За оцінками Міністерства охорони здоров’я України, майже половина населення (15 мільйонів із 38 мільйонів громадян), потребують психологічної підтримки, а від 3 до 4 мільйонів громадян, ймовірно, потребують ліків

Коли Росія напала на Україну, 28-річна Аліна В’яткіна надала прихисток собаці. Хоча вона не мала постійного житла, але знала, що догляд за твариною буде для неї втіхою. То справді був механізм виживання під час війни. Про це йдеться у спецрепортажі Al-Jazeera, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

З 2017 року В’яткіна, студентка-психолог, працює менеджером у громадській організації, яка підтримує ветеранів та їхні сім’ї у питаннях психічного здоров’я. Ця проблема стає дедалі актуальнішою, оскільки повномасштабна війна триває уже третій рік поспіль.

За оцінками Міністерства охорони здоров’я України, майже половина населення (15 мільйонів із 38 мільйонів громадян), потребують психологічної підтримки, а від 3 до 4 мільйонів громадян, ймовірно, потребують ліків.

Перша леді України Олена Зеленська стала обличчям кампанії під назвою «Як справи?». Це питання уже стало символом турботи та підтримки психічного здоров’я під час кризи. На її веб-сайті перелічено низку мобільних додатків та організацій, які можуть допомогти при травмах.

Але, незважаючи на вкладені ресурси, багато людей побоюються, що криза неминуча.

«У перший рік повномасштабного вторгнення ми побачили хвилю занепокоєння. На другому році ми побачили хвилю депресії. Коли війна закінчиться, ми матимемо кризу психічного здоров’я, тому що занадто багато емоцій, які люди зараз пригнічують», — прогнозує В’яткіна.

Після початку російсько-української війни на сході України у 2014 році вона приєдналася до медичного добровольчого батальйону. Потім, у 19 років, Аліна провела майже рік, спостерігаючи жахіття війни поблизу.

Повернувшись додому, вона не змогла знайти спокій.

З діагнозом «панічний розлад» та депресія Аліна присвятила своє професійне життя допомозі ветеранам та їхнім родинам.

Коли у 2022 році почалося повномасштабне вторгнення, її чоловік пішов добровольцем на війну.

«Досвід солдатської дружини складніший, аніж бути на передовій. Я працюю з терапевтом, але досі відчуваю, що все моє життя зупинилося того дня, коли мій чоловік пішов на війну. Коли він повертається з фронту, я розриваюся. Як його дружина, я хочу проводити з ним час. Але як ветеран і фахівець із психічного здоров’я я знаю, що він хоче, щоб йому дали спокій, аби пережити цей досвід», — зазначає В’яткіна.

Крім проведення сеансів терапії, Аліна та її команда минулого року запустили Baza — мобільний додаток, який використовує тактику когнітивно-поведінкової терапії, щоб допомогти тим, хто не може чи не наважується відвідувати сеанси терапії.

У мобільному застосунку є записи медитацій, пояснення, як травма впливає на тіло та інструкції як справлятися зі стресом.

Використання мобільних додатків та інтернет-технологій стало звичайним явищем для вирішення проблем психічного здоров’я в Україні.

Наприклад, платформа під назвою «Свідок» збирає анонімні свідчення українців про свій досвід війни. З одного боку, це може стати важливим ресурсом для Міжнародного кримінального суду для розслідування російських воєнних злочинів. З іншого боку, він працює як щоденник для тих, хто знаходить розраду в описі своїх почуттів.

Маючи близько 4000 членів та 2000 свідчень, «Свідок» записав досвід багатьох людей із повсякденного життя, волонтерства, міграції й трагедії війни.

Ведення щоденника було першим способом впоратися із ситуацією для 27-річної Олени Кук, телеведучої та фахівця з комунікацій у фонді AI For Good Foundation, команда якої створила «Свідок». Перша панічна атака у неї сталася під час інтерв’ю на камеру з послом США, і тоді вона зрозуміла, що їй потрібно надати пріоритетну увагу своєму здоров’ю.

«Я почала плакати серед цього інтерв’ю. Мені було дуже ніяково, тому що це було непрофесійно. Я не могла дихати, просто не вистачало повітря. Після того зриву я зрозуміла, що ні, зі мною не все гаразд», – розповідає Олена Кук.

Психотерапія, волонтерство та робота над «Свідком», у підсумку, допомогли.

«У перші місяці війни, коли ти чув сигнал повітряної тривоги, ти ховався, але не більше. Тепер нам іноді доводиться обирати між розсудливістю та безпекою», — зазначає Кук.

Але мобільні додатки, хоч би якими інноваційними вони не були, можуть мати обмежений вплив.

Багато українців, особливо ті, хто є достатньо дорослими, і пам’ятають радянську імперію, не почуваються комфортно, звертаючись до своєї травми. Тоді психіатрична система часто використовувалася проти дисидентів, що підігрівало недовіру до терапії серед тих, хто пов’язував її з примусовим ув’язненням у психіатричних лікарнях.

«Радянські люди вважали, що якщо просиш про допомогу, то ти слабкий», — каже Володимир Савінов, психолог та науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології у Києві.

Для старшого покоління, зазвичай, кращим способом впоратися з травмою є об’єднання у своїх спільнотах та обмін досвідом. З цієї причини Савінов застосував метод відтворення театру.

Це форма імпровізаційної розповіді, в якій основою для виступу використовуються особисті історії глядачів. Глядачі діляться своїми переживаннями один за одним, а актори розігрують їх у колективному зіткненні із травмою.

«Люди виступають проти звернення за психологічною допомогою, але коли ви розповідаєте про театр, то вони хочуть брати участь та ділитися своїми історіями та своїм болем. Психотерапією це не назвеш, але це театральна практика, яка має терапевтичний ефект», – пояснює Савінов.

Зі своєю групою «Дежавю» Савінов працював із вимушеними переселенцями та ветеранами у лікарнях.

Але війна не пошкодувала його проект. Один із його акторів пішов до армії, один залишив країну, а ще один загинув на війні

«Наразі на кожні 100 000 людей в Україні припадає лише один психолог, тому ця кількість має збільшитися щонайменше вп’ятеро», – вважає Савінов.

Проте навчання нового покоління терапевтів потребуватиме часу.

«Після війни психологи стали, в основному, волонтерами і кількість клієнтів збільшилася. Мені довелося розвивати стійкість до стресу та вивчати нові методи, щоб надалі працювати. Але якщо не я, то хто?», – риторично запитує Володимир Савінов.