблизно ті ж обсяги.

Контракт на транзит через Україну було підписано ще наприкінці 2019 року, тобто задовго до повномасштабного вторгнення Росії. І для багатьох залишається загадкою, чому ці комерційні відносини продовжуються досі. Київ пояснює це так: вони б і раді припинити транзит і всіляко вмовляють європейських партнерів відмовитись від російського газу. Але поки ті потребують українського транзиту, українська сторона виконуватиме контрактні зобов’язання, щоб залишатися надійним партнером для Європи.

Основні покупці російського газу – Словаччина, Угорщина, Австрія та Італія. У всіх цих країнах зараз при владі уряди, які керуються прагматикою та не схильні до зовнішньополітичного активізму. Ціни на російський газ зараз прив’язані до біржових європейських цін набагато більше, аніж у минулому десятилітті, але він все одно обходиться дешевше, ніж скраплений природний газ (ЗПГ), особливо у періоди стрибків цін. Тому ціла низка країн не поспішає від нього відмовлятися, хоча всі вони підписалися під програмою Євросоюзу RePowerEU, яка має на меті таку відмову до 2027 року.

Країн, які продовжують купувати російський трубопровідний газ, у ЄС далеко не більшість, але система ухвалення загальноєвропейських рішень така, що активного вето навіть однієї з них достатньо, щоб зупинити процес. І навіть пасивна незгода може суттєво уповільнити справу. Більшість заходів, що стосуються підтримки України, — це саме такі рішення, які потребують одностайності, тому Києву доводиться уважно ставитися до позиції цих країн, зокрема й щодо російського газу.

Тим часом, ситуація може кардинально змінитись уже наприкінці 2024 року, коли закінчиться термін чинності договору про транзит. Україна вже оголосила, що про продовження контракту з РФ не йдеться. Кадрі Сімсон, яка відповідає в Єврокомісії за енергетику, наприкінці 2023 року повідомляла журналістам, що у її магістральному сценарії цих постачань не буде. В австрійській компанії OMV висловлювали готовність продовжувати закупівлі російського газу, але при цьому забронювали потужності у трубопроводах та на приймальних терміналах ЗПГ, що дозволить обійтися і без нього.

Європа в очікуванні

Австрія та Італія найменше постраждають від припинення постачання російського газу. На території Австрії перетинаються багато трубопроводів, тому варіанти завжди знайдуться. Італія також має альтернативи: вона отримує газ як з Алжиру та Азербайджану трубопроводами, так і через кілька терміналів ЗПГ на своїй території. Це дорожче, ніж російський газ, але йдеться таки про фізичний аспект енергетичної безпеки, а не про комерційний.

З Угорщиною все трохи складніше, але вона може отримувати російський газ «Турецьким потоком». А ось Словаччина в цьому аспекті альтернатив трубопроводу зі сходу практично не має. Для заміщення російського газу їй потрібно буде організувати фізичний реверс із австрійського хаба або отримувати газ через невеликі німецькі термінали ЗПГ, розміщені у тій точці на Балтиці, куди приходили Північні потоки. Причому Словаччина виявиться нижчою за течією, ніж решта країн-споживачів. Отже, її можливості отримувати газ залежатимуть від того, чи вистачить його Австрії, Угорщині та Чехії.

Плюс до війни Словаччина заробляла 750 млн євро на рік на транзиті російського газу (це близько 0,75% ВВП країни). У 2023 році виторг склав 227 млн євро. У випадку зупинення транзиту, ці гроші будуть втрачені. Тому не дивно, що прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо після зустрічі зі своїм українським колегою Денисом Шмигалем припустив, що транзит російського газу може бути продовжений, навіть незважаючи на відмову Києва від контракту з російською стороною. Просто сторонами за такими контрактами потрібно зробити не українські, а європейські компанії.

Варіантів схеми кілька: європейці або купуватимуть газ на російсько-українському кордоні і здаватимуть уже свій власний газ Україні для транспортування, або працюватимуть на комісійній основі. Юридично це виглядало б так: прийом у «Газпрому» газу на російському вихідному лічильнику — здавання на транспортування до української газотранспортної системи — передача «Газпрому» перед вхідним лічильником на українсько-словацькому кордоні.

