Під час кожної війни, у якій брали участь США протягом останніх десятиліть, від Іраку, Афганістану та до невеликого Косово, політична воля Вашингтона брати участь у відбудові зарубіжних країн, зазвичай, згасає після того, як великий бізнес вичавить усе, що може, тому Україні варто бути обережними у залученні американських інвесторів

Протягом багатьох років Косово — балканська країна розміром з поштову марку, яку Вашингтон і його союзники по НАТО забрали у Сербії у 1999 році, щоб зупинити геноцид проти етнічного албанського населення — побачило чимало американських мисливців за успіхом. Про це йдеться в аналітичній статті Politico, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Наприклад, шосе до Пріштини з Північної Македонії було побудовано консорціумом на чолі з американським будівельним гігантом Bechtel і обійшлося у понад 700 мільйонів євро. Але, як і у випадку з іншими великими інфраструктурними проектами під керівництвом США у країнах, куди Вашингтон зайшов зі зброєю у руках, 65-кілометрова ділянка дороги страждала від перевитрати коштів та корупції. У січні 2024 року косовського міністра, який курирував угоду, було засуджено до трьох років ув’язнення за те, що заплатив за дорогу понад 50 мільйонів євро.

Незважаючи на запах скандалу, немає жодних сумнівів у тому, що Косово стало гарною ставкою для багатьох американських компаній, які працюють тут. Чи справді Косово виграло від цього – складніше питання, яке і США, і Україні варто було б розглянути, оскільки Київ закликає американців відбудовувати країну, зокрема допомагаючи з гігантським завданням щодо відновлення інфраструктури, зруйнованої Росією.

Американська допомога розглядається як вирішальна не лише під час бурхливих бойових дій, але й після них. Проте, Україна також має чітко розуміти, які умови вона висуває. Під час кожної війни, у якій брали участь США протягом останніх десятиліть, від Іраку, Афганістану та до невеликого Косово, команду з відновлення очолювала компанія America Inc. Проте, згодом політична воля Вашингтона брати участь у відбудові зарубіжних країн, зазвичай, згасає після того, як великий бізнес вичавить усе, що може.

З наближенням другої річниці повномасштабного вторгнення президента Росії Володимира Путіна, американська підтримка України висить на волосині, а у Конгресі США немає єдиної думки щодо того, чи варто взагалі спрямовувати більше військової допомоги.

Якщо відновлення зруйнованої інфраструктури буде складним завданням для багатьох наступних поколінь в Україні, то для корпоративної Америки – це буде додаткова можливість для бізнесу. І якщо Косово вважати орієнтиром, то Україні варто бути обережними у своїх бажаннях залучати американських інвесторів.

«Це одна з найбільших загадок: як може така країна, як США, яка вклала значні ресурси та політичний капітал у те, щоб Косово стало функціональною державою, просто схибити? Американці просто забули про Косово» – зазначив колишній міністр Косово, який десятиліттями спостерігав за діями США у своїй країні.

За підсумками останнього десятиліття складається враження, що Сполучені Штати краще ведуть війни, аніж займаються післявоєнною відбудовою країн. Наприклад, одним із незабутніх спогадів про вторгнення США та окупацію Іраку є тісна співпраця, яка існувала між вашингтонською елітою, зовнішньополітичним істеблішментом країни та американськими компаніями, такими як машинобудівний гігант Halliburton та охоронна компанія Blackwater.

Провал державного будівництва США, можливо, не буде таким дивовижним у таких країнах, як Ірак чи Афганістан, де місцеве населення не дуже радіє появі американських солдатів. Але Косово – це зовсім інша річ.

По-перше, Косово – це крихітна країна, приблизно третина розміру Бельгії, із населенням 1,8 мільйона людей, що значно менше, ніж у столичному регіоні Брюсселя.

Економіка Косово з ВВП близько у 10 мільярдів доларів становить менше 25% розміру економіки Вермонта – найменшого штату США з погляду економічної активності. Іншими словами, для того, щоб змінити ситуацію на краще, США не вимагатимуть інвестицій у трильйони доларів, вкладених в Афганістан та Ірак.

