Війна в Україні показує, хто з провідних європейських країн прагне її перемоги – це Фінляндія, країни Балтії, Чехія та Польща – неоідеалісти, які можуть вказати шлях до майбутнього Європи

Росія не має перемогти в Україні. Тому Європа має докласти ще більших зусиль, щоб допомогти. У своїй нещодавній промові про Європу у Сорбонні глава французької держави Еммануель Макрон не скупився на гучні слова. Він навіть повторив свою колишню ідею щодо можливого розміщення європейських військ в Україні. Однак, якщо ви подивитесь на реальну підтримку, надану Україні, Франція досі залишається досить скупою. Про це йдеться в аналітичній публікації швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Хотіти і робити це різні речі у Європі під час війни з Росією. В Україні закінчуються боєприпаси, російська армія наступає, українських солдатів вбивають, бо вони більше не можуть захистити себе, президент Володимир Зеленський випрошує зброю. Тим часом, німецький Бундестаг утретє голосує проти постачання Києву ракет Taurus. Колишній міністр оборони Великобританії Бен Воллес попереджає, що канцлер ФРН Олаф Шольц має нарешті вирішити, чи хоче він, щоб Україна виграла війну чи ні.

Варіантом може бути лише поразка Путіна

Яструби та голуби. Війна в Україні показує, хто з провідних європейських країн, до якої групи належить. По-перше, є британці, які чітко дають зрозуміти, що можливим варіантом є лише поразка російського агресора та диктатора Володимира Путіна. Вони щойно зібрали найбільший наразі пакет допомоги. І є Франція, президент якої любить створювати європейські бачення, але не втілює їх у життя. А Німеччину, найбільшого донора військової підтримки України після США, очолює канцлер, який позиціонує себе недостатньо чітко.

Думки в Європі розходяться щодо того, наскільки варто боятися Росії та скільки можна інвестувати в Україну – і, отже, у перемогу демократії над тиранією. У часи світового порядку, що руйнується, відсутнє загальне бачення майбутнього. Де? З ким? Проти кого? І яким чином?

Можливі відповіді на ці питання навряд чи походять від нинішніх провідних країн Європи, але передусім від інших – від тих, хто знає, що таке бути невільним та пригніченим: наприклад, із Фінляндії, країн Балтії, Чехії, Польщі. Це неоідеалісти, які можуть вказати шлях до майбутнього Європи. Принаймні, так каже Бенджамін Талліс, політолог та експерт із політики європейської безпеки Німецького товариства зовнішньої політики.

Талліс визначив неоідеалізм як новий політичний напрямок. Їхні представники – це люди, «які не розглядають боротьбу за ідеали як розкіш, яку можна відкласти убік, коли на карту поставлено жорсткі інтереси», – пояснює він. Неоідеалізм діє «ґрунтуючись на цінностях, на основі моральних рішень, обстоюючи гуманістичні ідеали, керовані соціальним та культурним лібералізмом, підкріплені переконливою надією на майбутнє».

Піонерами неоідеалізму є прем’єр-міністр Естонії Кая Каллас, міністр закордонних справ Литви Габріелюс Ландсбергіс та міністр закордонних справ Чехії Ян Ліпавський. Вони, а також кілька інших європейських політиків, протистоять тим, хто загрожує демократії та свободі – за необхідності із застосуванням збройної сили.

Латвійський політик Артіс Пабрікс заявив, що готовий померти за волю. Санна Марін, колишня глава уряду Фінляндії, закликає покласти край толерантності до порушень прав людини заради економічної вигоди. Голова Комісії ЄС із Німеччини Урсула фон дер Ляйєн хоче, щоб Україна перемогла, бо «там підтримуються наші цінності, наша свобода захищається і майбутнє Європи написане там». Для Талліса іконою неоідеалістів є президент Володимир Зеленський та сам український народ.

Політиків, вражених агресивною війною Росії проти України, поєднує одне: близькість їхніх країн до Росії та гіркий досвід цієї близькості. Питання про те, що станеться, якщо Україна програє, а Путін продовжить свій войовничий імперіалізм, незручне для всієї Європи.

«Вони знають ціну життя за диктатури. Але у 1990-х роках вони також пережили час обнадійливих перетворень і процвітання, а також зазнали самовизначення через ціннісно-орієнтовану політику», — каже Талліс.

 А ось для тих, хто має кордони із Росією, це може стати питанням існування.

«Польща та Фінляндія не хочуть знову бути колонією Росії. Нам потрібен загальний набір цінностей, верховенство закону та самовизначення», — заявив міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський під час візиту до Гельсінкі.

Кая Каллас, естонка, родину якої депортували до Сибіру під час російської окупації після Другої світової війни, попередила в інтерв’ю німецькому телеканалу ARD, що Путін продовжить свою діяльність, якщо його не зупинити.

«Він хоче, щоб ми боялися. Ми не можемо йому це дозволити», – підкреслює Каллас.

Зміцніть свою оборону

Графіка Кільського інституту світової економіки свідчить про рішучість Європейської Півночі, країн Балтії та Східної Європи допомогти Україні перемогти. Прибалтійські країни – Естонія (0,83%) та Латвія (0,8%) жертвують найбільшу частку свого ВВП Україні, за ними йдуть Польща та Норвегія. Лише 0,08% ВВП жертвує Німеччина. Швейцарія, яка претендує на нейтралітет, у будь-якому випадку опиняється наприкінці списку.

Але багато країн не обмежуються лише постачанням озброєнь: початок війни також спонукав Фінляндію зміцнити свою обороноздатність. Мільярди доларів були вкладені в ракети малої та великої дальності, а також в оборонний потенціал армії та берегових військ. Швеція нещодавно купила 321 бронетранспортер. Минулого року естонці збільшили податки, аби профінансувати необхідне переозброєння. Латвія знову запровадила обов’язкову військову службу та закупила системи озброєння, Литва — нову систему ППО. І останнє, але не менш важливе: фіни та шведи приєдналися до НАТО.

Чи є неоідеалісти зі своїм закликом до зброї реформою американських неоконсерваторів, які проводили агресивну політику національної безпеки? Політолог Талліс відкидає це порівняння. Неоконсерватори хотіли нав’язати демократію силою і вели війну заради власних інтересів. Неоідеалісти не прагнуть зміни режиму в інших країнах, вони хочуть лише захистити свою свободу. Вони покладаються не так на перевагу великих держав, а швидше на союз менших держав із єдиною метою.

Але як цей збройний ідеалізм може досягти прориву у всій Європі? На континенті, де руйнуються переконання та порядки, рясніють авторитарні політики та популісти, путінські тролі та ворожі шпигуни, а суспільства виснажені війнами та кризами.

«Оскільки неоідеалізм, боротьба за загальні переконання, приносить людям нову надію, тому наша свобода перебуває під загрозою. Або ви об’єднаєте усі проблеми в егоцентричний політичний реалізм, який мало дбає про цінності – і ставить під загрозу довгострокові стабільні союзи – або вирішите виходити з того, що демократичні держави конкурують із автократичними режимами», – резюмує Талліс.