Провал контрнаступу минулого року став психологічним ударом для проукраїнських жителів цих територій

Російські війська у перші тижні війни захопили близько двох третин Запорізької області, без серйозних боїв увійшли до міст Мелітополь та Бердянська і взяли під контроль найбільшу в Європі Запорізьку АЕС. Зрештою лінія фронту розташувалася за кілька кілометрів на південь від міста Запоріжжя і з того часу майже не зміщувалася. Про це йдеться у спецрепортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

У кожному місті однією з перших дій російської армії після прибуття було затримання місцевих лідерів та примус їх до роботи на окупантів. Більшість мерів відкинули тиск і відмовилися співпрацювати.

У місті Молочанську з довоєнним населенням близько 12 000 осіб росіяни заарештували мера Ірину Липку разом із її заступником, секретарем та водієм. Її помістили у задушливу камеру у підвалі відділення поліції у сусідньому місті Токмак.

Найчастіше ночами її піднімали нагору і допитували люди у балаклавах, які вимагали, щоб вона перейшла на бік росіян. За їхніми словами, якщо вона відмовиться, її віддадуть під суд за антиросійську агітацію і вона проведе усе життя у сибірській в’язниці. За їхніми словами, її сини теж будуть у біді. Вночі вона могла чути крики і стогін старих чоловіків, що долинали із сусідніх камер.

«У мене були галюцинації, я почала чути голоси своїх дітей. Я думала: Що б я зробила, якби мого сина катували на моїх очах?»,  – згадує вона.

Проте, їй вдалося знайти сили чинити опір, і після 24 днів полону її звільнили. Через два тижні вона втекла на територію, контрольовану Україною.

На окупованій території подібні «розмови» відбувалися з мерами та місцевими лідерами. Зрештою, росіяни встановили маріонеткову владу в кожному місті та селі. Іноді угоди вибивали погрозами. В інших випадках вони з образою нападали на колишніх чиновників, які ставали добровільними співробітниками або на опортуністів без досвіду управління. У місті Василівка посаду мера обійняв місцевий актор, який керував агентством із проведення дитячих фотосесій.

Усім, хто погодився співпрацювати з російськими окупантами, загрожують тривалі тюремні терміни, якщо Україна визволить цю територію.

Депортації

У період з липня 2022 року по травень 2023 року російська окупаційна влада у Запорізькій області проводила офіційну політику депортації мешканців, які займалися «дискредитацією органів російської влади». Влада з гордістю публікувала лякаючі відеоролики, на яких чоловіки в масках зачитують тремтячим жертвам наказ про депортацію, а потім наказують їм йти через лінію фронту у бік української території.

У нещодавньому інтерв’ю російському відеоблогеру призначений Росією губернатор Запоріжжя Євген Балицький представив ці депортації як гуманітарний захід.

«Що робити із жінкою з трьома дітьми, яка має інші погляди і не бачить Росію своєю батьківщиною? Вона не вважає те, що відбувається, правильним. Що нам убити її? Очевидно, ми їх просто видавили… Ми не хотіли, щоби на наших руках була кров невинних людей лише тому, що вони думають не так, як ми», — заявив Балицький.

Депортації посилилися після так званого референдуму у вересні 2022 року. Начебто це була популярна демонстрація підтримки анексії Росії, але насправді незаконне голосування надало місцевій владі ще один спосіб виявити потенційних прихильників України.

Один чоловік у віці 70 років, який попросив не називати його імені, оскільки його родичі ще живуть на окупованій території, розповів, як кілька місцевих жінок йшли вулицею його села у супроводі озброєних російських солдатів, оминаючи будинок за будинком з урною для голосування на референдумі. Він сказав, що не хоче голосувати. Йому сказали, що все гаразд, і зробили позначку поруч із його ім’ям.

Пізніше тієї ж ночі група солдатів увірвалася до його будинку, повалила на землю і почала бити та штовхати ногами. За кілька хвилин йому сказали, що вони повернуться через кілька днів і його офіційно депортують із регіону, як небезпечного антиросійського елемента.

Він виїхав за власним бажанням, з єдиною сумкою речей, і тепер мешкає в одній кімнаті квартири у невеликому містечку у Польщі. Він залишив членів сім’ї, могилу своєї дружини, свою худобу, свою машину та будинок, в якому він жив з 1970-х років.

