Майбутнє путінської системи значною мірою залежить від появи або подальшої відсутності інструментів чи способів кинути їй значний виклик

На перший погляд, переобрання Володимира Путіна президентом Росії видається зайвою дивиною та ритуалом, які позбавлені змісту та сенсу. Путін правив країною майже чверть століття. Жоден реальний кандидат від опозиції не був допущений до президентських виборів у РФ за два десятиліття. З початком російського вторгнення в Україну у лютому 2022 року, авторитарний дрейф Путіна прискорився і нагадує повномасштабну військову диктатуру. У лютому 2024 року у тюрмі в російській Арктиці помер єдиний політик-аутсайдер, який заслуговував на довіру та мав справжню підтримку по всій країні, Олексій Навальний. Про це йдеться в аналітичній статті New Yorker, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Упродовж більшої частини свого існування, система Путіна залежала від байдужого населення. Люди трималися подалі від політики, і, якщо ви не були одним з небагатьох активістів, досить дурних, щоб кинути виклик державі, політика залишалася поза вашим життям. Теоретично війна могла стати приводом активізації російського суспільства. За західними оцінками, в Україні вбито чи поранено близько 350 000 російських військовослужбовців. У вересні 2022 року Путін почав те, що він назвав «частковою мобілізацією», у рамках якої було призвано близько 300 000 російських чоловіків. Тим часом, низка репресивних законів встановила кримінальну відповідальність не лише за публічну критику війни, але й за правдиві висловлювання про вторгнення. Санкції залишили російську економіку ізольованою. Після вторгнення в Україну, рубль впав, а інфляція різко зросла.

Тим не менш, через два роки після початку війни, становище Росії в Україні виглядає настільки ж вигідним, як і раніше, і влада Путіна, здається, принаймні, на даний момент є повністю гарантованою. Представник політичної еліти РФ розповів, що під час минулорічного контрнаступу української армії Путін був стурбований.

«Він не міг бути певний, що фронт не впаде, як це сталося у Харківській та Херсонській областях. Але у 2023 році російські лінії оборони здебільшого утримувалися і Путін дійшов висновку, що, враховуючи хитку підтримку Заходу, Україна навряд чи досягне більшого на полі бою у найближчому майбутньому. У нього чудовий настрій. Він чекає на момент, коли Захід скаже: «Досить, давайте зупинимо цю війну», але вважає, що поспішати нікуди. З кожним місяцем ситуація для України погіршуватиметься», – зазначив представник російської еліти.

У Росії шок від вторгнення в Україну давно пройшов. Костянтин Ремчуков, близький до Кремля видавець газети, розповів, що серед правлячого класу країни більше немає вагань: Всі зрозуміли, що краще робити те, що вам говорять. Після того, як Захід запровадив санкції стосовно десятків відомих бізнесменів та розірвав економічні відносини з російськими компаніями, ділова еліта РФ побачила, що її закордонні перспективи скоротилися чи повністю зникли. У Росії, на противагу цьому, військові зусилля створили нові можливості для заробляння грошей: такі різноманітні активи, як автомобільні заводи, які раніше належали Toyota і Renault, а також франшизи Starbucks та Ikea, були або відразу конфісковані, або силоміць продані з величезними знижками та передані лояльним інсайдерам.

«Путін був розумний. Його послання було: «Бачите, вони вас не приймають, але вам тут раді». Багато хто в моєму колі кажуть собі: «Якщо ми збираємося бути ізгоями, то краще бути переможцями-ізгоями, ніж невдахами-ізгоями», – зазначив один впливовий російський бізнесмен.

