Економісти підкреслюють, що загалом ця втрата не є справжньою катастрофою: шахти продовжували працювати за рахунок субсидій, а більшість заводів та фабрик були збитковими

Колись з її високих димових труб виривалися хмари пари. У гігантських машинних залах цілодобово крутились турбіни. Печі спалювали вагони з вугіллям. У радянську епоху Курахівська ТЕС була містоутворюючою, стимулюючи місцеву економіку та підтримуючи населення заробітною платою та опаленням будинків. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Наш завод – це серце міста», – підреслює Галина Любченко, пенсіонерка, чоловік якої усю свою кар’єру відпрацював на прилеглих вугільних шахтах, які були джерелом діяльності заводу.

Це серце зараз майже не б’ється, оскільки частково зруйноване артилерією. Завод є одним із останніх, що функціонує на Донбасі, який колись був центром важкої промисловості України, а тепер є центром наземних наступів Росії, які спустошують міста вздовж лінії фронту.

Війна на сході України призвела до загибелі десятків тисяч людей, перетворила міста на руїни та призвела до переміщення мільйонів людей. Вона також практично зруйнувала фабрики та заводи, які протягом багатьох років були важливим двигуном економіки України.

Після руйнування великого заводу з виробництва коксівного вугілля, яке використовується для переробки залізної руди у сталь у доменних печах, сталеливарна промисловість Донбасу тепер повністю зруйнована. Інші галузі, такі як виробництво хімікатів, машин та добрив, значно деградували.

Ці заводи колись визначали ідентичність регіону, а їхній занепад у пострадянський період заклав основу для того, щоб Росія використала економічне невдоволення серед шахтарів та фабричних робітників Східної України.

У 2013 році шахти та заводи на Донбасі заробили 28 мільярдів доларів, що становило 15% економічного виробництва країни. Але за два роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, заводи, які РФ обіцяла відродити в регіоні, лежать у руїнах. За даними Федерації роботодавців України, 9 із 15 сталеливарних заводів України зруйновано або закрито в тилу Росії.

«Країні дуже боляче усе це втрачати», – підкреслює Дмитро Олійник, – директор заводу.

Вугільні шахти, сталеливарні та хімічні заводи регіону також відіграли стратегічну роль у війні, затягнувши міські бої на місяці, оскільки українські війська використовували їх як фортеці; у трьох яскравих випадках вони були останніми бастіонами оборони, коли міста були захоплені росіянами.

У південно-східному місті Маріуполі на початку війни українці дали останній бій на металургійному заводі «Азовсталь» та утримували його понад два місяці. Протистояння закінчилося, коли в українських солдатів, які потрапили в оточення, скінчилися боєприпаси; понад 2500 солдатів здалися в полон.

Українські війська аналогічним чином билися серед труб та обладнання на гігантському аміачному заводі у Сєвєродонецьку до того, як це місто було зруйноване влітку 2022 року.

Переломним моментом для промисловості Донбасу настала руйнація Авдіївського вугільного заводу  – найбільшого у Європі. З лабіринтами тунелів, численними бомбосховищами, підземними джерелами води та електроенергії завод також став фортецею для українських солдатів, які утримували останню північну околицю міста, поки, зрештою, не відступили у лютому 2024 року.

Курахове, яке знаходиться за кілька кілометрів від лінії фронту, — останнє монофабричне місто, де завод став головною мішенню російської артилерії. Під час нещодавнього візиту не було жодних ознак того, що українські війська зайняли позиції на заводі, проте останніми місяцями російські війська атакували його разом з іншими електростанціями, які належать ДТЕК.

За словами директора заводу Анатолія Боричевського, цього року підприємство зазнало 48 артилерійських та ракетних обстрілів. Робітники намагаються заварити труби, що лопнули, і заклеїти вікна фанерою. Але з наближенням лінії фронту, ремонт починає здаватися даремним.

«Щойно з труб піде дим, вони знову по нам вдарять», – прогнозує Боричевський.

Донбас, або Донецький басейн, названий на честь багатого підземного вугільного басейну, послужив поштовхом до промислового буму ХІХ століття, який тривав і за радянських часів.

Валлійський інвестор Джон Г’юз заснував обласний центр, який зараз називається Донецьком, але спочатку мав назву Г’юз-Таун, або Юзівка ​​українською мовою.

У містах, що виникли навколо шахт та заводів, робітники-мігранти із заходу України, Росії та інших частин Московської імперії використовували російську мову у якості лінгва-франка, тоді як у навколишніх селах продовжували розмовляти українською мовою. Росія виправдала своє повномасштабне вторгнення два роки тому частково бездоказовим твердженням про те, що Україна репресує російськомовних людей у східних містах.

У пострадянський період Росія використала пропаганду, щоб розпалити невдоволення Києва через закриття заводів та падіння зарплат у цьому іржавому регіоні, звинувачуючи уряд України в економічних проблемах. Коли Росія закликала східних українців повстати і приєднатися до Росії, то пообіцяла відродити промисловість регіону, незважаючи на те, що російські монофабричні міста пережили соціальні та економічні проблеми.

Авдіївка, як і Курахове, була монофабричним містом. 50-річна Тетяна Ніконова, яка працювала на фабриці з 1993 року, розносила пошту між віддаленими офісами та цехами. Перетинати територію заводу означало щодня проходити кілька кілометрів по парі та вугільному пилу, що свідчило про величезні масштаби підприємства. Як і інші заводи регіону, це був приклад радянського принципу гігантизму промислового дизайну.

У бою за Авдіївку завод став мішенню для скидання бомб — нової зброї в арсеналі Росії. Закриття заводу завершило знищення сталеливарної промисловості Східної України після руйнування Маріупольських сталеливарних заводів два роки тому. Шість українських сталеливарних заводів, які ще працюють, перебувають за межами Донбасу.

Економісти зазначають, що загалом ця втрата не є справжньою катастрофою. Шахти продовжували працювати за рахунок субсидій, аби забезпечити робочі місця. Російська армія, за словами Сергія Фурси, заступника директора інвестиційної компанії Dragon Capital у Києві, «повела себе як Маргарет Тетчер у Великій Британії 30 років тому», закривши вугільну промисловість, що субсидується.

«Більшість цих заводів були збитковими і  Росія – вибачте за цинізм – допомогла Україні їх закрити», – стверджує Фурса.

За останнє десятиліття аутсорсинг сільського господарства та інформаційних технологій став більш перспективним сектором України.

Сталеливарні заводи приносили прибуток. Наприклад, завод «Азовсталь» був великим експортером, який до війни приносив близько 4% усієї української валютної виручки. Руйнування посилили торговий дефіцит України.

Проте, за словами Фурси, це був неефективний завод, додана вартість якого до виробництва залізняку і коксівного вугілля була незначною.

У Кураховому на електростанції, як і раніше, працюють близько 600 осіб, що дає підставу останнім жителям міста залишатися на своїх місцях, навіть коли російські війська просуваються через села на схід. За словами мера міста Романа Падуна, залишилося близько 4000 жителів із довоєнного населення, яке становило близько 21 000 осіб. За його словами, з моменту вторгнення РФ, у місті та прилеглих селах внаслідок артилерійських ударів загинули 63 мирні мешканці та було поранено 268 людей.