Київ офіційно підтвердив близько 1700 таких випадків, але, за оцінками правозахисників, реальна кількість у п’ять-сім разів вища: загалом близько 37 000 українців – цивільних дорослих та дітей, а також військовослужбовців – вважаються зниклими безвісти

«Дорогі мама й тато, я живий і здоровий. У мене все добре. Діма». Написане від руки на невеликому аркуші паперу, це єдине повідомлення, яке Галина та Василь Хилюк отримали від свого сина Дмитра Хілюка, відомого як Діма, з того часу, як його захопили російські війська понад два роки тому. Про це йдеться у спеціальному репортажі CNN, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Українського журналіста було затримано у березні 2022 року під час окупації його села Козаровичі на північ від Києва. Наскільки відомо його батькам, 49-річного кореспондента Українського незалежного інформаційного агентства було перевезено до Росії, де він досі перебуває під вартою, незважаючи на те, що, за словами його адвоката, йому так і не було пред’явлено звинувачення чи засуджено.

Український уряд заявляє, що існують тисячі таких людей, як Діма, тобто цивільних осіб, які заарештовані Росією і свавільно утримуються протягом багатьох років. Київ офіційно підтвердив близько 1700 таких випадків, але, за оцінками правозахисників, реальна кількість у п’ять-сім разів вища. Загалом близько 37 000 українців – цивільних дорослих та дітей, а також військовослужбовців – вважаються зниклими безвісти, за даними українського омбудсмена, який стверджує, що людей досі захоплюють на територіях, які знаходяться під російською окупацією.

Багато затриманих було переведено до в’язниць у російській провінції, де їх утримували разом із злочинцями та військовополоненими, що є порушенням міжнародного гуманітарного права. Правозахисні групи виявили близько 100 місць утримання під вартою по всій Росії та окупованих територіях України, де утримуються цивільні особи, зокрема кілька, які були відкриті або розширені спеціально для їхнього розміщення.

«Росіяни хочуть визнати багатьох із них військовими комбатантами і надати їм статус військовополонених… основною причиною є створення банку військовополонених для обміну», – заявив Дмитро Лубінець, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

За його словами, визнання українських цивільних осіб військовополоненими було б незаконним і небезпечним, оскільки це поставить українців на окупованих територіях під вищий ризик затримання та використання як розмінної монети.

«Ці люди – не військовополонені; вони є цивільними заручниками. Я використовую це слово, аби наголосити на тому, що робить Російська Федерація – вони тримають мирних жителів як заручників», – зазначає Лубінець.

Згідно із Женевськими конвенціями, що регулюють ведення збройних конфліктів, захоплення заручників категорично заборонено. Воюючі сторони можуть інтернувати людей, зокрема мирних жителів. Але правила про те, кого можна затримувати, чому і на який термін, є суворими.

«Правило таке, що це не покарання», – зазначає Ахілл Депре з київського відділення Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), додавши, що цивільних осіб можна затримувати лише у тому випадку, якщо це «необхідно» з «міркувань безпеки».

Уряд України та низка міжнародних організацій заявляють, що Росія скоює воєнні злочини, утримуючи таких людей, як Діма. Занепокоєння щодо свавільних затримань Росією українських громадян настільки серйозне, що 45 членів Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) у лютому 2024 року розпочали спеціальне розслідування з цього питання з метою знайти способи притягти Росію до відповідальності.

Відчайдушний пошук

У своєму будинку у Козаровичах Хилюки згадали жах захоплення свого сина та невизначеність його подальшого тримання під вартою. У перші тижні війни російські війська захопили їхній будинок, припаркували танк у саду та викрали усе цінне. Хилюки сховалися у будинку сусіда, лише зрідка виходячи надвір за продуктами. Саме під час однієї з таких прогулянок Діма та Василь опинилися в оточенні групи російських солдатів, озброєних автоматами.

