Кремлівська пропаганда, як і раніше, масово поширена у формі аналітики

Австралійський телеканал ABC наприкінці березня 2024 року був змушений захищати документальний фільм, в якому цитували російських солдатів, що виправдовують вторгнення в Україну. Посол України в Австралії заявив, що фільм нагадує кремлівську пропаганду. Але це не єдиний приклад. Серед інших російських тверджень, які часто повторюються коментаторами, — те, що у війні винен Захід, а основна причина полягає у «розширенні НАТО». Прихильники цієї лінії повторюють застарілу думку, що Захід не розуміє світогляд Росії і не зміг врахувати її «законні інтереси безпеки». Про це йдеться в авторській колонці Пітера Теша, запрошеного наукового співробітника Центру європейських досліджень при Австралійському національному університеті на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Інша стійка лінія полягає у тому, що нездатність Заходу зрозуміти мислення Росії є причиною напруженості, яка спостерігалась протягом останніх 20 років. Путін чітко дав зрозуміти, що має намір повернути «історичні землі» Росії у війні з Україною, при цьому безглуздо порушуючи гарантії безпеки, які Москва двічі дала Києву у 1990-х роках.

Не є непорозумінням і наповнена погрозами ностальгія Путіна щодо «спадщини Ялтинської та Потсдамської конференцій» 1945 року. Це було тоді, коли США, Великобританія та Радянський Союз розділили території переможених після Другої світової війни та розмежували свої сфери впливу, позбавивши десятки мільйонів людей права голосу у своєму майбутньому.

Звільнившись від 50-річного репресивного панування Москви, країни Східної Європи недвозначно бачили свою майбутню безпеку та процвітання у складі Європейського Союзу та НАТО.

Хоча вони зі зрозумілих причин мовчали з цього питання з лютого 2022 року, деякі з провідних мислителів російської зовнішньої та оборонної політики (ніхто з них не є опонентом Кремля) раніше відкинули ідею про те, що «розширення НАТО» є загрозою безпеці Росії.

Військовий аналітик Олександр Храмчихін у жовтні 2021 року заявив у авторитетному журналі «Військово-промисловий кур’єр», що твердження НАТО про підготовку нападу на Росію «ганебні». Якщо НАТО і готувалося до війни з Росією, то робило це оборонно.

Так само Андрій Кортунов, колишній впливовий голова Російської ради з міжнародних справ, у січні 2021 року заявив на сайті нині закритого московського офісу Карнегі: колишні радянські республіки відчайдушно штурмували ворота євроатлантичних безпекових структур, і Захід, повністю усвідомлюючи, що прийняття цих нових держав-членів послабить НАТО, а не зміцнить його, був змушений відповісти на цей тиск.

Власна політика Путіна також суттєво погіршила стратегічне становище Росії, не в останню чергу змусивши Фінляндію та Швецію прагнути членства в НАТО. Більше того, нещодавня політика НАТО (включаючи загальне зниження військових витрат у період 1990–2014 років) жодним чином не вказує на ворожі наміри щодо Росії.

Військові цілі Путіна не обмежувалися

Аналогічно, деякі експерти вважають, що цілі Путіна в Україні обмежуються забезпеченням роззброєння та нейтралітету, а також особливого статусу Криму та Донбасу. Прихильники цієї лінії беззастережно виправдовують використання Путіним військової сили для односторонньої зміни кордонів після Другої світової війни.

Очевидно, що серйозне планування та провали розвідки ввели Путіна та його вузьку групу радників в оману, змусивши думати, що Україна здасться за лічені дні. Самоучка з історії Путін, мабуть, не був зацікавлений в окупації Західної України, знаючи, що традиційно ця територія була частиною католицької Польщі та Литви і ніколи не була частиною православних слов’янських земель Великої Росії.

Ми можемо розумно припустити, що метою Путіна було швидке захоплення Києва, політична чи фізична ліквідація президента Володимира Зеленського та окупація України на схід від річки Дніпро (і, можливо, узбережжя Чорного моря, включаючи Одесу.

Таким чином, Путін повторить «збирання земель» одного зі своїх далеких попередників, царя Івана III, і передасть те, що залишилося від Західної України, під вічну фінансову відповідальність Європи.

Переглянута карта України, яку колишній президент Росії Дмитро Медведєв представив на державному телебаченні у березні 2024 року, чітко показує цей намір.

Впевнені твердження Кремля чи зовнішніх аналітиків про те, що російська економіка витримала західні санкції, також передчасні. Санкції діють у довгостроковій перспективі, і розрекламовані темпи економічного зростання Росії, в основному, відображають збільшення інвестицій у військовий та оборонний сектори. Авторитетні коментатори вважають, що російська економіка демонструє очевидні ознаки перегріву. Час покаже.

Вірно й те, що деякі країни потурають Росії, щоб використати лазівки та оминати санкції. Більше того, багато аналітиків мовчать про те, що Росія – постійний член Ради Безпеки ООН – ігнорує ті санкції, які вона допомогла запровадити проти Північної Кореї, закуповуючи зброю та військову техніку з Пхеньяну.

Допомога Україні не відволікає

Ще один міф, який розповсюджується на Заході, — це твердження про те, що допомога Україні зменшує можливості США щодо контролю Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Це не гра із нульовою сумою. Важко уявити, як тривожність союзників і партнерів шляхом відмови від демократій (зокрема й тієї, яка бореться за ті самі принципи, на яких були засновані США), стане стримуючим фактором для Китаю.

Ані Росія, ані Китай не мають союзників у нашому розумінні цього терміна. Обидва розглядають союзи як спрямовані проти когось або чогось, а не як взаємодоповнюючі механізми, зміцнені загальними переконаннями та цінностями.

І Путін, і президент Китаю Сі Цзіньпін прагнуть підірвати довіру до лідерства та прихильності США через брехню та пропаганду. Ми повинні бути пильними і рішуче протистояти цим зусиллям, незважаючи на конкуруючі вимоги до урядів та відволікаючі фактори наших неспокійних демократій.