Ба більше, населення Косово любить США за вигнання ненависних сербів під час війни у 1999 році. Косово переповнене пам’ятниками, проспектами і площами, які названі на честь американських політиків, зокрема колишнього президента Білла Клінтона, колишнього держсекретаря Мадлен Олбрайт і колишнього верховного головнокомандувача НАТО. Якоїсь миті уряд Косово серйозно планував назвати озеро на честь Дональда Трампа.

У Пріштіні, столиці Косово, є вулиця і пам’ятник, присвячені Бобу Доулу, покійному сенатору США та колишньому кандидату у президенти від республіканської партії, який захищав справу Косово.

Навіть звичайних американців, які відвідують Косово, зустрічають із явно неєвропейським ентузіазмом. Косовари люблять пригощати американських гостей розповідями про усіх дітей, які народилися після війни, назвавши їх «Клінтон» і «Мадлен».

Для покоління американських чиновників, Косово є прикладом (деякі можуть стверджувати, що єдиним прикладом) того, як Вашингтон поспішає на допомогу у кризі і правильно проводить іноземне втручання.

Хоча США вклали багато грошей у Косово, їх пріоритети були здебільшого обумовлені короткостроковими американськими діловими інтересами, аніж наданням країні того, що їй дійсно необхідно для розвитку.

Найяскравішим прикладом цього провалу є енергетична інфраструктура Косово. Через покоління після війни із Сербією, електропостачання Косово, як і раніше, залежить від двох старих вугільних електростанцій, стара з яких була введена в експлуатацію у 1962 році з використаними турбінами Westinghouse і General Electric. Заводи, розташовані неподалік Пріштини, вважаються найбруднішими у Європі, викидаючи постійний потік коричневого смогу, який зробив місто одним із найбільш забруднених на континенті.

Одним словом, навіть після десятиліть американської допомоги та підтримки, Косово залишається економічним та політичним лихом. Рівень безробіття у Косово є одним із найнижчих у Європі, але лише тому, що громадяни цієї країни працюють нелегально.

Косово не тільки має один із найнижчих ВВП на душу населення у Європі та рівень бідності у понад 20%, але й страждає від корупції та політичних заворушень.

Хашим Тачі, популярний колишній лідер країни, якого президент США Джо Байден одного разу незабутньо назвав «косівським Джорджем Вашингтоном», наразі перебуває під судом у Гаазі за звинуваченням у воєнних злочинах. А відносини між косовсько-албанським урядом та сербською меншістю на півночі країни в останні роки лише погіршилися, незважаючи на присутність миротворчих сил НАТО.

Незабаром виповниться 25 років від дня вторгнення США до Косово. Проте, по суті, країна, яка проголосила свою офіційну незалежність від Сербії у 2008 році, залишається американським протекторатом.

Найбільша військова база США на Балканах розташована неподалік від Пріштини, де, зазвичай, дислокується лише близько 1000 американських та союзних солдатів.

Хоча у Косово є парламент, прем’єр-міністр та президент, більшість косоварів стверджують, що справжнім центром влади у країні є посольство США.

Саме після проголошення незалежності Косово у 2008 році, американські інвестори почали масово тут вкладати гроші. Однією з перших була компанія Bechtel, яка планувала збудувати кілька автомагістралей. Перша з нових доріг мала забезпечити сполучення між переважаючим албанським населенням Косово та їхніми етнічними родичами у самій Албанії.  

Незважаючи на серйозні сумніви щодо економічної життєздатності проекту як з боку Світового банку, так і Міжнародного валютного фонду (МВФ), уряд Косово вирішив підписав контракт з Bechtel у 2010 році на прогнозовану вартість близько 700 мільйонів євро. Повного контракту так і не було опубліковано, незважаючи на тиск з боку громадянського суспільства.

Однак, незабаром став до болю зрозумілим один найважливіший аспект угоди: сума, яку Косово зрештою заплатить, не була обмежена. Bechtel обійшла своїх європейських конкурентів у боротьбі за вигідний контракт не через тиск з боку США, а тому, що запропонувала найкращі проекти.

Минуло зовсім небагато часу і косовари почали відчувати фінансовий тиск з боку проекту автомагістралі, відомого під абревіатурою R7.

Загальні витрати з R7 становлять понад 20% ВВП 2010 року, що чинило значний тиск на бюджет Косово, яке вирішило просто профінансувати угоду зі свого бюджету, замість того, щоб намагатися випускати довгострокові боргові зобов’язання.