«Нам одягли на голови якісь куртки та заклеїли очі, щоб ми нічого не бачили. Ми з Дімою розлучилися. Потім, за тиждень, нас відвезли до Даймера. Ми провели там дві ночі разом. Було холодно, підлога цементна, не опалювалася. На мені була зимова куртка, а на Дімі була легка куртка та гумові чоботи», — розповів Василь, якого відпустили за вісім днів.

Коли вони не повернулися додому, Галина сказала, що була у нестямі, розуміючи, що росіяни, мабуть, схопили їх.

«Вони тоді хапали багато людей, хапали всіх, кого бачили. Тих, хто їм не потрібен, трохи помучили і відпустили. Але Діма та ще шість чоловік сидять у в’язниці уже два роки», — сказала вона зі сльозами на очах.

Росія стала такою чорною діркою для інформації, що багатьом українським сім’ям, владі та неурядовим організаціям (НУО) доводиться покладатися на слова колишніх в’язнів, щоб дізнатися про людей, які ще перебувають під вартою.

Анастасія Пантелєєва, дослідниця та журналістка, яка документує випадки затримань цивільних осіб та насильницьких зникнень для української неурядової організації «Медіа-ініціатива з прав людини» (МІПЛ), розповіла, що, за свідченнями очевидців, Діму деякий час тримали у двох тимчасових ізоляторах на окупованій території України перед переведенням до слідчого ізолятора у Новозибкові Брянської області Росії.

За її словами, востаннє документально підтверджена поява Діми сталася у виправній колонії №7 у Володимирській області Росії. У якийсь момент МІПЛ отримало повідомлення про те, що його можуть перевезти в іншу установу у Мордовії, але російська влада не підтвердила цю інформацію.

Москва неодноразово заперечувала факт затримання Діми, незважаючи на численні повідомлення про його поміщення до слідчих ізоляторів у Росії. Слідчий комітет Росії та Служба виконання покарань Росії у Брянську у грудні 2022 року та січні 2023 року офіційно повідомили адвокату Хілюків, що його немає у Росії та у них немає про нього жодної інформації.

Рукописну записку Діми було датовано квітнем 2022 року, хоча батьки отримали її лише у серпні того ж року. Потім, у травні 2023 року, Хилюки розповіли, що їм зателефонував МКЧХ, щоб підтвердити, що їхній син живий. Але лише у березні 2024 року, через два роки після арешту, Міністерство оборони Росії у листі його батькам визнало факт затримання та утримання Діми у Росії. Жодної інформації про його місцезнаходження та статус вони не надали.

«Ми мали випадки, коли навіть людей, яких судили, публічні суди, де ми бачили фотографії із зали суду, навіть у цих випадках у родичів не було офіційних документів, нічого, що офіційно підтверджувало б, що люди знаходяться на території Російської Федерації», – розповідає Пантелєєва.

Згідно з міжнародним гуманітарним правом, під час конфлікту МКЧХ повинен мати регулярний доступ до затриманих, аби переконатися, що з ними поводяться гуманно та відновити їхній зв’язок зі своїми сім’ями. Людині також необхідно пояснити, чому її інтернують, та мати можливість оскаржити це рішення.

Представники української військової розвідки повідомили, що, на їхню думку, Федеральна служба безпеки Росії (ФСБ) та Національна гвардія Росії є основними рушійними силами арештів та затримань українських цивільних осіб.

Утримувалися таємно протягом кількох місяців

Юлія Хрипун понад два роки зверталась до усіх органів російської влади, відчайдушно намагаючись знайти інформацію про свого батька Сергія. Коли вона отримувала офіційні відповіді, то вони часто містили суперечливу інформацію.

«Одна установа офіційно повідомила, що його було затримано за опір так званій «спеціальній військовій операції», а інші сказали, що він ніколи не перетинав кордон з Росією», – зазначає Юлія.

Сергія Хрипуна затримали у селі Нове неподалік Токмака на півдні України, де він працював охоронцем на фермі. Цей район знаходився під окупацією близько двох тижнів, коли одного ранку у березні 2022 року Сергій зателефонував Юлії і повідомив їй, що на двох вантажівках прибула нова група російських солдатів.