«Моє тіло тут, але моя душа там. Вдома я був корисним. Ось це чужа країна, чужа мова. Я нікому не потрібний», – сказав він.

Викрадення

Крім депортацій, російська влада викрала тисячі місцевих українців, яких вважали небезпечно проукраїнськими. Багато їхніх сімей уже кілька місяців не мають звісток про зниклих безвісти близьких.

У невеликому будинку на околиці Запоріжжя Тетяна Долженко розповіла історію свого сина Максима, айтішника, якому на момент початку війни був 31 рік. Максим був активний в українських націоналістичних колах після революції на Майдані у 2014 році, а на початку травня на світанку до будинку Долженка прибули троє озброєних людей. Вони розбили вікна та двері сімейного будинку та витягли Максима на вулицю. Там вони роздягнули його і почали бити, а потім заштовхали у машину.

Тетяна ходила з відділення до відділення поліції, питаючи новини про сина, але ніхто не міг дати їй жодної інформації. Лише у жовтні 2022 року до неї у квартиру прийшли кілька російських солдатів і сказали, що Максим живий і утримується у підвалі за 10 хвилин від її будинку. Вони сказали, що прийшли передати їй вітання із днем народження від сина. На її думку, цей нехарактерний жест доброї волі стався тому, що одного із солдатів мучила совість.

«Я бачила на його очах, що він зрозумів, у що вплутався. Очі ніколи не брешуть», — згадувала вона.

У грудні 2022 року російське інформаційне агентство «РІА Новини» опублікувало відео Максима, стверджуючи, що він був нещодавно затриманим українським націоналістом, який тепер «добровільно свідчить» про свої злочини. Відео було доказом принаймні того, що Максим ще живий. Але це була остання його ознака. До Тетяни дійшли чутки, що його, можливо, перевели до Криму, де міститься багато викрадених мирних жителів, але про Максима немає новин уже 14 місяців.

Минулого літа Тетяна спробувала виїхати з Мелітополя, але місцева поліція відмовила їй у дозволі на виїзд. Щоб полегшити цей процес, вона подала заяву на отримання російського паспорта та й окупаційна влада всіляко заохочувала цей крок для всіх мешканців. Щоб його отримати, її змусили співати гімн Росії під портретом Путіна.

У січні 2024 року вона з новим паспортом поїхала до Запоріжжя. Раніше подорож займала 45 хвилин; тепер це займає чотири дні величезною петлею через Росію, оскільки неможливо перетнути лінію фронту.

Тетяна намагається розпочати життя заново у Запоріжжі та шукає роботу. Але її мучить місцезнаходження сина.

«Мені потрібно, щоб він повернувся, він – все, що в мене є», – підкреслює жінка.

У лютому 2024 року Служба безпеки України повідомила Тетяні, що ім’я Максима включено до списку, наданого росіянам, з проханням підтвердити його місцезнаходження. Але росіяни не підтвердили, що утримують бранця з таким ім’ям.

Іван Федоров, керівник Запорізької ОВА, заявив, що тільки у Мелітополі росіяни викрали 1000 мирних жителів.

«Дехто з них з’явився у залах російських судів, дехто перебуває у в’язницях у Криму чи всередині Росії. Але про місцезнаходження половини з них ми не маємо абсолютно ніякої інформації», — сказав він.

Переселення та перевиховання

Хоча багато публічних окупаційних посад було віддано колабораціоністам – правоохоронні органи та ФСБ – повністю імпортовані з Росії.

Призначеного Росією голову ФСБ у Запорізькій області Олександра Гаглазова було переведено з посади голови регіонального ФСБ у Тамбовській області Росії.

Крім застосування жорсткої сили, росіяни розпочали пропагандистську кампанію, щоб зберегти контроль за поширенням інформації.

Серія внутрішніх фінансових документів Кремля, що просочилася на естонський сайт Delfi і передана низці інших видань, включаючи The Guardian, показує масштаб цих зусиль.

В одному документі, датованому січнем 2023 року, йдеться, що 6,6 млрд рублів (57 млн фунтів стерлінгів) було виділено на різні проекти на окупованих територіях, пов’язані з навчанням нових державних службовців, «освітні програми для молоді» та розгортання інфраструктури Роскомнадзора – російського інтернет-цензора, який блокує «небажані» веб-сайти та відстежує використання Інтернету.

