Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець стверджує, що кількість може бути набагато вищою – близько 25 000 зниклих цивільних українців, яких утримують в якості полонених у російських в’язницях

Володимир Бузинов майже 2 роки розшукує свого брата Микиту – його, як тисячі цивільних українців, утримують у Росії чи на окупованих територіях за протидію війні. Жодних звинувачень не було, формальних розслідувань чи суду ніхто не проводив, а коли їх відпустять та де вони знаходяться – загадка. У них просто немає формального механізму забезпечення свободи, як у військовополонених. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переклад якого пропонує Foreign Ukraine.

У лютому 2022 року, коли Росія напала на Україну, брати з мамою та дівчиною Микити залишили свій будинок у Чернігові, щоб втекти від війни. Вони переїхали у с. Михайло-Коцюбинське, але на початку березня росіяни зайшли і туди.

«Мы вас пришли освободить от вашего правительства. Путин крутой», – вигукували тоді російські солдати.

Володимир розповідає, що солдати обшукали село, конфіскували телефони та звинувачували його сім’ю у викритті позицій російської армії, що неправда. Потім вони організували щось схоже на фальшивий розстріл.

«Мого брата Микиту та інших завели за дерева і наказали шикуватись під стіною. Кричали «Готовся! Целься!». Потім схопили Катерину, дівчину Микити, і поставили її перед ним на коліна.

«Если не признаешся, мы её прикончим», – пригрозили вони братові, тримаючи дуло на її голові.

Тоді Володимир бачив Микиту востаннє. «Схоже він зізнався, щоб врятувати дівчину, тому що вони її відпустили. Вони нам сказали: «Он все признал. Ему светит 15 лет тюрмы».

За даними Кабінету міністрів України, станом на листопад 2023 року у російському полоні знаходиться 4 337 українців. Більшість з них військові, але є 763 цивільні. Однак, офіційного списку імен немає, українська влада покладається на дані Червоного Хреста.

Червоний Хрест не завжди може отримати доступ до місць утримання українців у Росії, що вже казати про неофіційні місця ув’язнення на окупованих територіях – підвали у готелях чи закинуті будівлі. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець стверджує, що кількість може бути набагато вищою – близько 25 000 зниклих цивільних.

BBC звернулися до російського міністерства оборони з проханням розкрити кількість затриманих цивільних українців і місця їх утримання, але відповіді не отримали.

Згідно з російським законодавством без ухвали суду людину можна затримати лише на 48 годин, при цьому мають вести протокол. Минулого року президент Росії Володимир Путін збільшив цей період до 30 днів на окупованих територіях України за серйозні правопорушення або порушення заборон чи обмежень воєнного часу.

Але нерідко час, місце та підстави для затримання не фіксують, не відкривають кримінальні чи адміністративні справи, не проводять розслідування. Про це йдеться у судових матеріалах, з якими ознайомилися ВВС.

Анастасія Пантелеєва із Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ) стверджує, що Росія виправдовує затримання мирних українців широким терміном – «супротив спеціальній воєнній операції».

«Людину можуть арештувати за те, що вікна її будинку виходять на потенційно важливу зону для російської армії. Якщо там гинуть солдати, то звинуватять у цьому місцевих поблизу», – пояснює Пантелеєва.

Міністерство оборони РФ заявляє, що українців «утримують відповідно до вимог Женевської конвенції про поводження з військовополоненими».

Женевські конвенції забороняють брати заручників, але там нічого не сказано за цивільних полонених, лише військових.

У них вказано, що некомбатантів можна затримувати лише «за законами чи правилами окупаційної сторони» та з гарантіями належного судового процесу.

Юристка Поліна Муригіна допомагає полоненим у рамках свого проєкту «Every Human Being».

«Знайти людину у системі, а тим паче її звідти витягнути дуже складно. У нас правовий парадокс – краще коли вони вважають тебе злочинцем», – зазначає Муригіна.

Якщо людину обвинувачують, вона з’являється у системі і має права, а якщо це військовополонений, то можливий обмін. Але затримані цивільні потрапляють під варту без захисту, обвинувачень чи суду.

Зневірившись вистежити Микиту, його друзі та родичі звернулися до тюремної поштової служби, яка дозволяє надсилати повідомлення до деяких колоній та слідчих ізоляторів.

Врешті-решт вони отримали відповідь – його утримували у СІЗО-3 м. Бєлгорода просто біля кордону. Але коли туди навідався адвокат, у в’язниці сказали, що нікого з таким іменем там немає.

