Оборонна війна України протягом понад двох років виявила численні слабкі сторони трьох країн, які геополітики найчастіше представляли як держави, що мають достатньо сили та впливу, аби приборкати непокірні країни, що прагнуть суверенітету: йдеться про Росію, Китай і США

Російсько-українська війна довела, що країни, які зазвичай сприймаються як наддержави чи гегемони, не є всесильними і мають свої межі. Крім того, Україна навіть в умовах оборонної війни може будувати багатовекторну зовнішню політику та посилювати свою суб’єктність на міжнародній арені. Про це йдеться в аналітичній статті Марека Козубеля, доктора гуманітарних наук, магістра права та дослідника історії Польщі, України та Росії на сторінках польського видання Onet, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Геополітичний наратив досі є популярним, особливо в онлайн-ЗМІ. Нещодавно польський публіцист Яцек Бартосяк, який пише про геополітику, під час дебатів на телеканалі Channel Zero заявив, що в Україні «є справжня армія, яка стріляє по росіянах від імені американців». У цьому баченні світу Київ є скромним васалом США, який переслідує інтереси Вашингтона, а не свої власні. Навіть окрім того, що це типовий для Росії наратив, де геополітика як спосіб інтерпретації світу роками тріумфує, ніщо так не спростовує його припущення, як досвід дворічної повномасштабної війни в Україні.

Російсько-українська війна довела, що країни, які зазвичай сприймаються як наддержави чи гегемони, не є всесильними і мають свої межі. Це суперечить іміджу міжнародних відносин, який роками пропагували геополітики. На їхню думку, у світі є лише кілька держав, здатних диктувати іншим, зокрема союзникам, умови, вигідні лише їм самим. Більшість інших держав, у свою чергу, позиціонуються як пасивні суб’єкти міжнародного права, які є суверенними лише де-юре, але не де-факто. Тому геополітики у своїх аналізах зазвичай орієнтуються на інтереси та стан супердержав, щонайбільше беручи до уваги країни, громадянами яких вони є.

Водночас оборонна війна України протягом понад двох років виявила численні слабкі сторони трьох країн, які геополітики найчастіше представляли як держави, що мають достатньо сили та впливу, аби приборкати непокірні країни, що прагнуть суверенітету. Йдеться про Росію, Китай і США.

Дефіцит влади

У випадку Російської Федерації впав її імідж як сили, яка диктує умови країнам пострадянського простору, які Кремль розглядає як сферу свого впливу. Такий імідж Росія створила завдяки своїй військовій потужності та загрозі застосування ядерної зброї, а також через залежність окремих країн від її енергоресурсів. До 24 лютого 2022 року російські збройні сили сприймалися як друга за чисельністю армія у світі. Теорії про окупацію Києва за три дні та швидке знищення чи капітуляцію українських Збройних Сил були на той час досить популярними на Заході. Вони були підкріплені витоком інформації із західних спецслужб.

Звідси велике здивування, коли виявилося, що росіяни зазнають кривавих поразок, втратили багатьох одиниць дорогої військової техніки, їхні територіальні здобутки не такі вражаючі, як було заявлено, а Повітряно-космічні сили Росії не можуть домінувати в українському небі. Ще у 2022 році українці звільнили значні території та витримали російські бомбардування на рубежі 2022 та 2023 років. Ніби цього було недостатньо, тому українці, які не мали власного флоту, змусили Чорноморський флот Росії за допомогою безпілотників і ракет покинути західну частину Чорного моря. Територія Росії виявилася вразливою для ударів українських безпілотників і диверсійної діяльності українських спецслужб.

Не можна не згадати ще один важливий факт. Російська Федерація користувалася підтримкою своїх союзників із самого початку повномасштабної війни. Білорусь надала свою територію як вихідну точку для наступу: загарбники могли використовувати казарми, полігони, шпиталі, а також запаси білоруських військ. Українці утрималися від обстрілів аеропортів Білорусі, звідки злітали російські літаки та гелікоптери. З другої половини 2022 року росіяни користуються матеріально-технічною підтримкою Ірану та Північної Кореї, хоча треба підкреслити, що вона не безкоштовна. Китайці постійно постачають різноманітні товари в РФ, але намагаються утримуватися від масштабної військової підтримки. Не можна обійти увагою і країни, вплив яких на перший погляд може здатися незначним: Вірменію, Грузію та Казахстан. Вони є посередниками в імпорті багатьох важливих товарів для російської збройової промисловості, насамперед електроніки, а також сировини, необхідної для збільшення виробництва артилерійських боєприпасів.