Якщо Україна піде на принцип і таки вирішить зупинити транзит газу, то це навіть не потрібно робити постановою уряду, ніщо не заважає ОГТСУ (оператору газотранспортної системи України) оголосити ділянки трубопроводів або точку прийому газу на російському кордоні, виведеними з експлуатації. Але якщо вони будуть вважатися працюючими, то європейські компанії матимуть змогу бронювати транспортні потужності подобово, помісячно або на рік. Так само, як вони це роблять, наприклад, організуючи доставку газу від ЗПГ-терміналу у Бельгії на свій внутрішній ринок.

Втім, контракти на транспортування, найімовірніше, не будуть довгостроковими — це суперечить правилам ЄС. У процесі лібералізації ринку газотранспортних послуг на початку 2010-х років з’явилися закони, за якими максимальний термін замовлення потужностей у трубопроводах, що працюють, став становити один рік. А Україна ще у 2018-2019 роках привела своє законодавство у цій галузі до європейських норм.

Проблеми для Києва

Збереження транзиту після 2024 року несе певні вигоди для України. Її система транспортування та розподілу газу будувалась у радянські роки з урахуванням великого наскрізного потоку палива. У пострадянські роки цей потік продовжував фізичне постачання газу територією України, навіть коли вона припинила купувати газ у «Газпрому», а переключилася на закупівлі у європейських трейдерів. Механізми віртуального реверсу та віртуального транспортування всередині ГТС України завжди були важливими елементами роботи газової галузі країни. Внаслідок війни, сама Україна почала споживати значно менше газу, і зараз їй майже вистачає того, що вона видобуває з власних родовищ.

Але розташування центрів видобутку та споживання далеко не ідеальне. Транспортування від українських родовищ до українських споживачів можна назвати віртуальним процесом: у деякі райони (особливо в південній частині країни) потрапляє російський газ, тоді як український йде до словацької газотранспортної системи.

Без зовнішнього потоку доведеться організовувати фізичне транспортування палива: перебудовувати систему трубопроводів, збільшувати витрати на перекачування. Крім того, перекачування загалом буде дорожчим, оскільки витрати на експлуатацію мережі будуть розкладені тільки на обсяги газу для внутрішнього споживання.

Ситуація ще більше ускладниться у випадку відновлення української економіки та зростання попиту на газ. Без російського транзиту Україні доведеться закуповувати фізичні обсяги газу в Австрії, платити за транспортування палива через Словаччину та організовувати його доставку від західного кордону до центру країни, де зосереджено основне споживання. За однієї європейської біржової ціни газу, паливо у результаті фізичного реверсу коштуватиме на $30–40 дорожче за тисячу кубометрів, ніж газ віртуального реверсу.

У 2022 році Україна почала надавати європейцям послуги зі зберігання газу у великих газосховищах на заході країни у значному обсязі та розраховує на продовження цього бізнесу. Цей бізнес також багато в чому залежить від віртуального реверсу та свопових операцій, від можливості купити газ в австрійському Баумгартені та віртуально транспортувати його до українського газосховища за нульову або навіть від’ємну ціну (хоча після вилучення газу зі сховища за транспорт заплатити все одно доведеться). Без транзиту російського газу такі операції теж виявляться ускладненими і коштуватимуть дорожче.

Удар по «Газпрому»

Для «Газпрому» припинення транзиту теж буде болючим. По-перше, через втрату виторгу. Якщо газ не продається до Європи, то він просто залишається лежати у родовищах Ямалу, які під’єднані до трубопроводів. Немає жодних рівнозначних альтернатив для його використання. Ситуацію кардинально не виправить навіть будівництво трубопроводу «Сила Сибіру — 2» до Китаю (не раніше 2030 року) та заводу ЗПГ на Балтиці, що живиться від того самого трубопроводу, що й «Північний потік — 2» (запуск заводу поки що планується на 2026-2027 роки). Сумарна потужність цих двох нових проектів приблизно вдвічі менша за той обсяг, на який вже скоротилися постачання до Європи.