Інший адвокат, Леонід Соловйов, каже, що це звичне явище.

«Досить часто приїжджаю, а мені кажуть, що людини немає. Або вони просто не хочуть мене пускати, або людину справді перемістили. Не можна сподіватись, що тобі дозволять оглянути усі камери. Треба просто довіритись, що скажуть при вході, у кращому випадку, у кабінеті директора в’язниці», – зазначає Соловйов.

ВВС також намагалися вистежити Микиту. Вони писали у СІЗО-3, четверту виправну колонію у Бєлгородській області, та інші установи, де, на думку правозахисників, утримують українських ув’язнених.

У більшості установ запевняли, що у них немає такого в’язня. Однак у СІЗО-3 кажуть, що повідомлення «пройшло цензуру і передано адресату» — це мало означати, що Микита був там, але через день прийшла така ж відповідь із четвертої колонії.

Оскільки довгі та розпачливі пошуки Микити тривають, ВВС вдалось поспілкуватись із колишніми ув’язненими. Часто їхні історії зображають похмуру картину. Один в’язень розповідав, що до українців у російських в’язницях ставляться «як до недолюдей».

Офіцер херсонської поліції Антон Ломакін не зміг виїхати, коли почалося вторгнення, тому ховався. Потім влітку 2022 року він зник, а сім’я так і не змогла його відшукати.

Антон зібрав певну інформацію, яку потім передав українським військовим. Чоловік розповідає, що його видав товариш по службі, який доставляв провізію. Російська армія затримала Антона і доставила в ізолятор тимчасового утримання у Херсоні.

«По дорозі вони били електрошокером по ногах та інших частинах тіла. Зобразили страту і вивели мене до ями, де змусили впасти на коліна та молитися. Заряджали зброю і стріляли просто біля вуха. Три, може чотири рази. Потім задзвонив мобільний, і по гучномовцю хтось на тому кінці заборонив стріляти у мене», – згадує Антон.

Він розповідав, як у центрі його залякували, били та погрожували, також занурювали у крижану воду, так що він мало не задихнувся. Його слова збігаються зі свідченнями інших в’язнів, які перебували в установі під час окупації Херсона російськими військами.

«Одного разу вони наказали мені підняти ноги. Я відмовився і вони ткнули дулом мені в пах, таким чином дали вибір. Звісно, я підняв ноги. Вони били мене по п’ятам гумовими палицями. Змушували піднімати ноги знову і знову, інакше били по голові та спині» – каже Антон.

ВВС звернулися до Міноборони Росії щодо справи Антона і чекає на відповідь.

Росія не визнає утримання мирних жителів у полоні і раніше заперечувала звинувачення в агресії чи злочинах проти них.

Антон каже, що з ним у камері сиділо семеро чоловіків: один колишній офіцер поліції, інший просто жив у центрі Херсону, біля будівлі, де базувалися російські військові. Обох звинувачували у роботі на українську розвідку. Інші ув’язнені не могли пояснити за що їх затримали.

Антона двічі етапували, і родині вдалося знайти його лише за допомогою друга з російським паспортом.

Зрештою, його звільнили через 104 дні без копійки у кишені та документів.

Поліція та Генеральна прокуратура України вважають ув’язнення цивільних громадян воєнним злочином і також розшукують зниклих безвісти чи викрадених.

Ірина Діденко з прокуратури каже, що «90% затриманих піддаються тортурам».

У міжнародному праві немає конкретного механізму звільнення цивільних з полону. У Женевських конвенціях сказано, що бійця можна обміняти лише на іншого бійця. Цивільного можна звільнити, але не в обмін на солдата.

«Потенційно, найкраще звільняти і повертати цивільних заручників через третю сторону», – стверджує Діденко.

Країни Середнього Сходу уже домовилися про обмін військовополоненими, повернення депортованих дітей та цивільних, а також звільнення іноземців із російського полону.

Щодо Організації Об’єднаних Націй (ООН), то правозахисники стверджують, що її механізми застаріли: у документах ООН не висвітлюють саме таких «затриманих».

А для таких, як Володимир, який мріє знову возз’єднатися з братом Микитою, надії швидко гаснуть.

«Нам уже немає куди звертатися. Спочатку у нас була ілюзія, що міжнародні організації нам допоможуть. Але все, що вони пишуть це – Зареєстровано. Отримано. Нічого більше», – резюмує Володимир.

Перекладачка: Руслана Фалько