«І це була наша остання телефонна розмова. Після цього ми протягом двох днів не мали жодної інформації про нього. Мені здається, що на той момент він уже знав, що його заберуть. Він телефонував усім: мені, своїй матері, сестрі та своєму другові», — сказала вона.

Юлія спромоглася зібрати воєдино те, що сталося, адже затримання Сергія було знято на камеру відеоспостереження на фермі; вона сказала, що це дуже схоже на викрадення. Коли прибули російські солдати, то обшукали його та колегу, перш ніж приступити до їхнього роздягання, як видно на відео. Після цього йому одягли мішок на голову і відвезли до Мелітополя, де утримували три тижні, потім до Оленівки, а звідти до Курська (у Росії), і після того до Криму. Наразі батько Юлії утримується в СІЗО у Каменську-Шахтинському, місті в Ростовській області Росії неподалік кордону з Україною.

Росія утримує так багато українських затриманих, що їй довелося розширити кілька в’язниць та слідчих ізоляторів, щоб розмістити їх. За даними офісу омбудсмена України, один такий об’єкт був створений у Чонгарі.

ФСБ та інші російські силові відомства провели масштабну кампанію арештів та насильницьких зникнень у Криму з того часу, як Росія незаконно анексувала півострів у 2014 році, переслідуючи політичних опонентів, проукраїнських та демократичних активістів, правозахисників, журналістів та кримських татар.

СІЗО у Сімферополі стало синонімом російської кампанії терору у Криму. За даними кримських правозахисних організацій, зокрема «Зміни», Кримської правозахисної групи та «Крим SOS», сотні людей місяцями утримуються у в’язниці, і ніхто не знає, де вони перебувають.

Після повномасштабного вторгнення в Україну Росія відкрила у Сімферополі другий слідчий ізолятор — СІЗО № 2. Але цього виявилося замало для утримання усіх затриманих. Супутникові знімки Maxar Technologies, зроблені у липні 2021 року та листопаді 2023 року, показують трансформацію шкільного кампусу у Чонгарі зі звичайної будівлі у центр утримання під вартою суворого режиму. Навколо комплексу споруджено новий периметр безпеки з високими стінами, а на останніх зображеннях видно контрольовану точку доступу.

«Її по суті викрали»

Сім’я колишньої 24-річної співробітниці поліції Мар’яни Чечелюк останні два роки намагається відстежити її переміщення Росією та окупованою Україною. Передбачається, що з моменту затримання її переселяли щонайменше шість разів.

Мар’яна та її молодша сестра були серед сотень мирних жителів, які тижнем ховалися на металургійному заводі «Азовсталь» у Маріуполі під час облоги Росією південного портового міста. Нарешті їм дозволили залишити країну у травні 2022 року, коли Росія та Україна домовилися відкрити гуманітарний коридор у підконтрольному Україні Запоріжжі.

Дорогою Мар’яну затримали на російському «фільтраційному пункті» в окупованому селі Безіменне, яке стало відомим у перші місяці війни. Десятки тисяч евакуйованих із Маріуполя були змушені пройти там «перевірку безпеки». Багато хто так і не вибрався звідти.

«По суті її викрали. Судових засідань не було, їй не висували звинувачень, і ми навіть отримали електронний лист від прокурора самопроголошеної Донецької Народної Республіки, в якому йшлося, що вони не мають абсолютно жодних претензій до Мар’яни, що вона ні в чому не звинувачується і що вони «перевірять та відпустять її. Але це було вісім місяців тому, і нічого не сталося», – каже Наталія, мати Мар’яни.

За словами очевидців, яких тримали разом із Мар’яною та які розмовляли з її родиною, дівчину спочатку доставили до слідчого ізолятора у Донецьку. Потім перевели до Оленівки, слідчого ізолятора, де понад 50 військовополонених загинули внаслідок загадкового вибуху у липні 2022 року.

