Місцева влада оцінює загальну вартість відновлення цілого міста у понад півтора мільярда євро

Коли російські солдати вбили чоловіка Людмили, їй довелося загорнути його у ковдру та поховати у глибині їхнього саду. Потім вона втекла з Бучі разом із донькою. Це був березень 2022 року. Росіяни окупували невелике містечко неподалік Києва і захопили будинок пенсіонерів. Солдати загнали танк у двір і використовували будинок як свій штаб. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Через два роки Людмила врешті-решт встановила на могилі Валерія мармуровий надгробок із його фотографією. Після звільнення Бучі вона спромоглася належним чином перепоховати його на місцевому цвинтарі. Будинок подружжя, який був зруйнований під час бойових дій, поступово відновлюється. Людмила садила у дворі яскраві квіти. Але коли будинок буде добудований, вона житиме там одна.

Будівельні роботи є частиною зусиль з відновлення Бучі. Коли українські збройні сили визволили місто, то виявили тіла, які були розкидані вулицею Яблунською, де їх було застрелено. Це був перший раз, коли світ дізнався про жахіття, яке Буча пережила за 33 дні окупації.

«У нас є моральне зобов’язання підтримати сім’ї, які живуть на цій вулиці, тому що там було по-звірячому вбито і закатовано понад 70 мирних жителів», – пояснює мер міста Анатолій Федорук.

Вулицю Яблунську й територію довкола розчистили, впорядкували та подекуди перебудували. Але росіяни захопили «майже кожен двір чи будинок», за словами мера, який оцінює загальну вартість відновлення у 1,6 мільярда євро.

«Звичайно, ми не маємо цієї суми. Але ми робимо все можливе, щоб повернути людей до своїх домівок», – зазначає Федорук.

Новий будинок Людмили, розташований лише за кілька кроків від вулиці Яблунської, поки є лише оболонкою. Будівельники обіцяли закінчити його до літа, але вона не бачила їх уже кілька днів. Будучи безпритульною протягом двох років, незважаючи на тяжку втрату, Людмила дуже хоче переїхати сюди.

У 2022 році можна було побачити уламки старого будинку Людмили, який згорів. Двір ще був завалений пляшками з-під алкоголю та обгортками від військових пайків росіян. Це були покидьки, які вистрілили в голову чоловікові Людмили, коли він на мить виринув із підвалу, де вони ховались. Пізніше тієї ж ночі вона знайшла тіло Валерія обличчям до низу на ґанку.

Людмилу нещодавно викликала поліція, яка знайшла нові записи з камер відеоспостереження та сподівалася, що вона допоможе впізнати солдатів.

«Можливо, їм можна висунути заочне звинувачення. Я знаю, що Росія ніколи їх не видасть. Особисто мені хотілося б схопити їх за горло і зажадати пояснень, навіщо вони сюди приїхали», – каже Людмила, реалістично оцінюючи ймовірність того, що когось притягнуть до відповідальності за вбивство.

За білими стінами Андріївської церкви, де багато хто був похований у братській могилі під час окупації, тепер стоїть меморіальна стіна з металевих дошок. Наразі відображається 509 імен. Деякі квадрати досі порожні, оскільки на міському цвинтарі знаходиться понад 100 невідомих тіл, витягнутих з неглибоких могил по всій Бучі та перепохованих. Спочатку були взяті зразки ДНК, сподіваючись, що одного разу хтось прийде їх шукати.

На інших меморіальних дошках немає дати смерті – лише березень місяць, коли Буча перебувала під російською окупацією. Навпроти — табличка зі списком десятків людей, які зникли безвісти. Серед імен Богдан Костиренко.

Після кількох місяців пошуків його дружині вдалося знайти Богдана у в’язниці у Росії.

«Вони відвезли його до Білорусі, потім у СІЗО №2 у Брянську [у Росії]», – каже Наталія.

Через інших українців, яких обміняли на російських військовополонених, вона дізналася, що потім його перевели до в’язниці у Тулі, на південь від Москви.

Богдан пішов з армії у 2019 році через посттравматичний стресовий розлад. Будучи цивільним полоненим, Наталя побоюється, що його шанси на обмін невеликі, оскільки наразі повернуто лише кілька десятків мирних ув’язнених.

«Багато мирних мешканців Бучі зникли безвісти – люди, яких ми знаємо, перебувають у в’язниці, але росіяни не підтвердили це. Принаймні, вони офіційно зізналися, що у них є Богдан», – зазначає Наталія.

Вона нічого не чула про свого чоловіка з того часу, як його викрали, але у неї є інформація, що їх катували.

«Кажуть, було дуже важко – їх не годували, сильно били, зокрема електрошокером й трубами. Тепер я не знаю, що робити. Я не можу його звільнити. Я не можу знайти способу це зробити», – скаржиться Наталія.

Більшість довоєнного населення Бучі повернулася. Але Наталія побоюється, що ситуація може знову погіршитись.

«Ви бачите, що задумав Путін, звинувачуючи Україну в теракті у Москві. Я думаю, він хоче повноцінної війни. Повна мобілізація», — запевняє Наталія.

На іншому кінці міста Людмила також стурбована, особливо нещодавнім збільшенням кількості російських ракетних ударів. Вона продовжує відвідувати свій будинок, аби перевірити, як йдуть справи, і бути ближчою до спогадів про окупацію. Вона годує Мурку, безпритульну кішку, яку Валерій колись любив фотографувати.

Людмила показує акуратні ряди фіолетових крокусів та дзвіночків, а також зелені пагони нарцисів.

«Погляньте, скільки тюльпанів виросло. Раніше тут було так гарно. Незабаром у нас знову будуть квіти по всьому будинку», – наголошує Людмила.