Реакція на війну серед російської еліти, можливо, не така вже й помітна: «Це не дуже рефлексивний клас людей», — каже Ремчуков, — але еволюція ставлення широкого загалу була складнішою та дивовижнішою. Дослідницький проект, який проводить група під назвою «Лабораторія суспільної соціології», відстежує суспільні настрої з початку війни. В одній із доповідей респондентам — освіченим та професійним росіянам із великих міст — було поставлено питання, чи стурбовані вони вторгненням в Україну. «Я вважала, що ми робимо жахливу помилку», — сказала російська айтішниця, описуючи свої емоції у перші дні після початку війни. Але, виступаючи через вісім місяців, вона уже сказала таке: «Я вважаю це чимось неминучим і дуже болючим, дуже важким, але неминучим рішенням». Вона виправдала вторгнення Росії як останнє у довгій низці людських конфліктів: «Виявляється, війна завжди є, вона завжди існує десь на планеті».

Жінка-підприємець спочатку розповіла, що намагалася уникати новин з України.

«Якби я мала можливість якось вплинути на ситуацію, якби від мене щось залежало, я, звичайно, зробила б усе, щоб це зупинити. Але зав’язувати себе вузлами, стежити за всім, обговорювати це з усіма — цього я теж не хочу робити. В чому сенс? Мій обов’язок дуже простий — піклуватися про себе, свою родину і своє найближче оточення. У мене таке відчуття, що з моєї країни несправедливо знущаються. Тепер я ще патріотичніша, ніж будь-коли», – підкреслила жінка.

ВВП Росії у 2023 році виріс більше, ніж у середньому у світі, навіть незважаючи на те, що величезна частина її економічної діяльності була спрямована на війну: за оцінками, у 2024 році держава витратить понад 8% свого ВВП на армію та національну безпеку, що більш ніж удвічі перевищує відсоток ВВП США на оборону під час війни в Іраку. Водночас величезні державні витрати призвели до великомасштабного перерозподілу ресурсів, що зміцнило основу підтримки Путіна серед найбідніших та периферійних верств суспільства. Ці групи отримали вигоду від популістських заходів, таких як збільшення субсидій та інших соцвиплат сім’ям, а також розширення військової промисловості. У своїй залежності від державної щедрості цей зростаючий середній клас відрізняється від того, що з’явився в останнє десятиліття, який, як правило, був освіченішим, міським та з більшою ймовірністю працював у приватному секторі і, як виявилося, мобільнішим. (Можливо, Путін мав на увазі саме такий процес, коли у березні 2022 року говорив про «самоочищення» російського суспільства.)

Для майбутньої статті Олександра Прокопенко, ексрадниця Центрального банку Росії, підрахувала, що з початку війни середньомісячна зарплата зварювальника на заводі у Росії зросла з 25 000 рублів — близько 270 доларів США — до 100 000 рублів сьогодні (1200 доларів США). Ті, хто працює на аналогічній роботі в окупованій Україні, можуть заробляти 300 000 рублів на місяць (3600 доларів США).

«Ці люди ніколи в житті не бачили таких грошей», – підкреслює Прокопенко.

Вона додала, що Кремль може дозволити собі підтримувати таку економічну політику ще рік, після чого опиниться перед важким вибором: знизити заробітну плату військовослужбовцям або ж скоротити зміни на заводах, які працюють понаднормово на виробництві озброєння та військової техніки. У довгостроковій перспективі економічний дисбаланс лише зростатиме, як і перспектива справжньої кризи.

Але зараз, як розповів Денис Волков, директор незалежного соціологічного агентства «Левада-центр», дані опитувань засвідчують, що росіяни мають більш позитивний погляд на свою країну, ніж у будь-який попередній період президентства Путіна. Зростає частка росіян, які повідомляють, що можуть робити покупки на свій розсуд, наприклад, телевізори та побутову техніку. Частка респондентів, які вважають, що економічні перспективи Росії продовжать покращуватись у найближчі п’ять років, зросла приблизно на 35% з 2022 року. Навіть кількість тих, хто сказав, що розподіл багатства став справедливішим, зросла рекордно.

Чорні аспекти війни, включаючи загибель десятків тисяч солдатів, здебільшого залишаються у таємниці і розглядаються індивідуально, поза публічною сферою. Кремль пообіцяв виплатити сім’ям загиблих у боях 5 мільйонів рублів (близько 55 000 доларів США) — значну суму, особливо у бідних регіонах, з яких набрано більшість російських новобранців. На організованій зустрічі з матерями російських солдатів Путін розкрив своє ставлення до загиблих на війні в країні.

