Оскільки війна проти Росії триває і кінця їй не видно, молоді українські чоловіки призовного віку перебувають у небезпеці, ризикуючи потрапити у криваві наземні бої, захищаючи батьківщину
Президент України Володимир Зеленський, ймовірно, змінив долі тисяч українських чоловіків, коли нещодавно підписав закон про зниження призовного віку з 27 до 25 років Журналісти The New York Times поспілкувались із українськими юнаками, на яких можуть вплинути ці зміни і Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з їх думками.
«Я хвилююся, навіть трохи боюся»
Єгор Хомченко, власник комунальної пекарні на сході України, якому незабаром виповниться 25 років, сказав, що має багато друзів, які пішли на війну. Але його дружина Амелія сказала, що «зробить усе можливе», аби Єгора не забрали до армії.
«Я стурбований, навіть трохи наляканий. Але все буде так, як задумав Бог», – вважає Єгор.
Хомченко живе у Дружківці на Донеччині. Росія обстріляла місто ракетами та артилерією, але життя продовжується, хоча майже щоночі можна почути гуркіт боїв на лінії фронту поблизу. На початку війни його дружина, тоді ще вагітна, поїхала до Дніпра. Вона повернулася додому після народження сина.
«Вона почувається тут цілком спокійно, бо наша родина разом. Ми не можемо уявити собі життя окремо і не знаємо, як люди, розділені війною місяцями та роками, зможуть впоратися із цим випробуванням. Звичайно, коли у Дружківці лунають обстріли, Амелія лякається, але разом ми – сила», – зазначає Хомченко.
«Я був у жаху від думки про війну»
23-річний Нестор Бабський, фізіотерапевт реабілітаційного центру на заході України, щодня приймає кількох українських солдатів, поранених та покалічених війною. Він відчуває страх перед тим, що його чекає попереду.
«Спочатку, — сказав Бабський, — мене лякала думка про війну, але тепер я до цього спокійний».
Поранені солдати «зіграли свою роль і повернулися, щоб жити своїм життям, тому я чекаю свого часу». Він додав: «Я розумію, що там від мене точно буде більше користі, ніж тут. Ця думка мене заспокоює».
«Молодь – це майбутнє»
26-річний Олександр Манченко, журналіст із Харкова, другого за величиною міста України, який висвітлював війну, відзначив важкий розрахунок, з яким, ймовірно, зіткнувся президент Зеленський у разі зниження призовного віку.
«Молодь – це майбутнє, хоч би як банально це не лунало. Можливо, він думав, що Україна могла б обійтися без мобілізації молоді, але, вочевидь, військова ситуація не дозволяє нам мати таку розкіш», – гадає Манченко.
Він поважає хоробрість тих, хто вступив на військову службу у перші дні війни.
«Саме завдяки їм ми вижили. Ба більше, я хочу продовжувати робити те, що роблю, оскільки вважаю, що моя робота теж важлива. Але я не планую втікати від мобілізації та ховатися. Тож побачимо, як складеться моя доля», – підкреслює він і зауважує, що сумнівається у власній хоробрості і не хоче воювати.
«Мені потрібно бути максимально професійним»
27-річний Максим Сухий, зубний технік з Києва, уже досяг мінімального призовного віку, коли 3 квітня 2024 року було підписано новий закон. Він готувався до війни із серпня 2022 року, але ще не вступив до армії.
Він шукав підрозділ, до якого міг би приєднатися, одночасно вивчаючи зброю й тактику у таборі у вихідні та відвідуючи спортзал.
Підготовка в українських військових частинах часто буває нерівномірною, і у піхоту часто скеровують тих, хто мобілізований, а не тих, хто вступає до армії добровільно. Ці наземні війська, зазвичай, виконують найважчі обов’язки: сидять в окопах під сильним обстрілом і за необхідності атакують позиції супротивника.
«Мені потрібно бути максимально професійним. Якщо я піду на війну, я також хочу бути там професіоналом. Тому я готуюся до можливої мобілізації настільки, наскільки дозволяють час та фінансові ресурси. Якщо я потраплю на війну, я не хочу бути людиною, яка нічого не знає», – наголошує Максим.
«Мої батьки хвилюються більше»
24-річний Василь Ванжурак працює на тартаку у Карпатах на заході України. Він хотів піти в армію, але пішов його батько, залишивши на нього матір та інших родичів у перші місяці війни.
«Я хвилююся? І так, і ні. Мої батьки більше переймаються тим, що я піду в армію, ніж я сам», – підкреслює Василь.
Він розуміє, що, незважаючи на таку жорстоку війну, їм там досі потрібні люди.
«Ця війна, на жаль, триватиме довго»
Денису Ємцю, електрику сталеливарного заводу на півдні України, уже виповнилося 25 років. Він не надто стурбований зменшенням призовного віку, оскільки вважає, що потрібен більше на металургійному заводі, аніж у армії. Але якщо його мобілізують, то він піде воювати.
«Я вже звик до думки, що ця війна, на жаль, триватиме довго. Спочатку ми усі сподівалися, що усе швидко закінчиться, але пізніше виявилося, що реальність набагато суворіша», – каже Денис.
Його дядько та вітчим, які вже воювали, відмовляли його від участі у бойових діях.
«Вони дуже не хотіли, щоб я пішов їх стопами і служив в армії. Я єдиний нащадок чоловічої статі, який залишився у сім’ї і вони дуже стурбовані тим, що зі мною все буде добре. Вони напевно хотіли б, щоб я залишився на заводі і продовжував утримувати маму, тітку та бабусю», – зазначає Денис.
Покоління українців було перевернуто з ніг на голову після вторгнення Росії. Оскільки війна проти Росії триває і кінця їй не видно, українські чоловіки призовного віку перебувають у небезпеці, ризикуючи потрапити у криваві наземні бої, захищаючи батьківщину. Як написав англійський поет епохи Першої світової війни Вілфред Оуен, «їхня доля на фронті буде вирішена дивною арифметикою випадку».
Foreign Ukraine 