Для Росії загалом втрата приблизно $7-8 млрд експортного виторгу за 15 млрд кубометрів газу на рік хоч і помітна, але не дуже велика на тлі інших валютних надходжень. А ось конкретно для «Газпрому» ця сума є значною. За словами головного фінансиста компанії Фаміла Садигова, виторг «Газпрому» від продажу газу на внутрішньому та зовнішньому ринках у 2023 році склав близько 4 трлн рублів, або $48 млрд. Тобто йдеться про втрату 15% виторгу, або більше половини EBITDA власне «Газпрому» без урахування його частки у «Газпромнєфті».

Друга проблема для «Газпрому» – загроза штрафних санкцій з боку покупців. Деякі довгострокові контракти компанії на постачання газу до Європи укладено до 2040 року. І неможливість доставити ними газ через відмову однієї з транспортних компаній — це проблеми постачальника. Якщо Київ видасть декрет, що забороняє транспортування російського газу, це вважатиметься форс-мажором. А от якщо український оператор ГТС вирішить закрити прийом газу з російської сторони після завершення контракту, то це буде просто зміна стратегії однієї з транспортних компаній і на форс-мажор не потягне. На відміну, наприклад, від вимог оплати в рублях у зв’язку зі зміною російського законодавства або законодавчої заборони на використання польського маршруту.

Швидше за все, відмова оператора ГТСУ все одно трактуватиметься як суттєва зміна умов, унаслідок чого сторони отримають право відкрити контракт для нових переговорів або його припинення. Але поки такої угоди не буде досягнуто, ризики штрафів для «Газпрому» зберігатимуться.

Для Росії загалом суттєвим є й інший фактор. Постачання газу зберігають хоч і слабку, але взаємозалежність із Європою. Завдяки цьому, Заходу доводиться утримуватися від деяких обмежувальних заходів, щоб не зашкодити низці європейських країн. Наприклад, гроші за російський газ надходять від європейських компаній до «Газпромбанку» — і це означає, що ані банк, ані сам «Газпром» не потраплять під повні блокуючі санкції, допоки угода є чинною.

Крім того, збереження транзиту залишає надію на відновлення відносин після війни. Куди легше повернути їхній колишній обсяг зі скороченого рівня в рамках чинного контракту, аніж відновлювати повністю розірвані зв’язки та укладати нові договори. Одночасно і для Росії, і для України, і для Європи наявність потоку російського газу і можливість його припинити — це одна з небагатьох видів ескалації, які залишаються.

Таким чином, з прагматичного погляду продовження транзиту за підсумками 2024 року швидше вигідне і Росії, і Україні. В обидвох країнах розуміють: припинення поставок не буде критичним фактором для протилежної сторони і точно не призведе до її поразки, але виявиться досить неприємним для самого ініціатора такого кроку. Тому простіше залишити все як є. Для європейських країн, які продовжують закуповувати російський газ і не надто стурбовані тим, як це виглядає, вибір теж однозначний — краще, щоб транзит продовжився. Принаймні, поки що.

Ситуація може змінитись у 2026-2027 роках, коли на ринок мають вийти нові значні обсяги ЗПГ із США та Катару. Можливо, зростання пропозиції випередить зростання попиту, внаслідок чого, ціни на ЗПГ помітно знизяться. Відповідно впаде і ціна відмови від російського газу для європейських країн, а політичний тиск внаслідок наближенням вказаних у RePower Europe дедлайнів зросте.

Утім, у цьому рівнянні ще є чимало невідомих. Наприклад, свою роль може зіграти призупинення видачі нових дозволів на будівництво заводів ЗПГ у США, оголошене адміністрацією Джо Байдена. Такий крок не вплине на баланс ринку у 2026 році. Однак, він може змусити європейських покупців сумніватися у надійності та невичерпності американських поставок ЗПГ. І, як наслідок, переконати Європу зберегти альтернативні варіанти закупівлі газу, включаючи російський.