Хоча Китайська Народна Республіка намагається залишатися осторонь російсько-української війни, її симпатії до Москви цілком очевидні. Однак роль Китаю у підтримці Росії є меншою, ніж передбачалося спочатку. Пекін продає в РФ різноманітні товари, зокрема подвійного призначення, але поки що через страх санкцій Заходу не вирішив продавати військову техніку чи боєприпаси. Діяльність китайської дипломатії зосереджена на спробах узгодити очікування російського партнера з повагою до міжнародного права. Тому Пекін намагається тиснути на переговори між Києвом і Москвою. У контексті політики наддержави, Китаю не можна також ігнорувати реакцію на візит Ненсі Пелосі, представника адміністрації президента США Джо Байдена, у Тайвань у серпні 2022 року. Пекін досі сприймає розташовану там владу Китайської Республіки як суперника і не приховує, що хоче захопити острів під приводом «возз’єднання Китаю» до 2049 року. Тим часом погрози Пекіна на адресу Сполучених Штатів не супроводжуються жодними діями. Навіть геополітики дедалі частіше помічають, що часи слави КНР з економічних і демографічних причин повільно добігають кінця, а інший азіатський суперник Пекіна – Індія – набирає сили.

Завдяки російській агресії проти України, ми також побачили слабкі сторони та обмеження Сполучених Штатів. Перше, що впадає в око, це проблеми законодавчої влади. З жовтня 2023 року до другої половини березня 2024 року Палата представників не могла ухвалити законопроект про бюджет, унаслідок чого з місяця в місяць приймали проміжний бюджет, а також пакет підтримки для України, Ізраїлю та Тайваню, тобто деяких з найважливіших партнерів і союзників США поза НАТО. Усе через обструкцію відносно невеликої кількості конгресменів із протрампістської групи MAGA (за гаслом «Make America Great Again»). Проблеми із законодавчим процесом і парламентські інтриги виявилися фактором, який сильно вплинув на реалізацію зовнішньої політики Білого дому. Вони також впливають на довіру до США в очах багатьох європейських країн, які побоюються, що Дональд Трамп знову стане президентом.

Обмежена гегемонія

Не менш важливі об’єктивні військові обмеження Сполучених Штатів. Хоча США досі залишаються гегемоном завдяки своїм більшим можливостям, вони не всесильні у цьому питанні. Сполучені Штати мають відносно невеликі потужності для виробництва боєприпасів і ракет, а також важкої техніки, але варто додати, що вони мають дуже великі резерви. У цьому аспекті американцям потрібен час і фінансові ресурси для відновлення можливостей, подібних до тих, що були у період холодної війни. Ще один вид обмежень – логістика. Хоча Сполучені Штати мають потужний військово-морський флот і сучасну авіацію, вони повинні покладатися на бази і порти союзників для виконання завдань далеко від рідного континенту. Можливості пересування військ і постачання обмежені кількістю транспортних засобів.

Інша слабкість Сполучених Штатів походить від відсутності рішучості щодо того, яку політику вони мають проводити стосовно Російської Федерації. Протягом останніх десятиліть багато американських політиків воліли бачити в особі Росії – партнера, а не суперника. Таке ставлення пропагували ЗМІ та американська поп-культура (наприклад, третій сезон серіалу «Джек Райан» або серіал «Картковий будинок»). Занепокоєння союзників зі східного флангу НАТО були проігноровані, а також недружні сигнали з боку самої Росії та її посилення співпраці з Китайською Народною Республікою, сирійською диктатурою та Іраном. Навіть після вторгнення в Україну, Білий дім утримався від посилення курсу щодо Кремля, поставивши собі та союзникам «червоні лінії» щодо постачання зброї  в Україну. Багато аналітиків вважають, що автором цієї стратегії, яка називається «контрольована ескалація», є Джейк Салліван, радник президента Джо Байдена з питань зовнішньої політики. Салліван керувався підходом до російсько-української війни, бажаючи примирити дві цілі, яких важко досягти. З одного боку, зробити так, щоб Україна не програла, а з іншого – не допустити надто сильної поразки Росії.

Однак США не здатні змусити Україну та інших союзників робити все, що їм заманеться. Гарним прикладом цього є політичні рішення Великої Британії, які поставили Білий дім до стіни, змусивши американців посилити підтримку Києва. Вперше це сталося на початку 2022 року, перед вторгненням. Британці тоді надали українцям сучасні пускові установки протитанкових керованих ракет NLAW. Це спонукало США збільшити поставки зброї. Через рік, коли між Берліном і Вашингтоном почалися суперечки щодо того, хто першим вирішить подарувати Україні західні танки, Велика Британія знову проявила ініціативу, оголосивши про передачу танків Challenger 2. Це призвело до формування бронетанкової коаліції. У травні 2023 року виявилося, що британці надали українцям крилаті ракети Storm Shadow, а французи наслідували їхній приклад, надавши свій еквівалент цієї зброї під назвою SCALP.

