На думку Тетяни Малярчук, українців завжди вбивали, переслідували, депортували чи морили голодом, тому страх зникнення роз’їдав їх душі

Українці зараз мають обмаль причин для радості. Але що стосується зникнень, ми справжні експерти, навіть чемпіони світу у цій справі. Століттями ми зникали, на радість наших сусідів, ми зникали і зникали, і зрештою ми ще трохи тут, сьогодні, можливо, навіть більше, ніж будь-коли раніше. Про це йдеться у фельєтоні Тетяни Малярчук, української письменниці в Австрії на сторінках швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Чому? Тому що зникати неприємно.

Можна подумати, що усе в нашому світі схильне до зміни, усе рухається, трансформується, усе змінюється і тому зникає. Один вмирає, щоб звільнити місце для наступного у черзі. Це закон природи, перед яким ми, люди, абсолютно безсилі. Але, на мій погляд, трансформація не дорівнює зникненню. Тому що зникнення залишає по собі лише тишу і порожнечу, жодної спадкоємності, жодної традиції, воно безплідне. Після зникнення життя не триває, а доводиться все починати спочатку, знову і знову.

Життя рідко зникає добровільно, за моїми знаннями, я сказала би: майже ніколи — це другий закон природи: щосили чіплятися за життя. Потрібно дуже постаратися, аби щось чи хтось зникли.

У таборі зникають люди

У дитинстві мене дуже вразила історія зубра. Ці дуже поширені, горді, величезні тварини вимерли відносно недавно. Ми навіть знаємо, де і коли померла остання корова зубра: 1627 року у лісі під Варшавою.

Імовірно, вона була хвора і померла тихо, на неї не полювали і не стріляли. У дитинстві я уявляла, як це — бути останньою у своєму роді, абсолютно однією в цілому світі, якою сильною мала бути самотність цієї корови. А худобу знаю добре, вони дуже розумні, я їх пасла.

Кілька місяців тому на археологічній виставці у Тюбінгені я побачила гарну фігуру мамонта, вирізану з його бивня. Трохи раніше, 40 000 років тому людина вбила мамонта і вирізала з його зуба такого ж мамонта, але в меншій, невинній, зрозумілій формі, яку ми пізніше назвемо мистецтвом. Хіба це не абсурдно? Трагічно? Символічно?

Нехай зникнуть, аби зрозуміти. Зникнути, щоб вижити. Щоб зігрітися, нагодувати себе.

У XX столітті виник новий тип зникнень, який не так легко пояснити. Досягши такого великого прогресу, людині більше не доведеться руйнувати і усувати через необхідність виживання, через голод, через незрозумілий страх. І все-таки за цей час люди вбили більше собі подібних, ніж будь-коли раніше. У газових камерах, у печах концтаборів, у радянських таборах особливого режиму ГУЛАГу. Рухомий ірраціональним бажанням назавжди знищити цілі групи людей, залишитися при владі, правити, бути Богом за всяку ціну.

Близько чотирьох мільйонів людей померло від штучно викликаного голоду в Україні 1933 року — це майже половина населення сьогоднішніх Швейцарії чи Австрії. Людям в Україні дозволили вільно говорити про Голодомор лише після здобуття незалежності.

Фактично, у моїй країні, якби ми мали мету, ми могли б створити музей зникнень у кожному кутку, яким би маленьким він не був. Я знаю, про що кажу, тому що я родом з порожнечі, яка йде за цим. І моє друге розуміння таке: зазвичай, за зникненням стоїть злочин. Злочинці дурять і маскують себе. Насильницькі зникнення є одним із їх добре перевірених методів, метою яких є безкарність. Продовжувати зникати.

Доклавши зусиль, ти зможеш уникнути смерті тут.

Інша історія: Нещодавно моя подруга, журналістка та відома культурна медіаторка із Києва, був обурений недбалим поводженням українців із могилами своїх знаменитостей. «Уявіть собі, — сказала вона, — я насилу знайшла могилу поета Євгена Плюшника на Центральному цвинтарі, вона була у жалюгідному стані, ніхто про неї не дбає. «Євген Плюшник, — наголосила моя подруга, — безперечно, найважливіший український поет усіх часів».

Зізнаюся, мені було трохи соромно, бо я гадки не мала, що Плюшник взагалі має могилу. У жорстокій традиції ХХ століття українські письменники рідко вмирали природною смертю, і лише деякі з них могли дозволити собі розкіш лежати у сімейних склепах або навіть на території України.

Їхнє життя часто закінчувалося пострілом у потилицю, їхні тіла зникали у братських могилах, вони залишалися зниклими безвісти в Сибіру, їхні імена витиралися з усіляких списків та енциклопедій, наче їх ніколи не існувало. Вони безслідно зникли зі суспільного життя, з історії літератури та культури, із завжди боягузливої колективної пам’яті.

Поет Євген Плюшник, засуджений за тероризм і відправлений на субарктичний острів Соловки у Білому морі, де захворів на туберкульоз, писав 1936 року дружині: «Люба моя, доклавши трохи зусиль, ти зможеш не померти тут».

Це був його останній лист. На момент свого, скажімо так, зникнення найкращий український поет (як твердо впевнена моя київська подруга) був на три роки молодший за мене зараз. Його дружина виїхала за кордон під час Другої світової війни, оселилася в Нью-Йорку та жила з віршами чоловіка під подушкою досить довго, щоб розповісти про нього українцям незадовго до розпаду Радянського Союзу.

Я належу до першого покоління українських дітей, які вивчали у школі вірші Плюшника, наприклад, його вірш «Галілей», який закінчується бурхливими рядками, які я й досі знаю напам’ять і зрідка декламую досі. У моєму перекладі вони читають німецькою: «Гей! Герої! Калека! Офіцере! Дилер! Поет! Живіть так, як бажаєте! Ось чому – ти не слухаєш? Земля все ще обертається!

Чому я боюся порожнечі?

Російське товариство прав людини та історичної освіти «Меморіал» під керівництвом історика Юрія Дмитрієва наприкінці 1990-х років виявило в Карелії місце страти, пізніше назване Сандармох, де знаходилися останки приблизно 10 000 жертв. Серед них визначився практично весь український культурний авангард: письменники, драматурги, режисери, перекладачі, літературознавці, педагоги та професори.

Зниклим безвісти знадобилося 60 років, щоб отримати у Вікіпедії хоча б повну статтю з детальним описом місця, обставин та дати їхньої смерті. Сьогодні «Меморіал» розформовано та заборонено в Росії. Історику Юрію Дмитрієву пред’явлено звинувачення у виготовленні дитячої порнографії та насильницьких діях сексуального характеру. Він перебуває у в’язниці вже багато років. Хто може повірити такому збоченцю? Тим часом, в Україні створюються нові братські могили й триває процес зникнень.

Чому для мене завжди було так важливо, щоб усе існувало й тривало? Чому я так боюся просвітів, порожнечі й тиші? Чому я провела усе своє життя у пошуках слідів далекого минулого? Щоб була пам’ять, історія?

Сьогодні і всі ці жахливі два роки агресивної війни Росії проти України я також запитую себе: чи здатний хтось, хто має інший досвід, дійсно зрозуміти наш тваринний страх знову зникнути?