В електронній таблиці за червень 2023 року представлено федеральний бюджет для кількох нових пропагандистських медіа-ресурсів в окупованому Запоріжжі, включаючи веб-сайти, Telegram-канали та впливових осіб. У ньому йдеться про те, що на 2023 рік регіону виділено 144 мільйони рублів (1,2 мільйона фунтів стерлінгів), а до 2024 року пропонується подвоїти цю суму.

Пропонований бюджет нового видання vzaporozhye.ru включав зарплату трьох журналістів, запрошених з Москви, оренду офісу, два автомобілі, гроші на репортажні поїздки та корпоративи. Сайт вже працює та щодня публікує пропагандистські та сюрреалістичні хроніки окупації. В одній із нещодавніх новин з гордістю повідомлялося, що бригада робітників із російського регіону Чувашії прибирає рекламні щити часів України та замінює їх гігантськими цитатами Путіна.

Аналіз імен та осіб місцевих державних службовців, що фігурують у статтях на vzaporozhye.ru, за допомогою пошуку в Google й технології розпізнавання облич показує, що навіть на нижчих рівнях більшість із них були привезені з Росії.

В одній із статей Ганна Москалець, зважаючи на все, голова запорізького відділення Спілки журналістів Росії, розповіла про роботу «наших місцевих журналістів». Насправді, Москалець приїхала до Запоріжжя лише після анексії. До цього вона була редактором «Жовтневого нафтовика» – невеликої місцевої газети в російському регіоні Башкортостан.

Вибори та майбутнє

В останні тижні російські чиновники ходили по будинках, перевіряючи, які з них порожні і можуть бути переселені, і чинячи тиск на українців, які ще не зробили цього, щоб вони отримали російське громадянство.

У приміщенні університету у Запоріжжі у вигнанні працюють муніципальні керівники різних окупованих міст, по одному місту на клас. Липка, мер Молочанська, сказала, що людей, які залишилися під окупацією, можна розділити на три категорії: ті, хто вітає російське правління, люди похилого віку, яких підкупили обіцянками вищих пенсій, і ті, хто тримає голову опущеною і спокійно чекає на українську армію.

В одному будинку на території, контрольованій Україною, кілька людей шепотіли про те, як вони пробиралися через лінію фронту, щоб помститися росіянам, і про винахідливі схеми контрабанди вибухівки партизанам на окупованій території.

Загроза з боку партизанів змусила російську владу нервувати, і напередодні голосування заходи безпеки посилюються. Але для остаточного повалення російського правління знадобиться щось більше, ніж партизани, а провал контрнаступу минулого року став психологічним ударом для проукраїнських жителів цих територій.

«Чекати ставало дедалі важче, тому я продав свої меблі й телевізор, щоб отримати гроші на поїздку, і, нарешті, поїхав», – розповідає 58-річний Павло Дворецький, який нещодавно приїхав до Запоріжжя із Молочанська і щосили намагався говорити, не плачучи.

Його син бореться в українській армії, а це означало постійні обшуки та набіги на його дім із боку російських військ.

На сьогодні близько половини населення регіону залишило його добровільно, крім тих, хто був депортований чи викрадений. Багато хто зараз перебуває у Запоріжжі, інші розкидані Україною та Європою, сподіваючись, що українська армія звільнить територію і вони зможуть повернутися додому.

З території, яку контролює Україна, поліція та СБУ відстежують події на окупованих територіях та складають списки місцевих колабораціоністів для подальшого використання. У Молочанську до росіян перейшов начальник військкомату та місцевий радник, який написав гімн міста. Липка навіть має друзів, які погодилися співпрацювати з окупантами, і вона досі не може зрозуміти їхні причини.

Що станеться, якщо і коли Україна поверне цю територію, у всіх на думці. У таких містах, як Ізюм, який було окуповано лише п’ять місяців 2022 року, взаємні звинувачення та підозри були повсюдними, коли Україна відновила контроль. У Запорізькій області, де окупація наближається до дворічної позначки, розплутати мотиви людей та побачити розмиту грань між виживанням та співпрацею буде непростим і, ймовірно, болючим завданням.

«Як знову побудувати мир та злагоду між нашими громадянами? Це буде велика проблема, одна з найбільших проблем», – резюмує Федоров.