«Деякі люди вмирають від горілки і їхнє життя залишається непоміченим. Але ваш син справді жив і досяг своєї мети. Він помер недаремно», — сказав він жінці, син якої був убитий у Луганську.

Путін зі свого боку вважає себе не автократом, який тримає країну в заручниках, а розпорядником історичної долі Росії. Після десятиліть перебування при владі, логіка Путіна функціонує як тавтологія, замкнутий цикл, в якому йому ніколи не доводиться ставити під сумнів або сумніватися у гідності свого політичного вибору. На його думку, він діє на користь нації і тому користується підтримкою нації; він має право правити так, як хоче, тому що, по суті, він служить державі та захищає її.

«Звичайно, це дуже зручна позиція для Путіна. Зважаючи на це, до цього моменту він є державою», — сказав Аббас Галлямов, колишній спічрайтер Путіна, а тепер його критик.

Проте, за останні кілька місяців Росія стала свідком двох масових, незапланованих політичних подій і, що характерно, жодна з них не була на підтримку Путіна чи війни. Перша сталась у січні 2024 року, коли по всій країні стихійно з’явилися черги людей, щоб поставити підписи на підтримку кандидата у президенти РФ Бориса Надєждіна, невідомого ліберального політика. Він зробив припинення так званої «спецоперації» – центральним пунктом своєї передвиборчої кампанії та закликав звільнити політв’язнів. Кремль, зрештою, відмовився зареєструвати його офіційним кандидатом – ознака того, що його стривожили зображення людей, які стоять на морозі та висловлюють свою підтримку альтернативі Путіну. Внутрішні соцопитування Кремля свідчили, що Надєждін набрав би до 10% голосів. Це суперечило б риториці Путіна про єдину країну. Джерело, близьке до Кремля, розповіло, що такий результат «раптово створив би враження, начебто значна частина населення прагне завершення спецоперації».

Другою подією стали похорони Навального. Навальний не обов’язково був популярним у електоральному сенсі. Його рейтинг схвалення в Росії досяг максимуму у 20% у 2021 році, невдовзі після того, як його отруїли агенти Кремля. Але він мав потужний резонанс у суспільстві. Завдяки своїй відвертій критиці офіційної корупції, своєму почуттю гумору та дивовижній відсутності страху, він став уособленням альтернативного та оптимістичного майбутнього. Він створив загальнонаціональну мережу місцевих відділень та постійно залучав тисячі людей до протестів по всій країні.

«Автократії, подібні до російської, не люблять ідею прогресу. Вони зосереджені на минулому, підтримують культ історії та використовують ці ідеї, щоб спробувати зберегти сьогодення назавжди. Навальний був протилежністю, що робило його існування нестерпним для держави. Вся його позиція була зосереджена на тому, як завтрашній день може відрізнятися від сьогоднішнього, якщо тільки ми всі будемо діяти послідовно», – зазначає Катерина Шульман, російський політолог з Берліна.

1 березня 2024 року натовпи людей вишикувалися на вулиці у Москві, коли повз проїжджав катафалк з тілом Навального. Ще тисячі людей зібралися на Борисівському цвинтарі, де його поховали. Люди скандували «Росія без Путіна», «Ні війні» і навіть «Українці — добрі люди» — чудовий вияв громадянської мужності з огляду на те, що за останні два роки поліція заарештовувала людей, які тримають плакати із зірочками замість слова «Ні війні», і навіть ті, хто мав порожні плакати взагалі без слів. Аналіз московського метрополітену, показав приплив 27 000 пасажирів на найближчу до цвинтаря станцію.

Російське інтернет-видання журналістських розслідувань «Проект» нещодавно підрахувало кількість людей, які зазнали кримінального переслідування у політично вмотивованих справах протягом нинішнього шестирічного президентського терміну Путіна. Їх було понад 10 000, що перевершувало аналогічні цифри за радянських лідерів Микити Хрущова та Леоніда Брежнєва.