Російська нафта є яблуком розбрату між Києвом і Вашингтоном

22 березня 2024 року Financial Times на основі анонімних джерел повідомила, що влада Сполучених Штатів роздратована українськими бомбардуваннями російських нафтопереробних заводів. Це триває з кінця січня і вже завдало значних збитків 12 підприємствам. У деяких з них виробництво було обмежено, а в інших – призупинено. Багато українських безпілотників-камікадзе впало на установки, для ремонту яких потрібні запчастини із західних країн. Через санкції доступ до них дуже ускладнений, а це означає, що росіянам доводиться витрачати на них набагато більше грошей, ніж до вторгнення, а час їх доставки значно подовжено. Також варто зазначити, що українці зосередилися на обстрілах підприємств і складів пального, які задіяні для постачання сил вторгнення, зокрема авіації. Здавалося б, це очевидний успіх Києва, але заокеанський союзник бачить ситуацію інакше.

На думку журналістів Financial Times, роздратування Білого дому викликано тим, що адміністрація Байдена стурбована впливом українських атак на світові ціни на пальне, що може вплинути на президентську кампанію. Що ж, зростання цін піде на користь Трампа. Ми не знаємо, наскільки ця інформація достовірна і чи справді американці виправдали українців у своїх вимогах припинити таким чином бомбардування російської нафтової галузі. У будь-якому випадку, невдоволення Вашингтона є фактом, про що свідчать заяви політиків і військових. Спроби американців вплинути опосередковано підтверджує і візит Джейка Саллівана до Києва 20 березня 2024 року.  Якщо так, то українці проігнорували скарги, які їм нібито передав близький соратник президента Байдена. У ніч з 21 на 22 березня 2024 року українські безпілотники-камікадзе атакували нафтопереробний завод у Самарі. 26 березня голова СБУ (яка разом з Головним управлінням розвідки Міноборони України є співвідповідальними за атаки безпілотників-камікадзе та диверсійну діяльність) Василь Малюк заявив українським ЗМІ, що атаки на російські підприємства триватимуть.

Київ дозволив собі проігнорувати очікування Вашингтона з кількох причин. З одного боку, Україна має великий досвід проведення багатовекторної політики 1991–2013 років. Незважаючи на те, що це було джерелом багатьох проблем, воно також дозволило розвинути цінні навички у міжнародній політиці та підхід до цієї політики, у якому все не ставилося на одну карту. В даному випадку на американську карту. Українці бачать, що значну роль у його підтримці відіграють також Велика Британія, Чехія, Франція, Німеччина та, в міру своїх можливостей, Польща, країни Скандинавії та Балтії. Саме Чехія, а не США, знайшла для України 1,5 мільйона артилерійських снарядів і організувала коаліцію для збору грошей на їх закупівлю.

Також важливо, що Київ може дозволити собі бомбити російські промислові заводи, тому що у нього є засоби для цього, які він створив сам. Хоча дрони-камікадзе не такі ефективні, як балістичні та крилаті ракети, вони все-таки здатні завдати достатніх руйнувань і коштують набагато дешевше. Росіяни не можуть прикрити протиповітряною обороною усі важливі об’єкти. Ні для кого не секрет, що більшість західних країн, зокрема США, виступають проти використання наданої ними або навіть купленої у них зброї на території Росії. У таких умовах українці з перших днів повномасштабної війни обстрілюють територію агресора з власної зброї.

Незалежно від того, чи є правдою написане журналістами Financial Times про причини тиску Сполучених Штатів, сам факт тиску свідчить про те, що американці керуються далекосяжним егоїзмом. Вони, у свою чергу, чекають від українців чогось, що можна охарактеризувати як «суїцидальний альтруїзм». Мало того, що вони повинні бути свого роду боксерською грушою для росіян у цій війні, але Білий дім також не може запропонувати нічого натомість. Цю позицію добре резюмував Даніель Шеліговскі, експерт Польського інституту міжнародних справ, який прокоментував повідомлення британської щоденної газети так:

«Про що думав Вашингтон? Щоб українці просто сиділи і дивилися, як російські ракети падають на їхні міста? Ми давно сказали нашим американським колегам, що чим менше ви будете допомагати Україні, тим менше ви матимете на неї вплив, – сміялися вони [при цьому]».

Україна як суб’єкт міжнародної політики

Якби Україна була лише об’єктом на міжнародній арені, її, ймовірно, сьогодні б просто не існувало або була б зведена до дрібного лушпиння за підсумками мирної конференції, організованої на задоволення провідних геополітичних гравців. Це забезпечило б Сполученим Штатам і Китаю мир, а Росії територію та славу перемоги у війні.

Реальність виявилася зовсім іншою і це багато в чому заслуга як самої України, так і її європейських партнерів, зокрема країн, які не мають статусу військової чи економічної супердержави. Київ не є чиїмось васалом і зараз має зосередитися на веденні війни таким чином, щоб обмежити руйнівні можливості агресора. Навіть якщо обрана стратегія, яка повністю відповідає міжнародному праву, не подобається деяким західним союзникам. Україна не тільки може дозволити собі ігнорувати очікування США, але й повинна це зробити, якщо хоче.