Планувалось збудувати автомагістраль завдовжки 102 км та вартістю у 400 мільйонів євро, але компанія Bechtel скоротила проект до 77 км, який вони завершили у 2012 році, витративши близько 1 мільярда євро.

У 2014 році Bechtel разом зі своїм турецьким партнером виграла ще один великий контракт на будівництво автомагістралі у Косово, що з’єднує столицю Північної Македонії Скоп’є із Пріштиною. Проектна вартість автомагістралі склала 600 мільйонів євро.

Назване на честь Арбена Джафері — шановного албанського інтелектуала та політика з Північної Македонії, який відстоював ідею великої Албанії, — шосе було завершено у 2019 році.

Будівництво було не єдиною галуззю, яка привернула увагу США у роки після проголошення незалежності Косово. Ще одним великим призом став телекомунікаційний сектор країни, зокрема, запланована приватизація державного оператора зв’язку.

Саме тут держсекретар США Мадлен Олбрайт, одна з ікон боротьби Косово за свободу, вирішила залишити свій слід. Її інвестиційна фірма Albright Capital Management висловила зацікавленість у продажу 75% акцій у 2013 році. Вона швидко стала головним претендентом на тендер, за який, як очікувалося, буде виручено кількасот мільйонів євро.

Критики участі Олбрайт скаржилися, що на той момент вона уже володіла частиною єдиного приватного оператора мобільного зв’язку у Косово і придбання державного оператора зв’язку зосередить у її руках надто великий вплив на ключовий сектор економіки.

Спочатку Олбрайт була непокірною, але, зрештою, відкликала свою заявку після того, як стаття на першій шпальті The New York Times привернула увагу до потенційних конфліктів інтересів, пов’язаних з її участю у Косово. Згодом процес зірвався.

План побудувати у Косово сучасну вугільну електростанцію провалився у 2020 році через суперечку між урядом та американською компанією ContourGlobal, яка уклала контракт на управління проектом вартістю 1,3 мільярда євро. Електростанція дозволила б закрити найстарішу і найбруднішу електростанцію Косово. У жовтні 2023 року арбітражний суд зобов’язав Косово виплатити ContourGlobal 20 мільйонів євро як компенсацію за невиконання своїх договірних зобов’язань.

ЄС і США протягом багатьох років намагалися досягти міцного миру між Косово та Сербією. Брюссель намагався використовувати інтеграцію з ЄС як пряник, але, незважаючи на заяви про протилежне, практично не досяг прогресу. Сербія продовжує наполягати на тому, що Косово є провінцією.

Основним каменем спотикання є статус переважно сербських громад на північ від Косово. У регіоні проживає лише близько 50 000 осіб, приблизно 90% із яких — серби. Район, який безпосередньо межує із Сербією, був ареною неодноразових зіткнень між косовськими албанцями та етнічними сербами, багато з яких хочуть союзу зі своїм північним сусідом.

У вересні 2023 року косовського поліцейського було застрелено після зіткнення із групою 30 сербських повстанців, троє з яких також загинули у зіткненні неподалік кордону. З того часу напруженість затихла, але місцеві жителі кажуть, що вона може спалахнути знову будь-якої миті. США виявилися нездатними вирішити те, що можна назвати прикордонною суперечкою, в якій бере участь населення розміром з невелике американське містечко.

Місцеві жителі з давніх часів добували на пагорбах північного Косово цинк, свинець, срібло та золото. В епоху Югославії державна гірничодобувна компанія «Трепча» була одним із найбільших роботодавців на Балканах: понад 20 000 осіб працювали на десятках шахт, металургійних та переробних заводів у всьому регіоні.

Сьогодні це промислові руїни. Комплекс Трепча, який розташований у столиці регіону Митровице, більше схожий на декорації науково-фантастичного фільму-антиутопії, аніж на діючу гірничодобувну операцію.

Сьогодні у Трепчі працює близько 5000 осіб – косовських албанців та сербів. Основною продукцією підприємства є цинковий концентрат, який використовується для виготовлення захисних покриттів для сталі.

В останні роки Трепча або виходила на рівень беззбитковості, або отримувала невеликий прибуток, але за невеликих інвестицій компанія могла б знову стати регіональною електростанцією. Хоча деякі американські компанії розглядали можливість інвестування, жодна з них поки що цього не зробила.