«Окрім репресій, які масово обговорюються проти опозиціонерів і антивоєнних активістів, в Росії існує система соціального тиску, де громадян жорстко карають за найнезначніші провини», — йдеться у звіті «Проекту».

Тим не менш, нинішні репресії досить жорсткі, щоб кожен міг зрозуміти це, але не настільки жорсткі, щоб зазіхати на нормальне почуття суспільства.

«Якби це були справді сталінські часи, мене розстріляли б рік тому. Цей режим спирається на 1% репресій та на 99% пропаганди», – зазначив Олексій Міняйло, активіст і співзасновник соціологічного дослідницького проекту «Хроніки».

Не варто плутати відсутність інакодумства зі щирою підтримкою. Кремль не може наповнювати стадіони затятими та відданими прихильниками.

Тетяна Станова, старший науковий співробітник Російського Євразійського центру Карнегі, послалася на щорічне звернення Путіна до нації від 29 лютого 2024 року, коли він говорив про людей, які «відправляють на фронт листи та посилки, теплий одяг та маскувальні сітки; вони жертвують гроші зі своїх заощаджень».

Путіну, за її словами, необхідно розглядати війну не як щось, що він почав поодинці (як це відбувається), а як починання, яке підтримує і вимагає народ. Станова процитувала радянський бойовий гімн «Священна війна», відомий своїм першим рядком: «Повстань, велика країно!» Але тепер, за словами Станової, «країна не хоче підніматися».

Минулої осені, у момент рідкісної відвертості, Валерій Федоров, голова Центральної виборчої комісії РФ, визнав, що так звана партія війни — «яструби», які виступають за перемогу за всяку ціну, — становить лише 10-15% виборців у суспільстві.

«Більшість росіян не вимагають окупації Києва чи Одеси. Вони не отримують задоволення від бойових дій. Якби це залежало від них, вони б не розпочали військову операцію, але якщо ситуація вже склалася таким чином, то ми маємо перемогти. Це не зовсім протидія війні, але це безперечно щось набагато менше, ніж ентузіазм з приводу неї», – пояснює Федоров.

Путін здебільшого прийняв цю реальність. Його уряд мав намір переписати шкільні підручники історії, щоб представити Росію як таку, що постійно захищається від зовнішніх ворогів і пов’язати війну в Україні з перемогою Радянського Союзу у Другій світовій війні. Тепер російські війська, як і їхні діди, борються за «добро та правду». Але загалом, як висловився Волков із Левада-центру, «держава дозволяє людям жити так, як вони хочуть».

Немає великої стратегії чи бачення; На відміну від ідеології радянського періоду, путінізм не пропонує всеосяжних цінностей, за якими можна було б оцінювати конкретні дії чи політику. Цей факт, поряд із незацікавленістю Путіна у дрібницях управління, означає, що на всіх рівнях державного апарату з’являється дедалі більше можливостей для імпровізації та фрілансу. Багато гучних арештів і кримінальних справ порушуються без прямого відома Путіна — ФСБ давно отримала карт-бланш діяти на власний розсуд. Минулої осені Путін опинився у досить незручному становищі, коли регіональна влада спробувала обмежити право на аборт, і Путін, усвідомлюючи загальний дискомфорт у суспільстві через такі обмеження, втрутився, щоб заблокувати їх.

Але коли система стикається зі справжньою кризою, державні інститути та потенційні захисники замовкають. Так було, наприклад, у червні 2023 року, під час недовгого заколоту Євгена Пригожина та його найманців з Вагнера. Багато чиновників у регіональному уряді та службах безпеки завмерли, спостерігаючи, як Пригожин та його люди мчать у бік Москви. Схожа динаміка спостерігалася у жовтні 2023 року, коли натовп антисемітів пробіг аеропортом у Дагестані, і знадобилося кілька годин, щоб вигнати їх із злітної смуги. У таких ситуаціях ніхто не хоче брати на себе відповідальність чи кидатись на захист режиму.

«Як ви можете заявляти, що маєте повний контроль і при цьому виглядати таким безсилим, – сказав представник російської еліти.

Якщо у путінізму воєнного часу є певна доктрина, то вона полягає у тому, що Росія залучена у тривалу боротьбу зі Заходом. У лютневому зверненні Путін сказав: «Так званий Захід з його колоніальними практиками і схильністю до розпалювання етнічних конфліктів по всьому світу не тільки прагне завадити нашому прогресу, але й уявляє собі Росію, яка є залежною, занепадає і вмирає і вони можуть робити все, що їм заманеться».

«Він ухвалив рішення. Якщо раніше у конфлікті існували різні сценарії та терміни вирішення ситуації, то тепер ми бачимо якісну зміну: він вирішив, що конфронтація між Росією та Заходом затягнеться на якийсь час — щонайменше на кілька десятиліть. Тепер держава має пояснити суспільству, чому Росія не є Заходом, звідси й акцент на традиційні цінності та зростаючий інтерес Путіна до тем культурної війни, таких як одностатеві шлюби та права трансгендерів», – каже Ремчуков.

Навесні 2024 року Путін пройде інавгурацію на п’ятий термін. Але чи він популярний? І чи це взагалі має значення? Нещодавнє соцопитування Левада-центру показує, що його рейтинг схвалення перевищує 80%. Але Міняйло із проекту «Хроніки» застерігає від надто серйозного ставлення до таких цифр.

«Безглуздо намагатися зрозуміти, чого хочуть люди, просто запитуючи, за якого кандидата вони проголосують. Політики в Росії просто не існує, тому це питання малоактуальне», – вважає Міняйло.

Він розповів про результати нещодавнього соцопитування, проведеного його групою, яке показало зростаючу невідповідність, яку політику люди хотіли б бачити (більше витрат на соціальні програми) і яку політику вони очікують від Путіна (більше витрат на армію). Те саме стосувалося, наприклад, питання про перемир’я з Україною або відновлення відносин із Заходом; приблизно на 20% більше респондентів підтримують таку політику заради майбутнього Росії, ніж очікують, що Путін її здійснить. Наразі ці дані свідчать лише про приховану та пасивну незадоволеність, яка може перерости, а може і не перерости у щось більше.

Подальша стабільність правління Путіна спирається не на його популярність, а швидше на відсутність механізмів, за допомогою яких люди могли б реагувати на своє нездужання, невдоволення та розчарування. За останні два десятиліття Кремль демонтував ці інструменти: більше немає незалежних ЗМІ, які б викривали бруд, які могли б притягнути державу до відповідальності; немає опозиційних партій, які заслуговують на довіру, які могли б спрямувати невдоволення в реальну політику; і немає судової системи, здатної стримувати владу. Отже, якщо почуття опору немає надійного виходу, самі почуття придушуються.

Таким чином, майбутнє путінської системи значною мірою залежить від появи або подальшої відсутності інструментів або способів кинути їй значний виклик.

З того часу, як ситуація на полі бою в Україні для Росії значно покращилася, Путін вважає, що лідери України – чи, насправді, її західні прихильники – мали прийти до тями і фактично капітулювати. Але цього не відбувається і, швидше за все, не відбудеться незалежно від точного складу майбутніх пакетів військової допомоги з боку США та Європи.

«Путін вважає, що Росія переграла Захід в Україні. І тепер має бути поріг, після якого вони починають діяти розумно. Натомість, на думку Путіна, західні столиці обирають ескалацію. Він не хоче цієї ескалації, але відчуває, що має на неї відреагувати. Для авторитарного режиму, як-от режим Путіна, сила президента залежить від віри кожного в цю силу. Без сильної громадської думки, вибори – навіть зовсім недемократичного характеру – створюють образ згуртованості та незаперечної влади. Йому потрібне підтвердження цього світогляду. Доказ того, що він може піднятися і ще раз сказати: «Країна за мною», – резюмує Станова.