З Оленівки її доставили до слідчого ізолятора у Таганрозі на південному заході Росії, а потім до Камишина у Волгоградській області Росії. Звідти її відправили назад до Таганрогу, а потім до слідчого ізолятора у Маріуполі, де, наскільки відомо сім’ї, а також за повідомленнями правозахисних груп та українських чиновників, вона перебуває до сьогодні.

«Моя донька пережила багато лиха. У листі у грудні 2023 року вона написала, що втратила віру… Щодня, я думаю лише про неї», – зізнається Наталія.

До війни Мар’яна – або Мар’яночка, як її називають у родині – була волонтером із захисту тварин і часто вставала рано, щоб приготувати та доставити їжу для вразливих собак, перш ніж вирушити на роботу до поліції. Вона взяла собі собаку-рятівника на ім’я Міла, який зараз живе з її родиною.

Очевидці розповіли її сім’ї, що затримання сильно вдарило по ній. Одна українка, яку тримали у СІЗО у Таганрозі у травні 2023 року, розповіла, що Мар’яни схудла і мала погане здоров’я, коли вона бачила її востаннє.

Вона розповіла, що у Мар’яни виникли проблеми з коліном після травми в Оленівці та умови у в’язниці були жахливими.

«Їжа була жахливою, як і ставлення охоронців, які (застосовували) до нас психологічне та фізичне насильство. Нас часто змушували віджиматися, сідати на шпагат, робити присідання та інші фізичні вправи. Іноді ми могли цілими днями займатися фізкультурою, співати російські пісні та гімн Російської Федерації, (охоронці) погрожували відправити нас до Сибіру чи інших місць… казали нам, що України більше немає, що Україна не хоче повернути військовополонених, що ми нікому не потрібні», – розповіла вона.

Ув’язнена, яка згодом була звільнена, попросила не розкривати її ім’я, побоюючись помсти.

За даними МКЧХ, Росія вважає Мар’яну військовополоненою, оскільки вона у минулому була офіцером поліції. Проте український уряд повідомив її сім’ї, що вона вважається цивільною особою і тому не підлягає обміну.

Пантелєєва, дослідниця МІПЛ вважає, що Росія скористається будь-яким рішенням про визнання мирних жителів військовополоненими та затримає ще більше людей.

«Кількість людей, яких вони забирають, уже велика, вони роблять це щодня», — сказала вона, додавши, що останній випадок «зниклої» цивільної особи опинився на її столі лише кілька днів тому.

За даними правозахисних груп, які спостерігають за арештами, серед тих, кого Росія, схоже, зацікавлена ​​у затриманні, є волонтери, журналісти та вчителі, але часто немає видимої причини, через яку когось затримали.

«Деякі люди були затримані, тому що їхній будинок знаходився неподалік російських позицій. Або, можливо, у них на телефонах було відео (президента України Володимира) Зеленського. Або росіяни зацікавилися їхніми родичами та взяли їх у заручники. У нас є приклади, коли людину затримує один солдат, а через місяць на зміну приходить інший солдат і стає відповідальним за затриманих, і він не знає, за що затримали людей», – зазначає Пантєлєєва.

«Я не знаю, як це змінити»

Україна зуміла повернути додому сотні солдатів у рамках обміну полоненими з Росією і навіть досягла певного успіху в репатріації українських дітей, які були насильно депортовані, спираючись на Катар та Дитячий фонд Організації Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ) як посередник у цьому процесі.

Проте затримані мирні мешканці застрягли у підвішеному стані. Наразі звільнено лише кілька десятків людей.

«У нас немає правового механізму, у нас немає партнера, у нас немає міжнародного права, міжнародних норм… Я не знаю, як змінити цю ситуацію», – наголошує Лубінець.

Уряд України визнав, що він не готовий впоратися із ситуацією, коли цивільні особи утримуються без кінця, але тепер у них є деякі системи для підтримки сімей.

Юлія, батько якої Сергій досі вважався зниклим безвісти зрозуміла, що міжнародну правову систему не створено для розгляду подібних справ.

«З військовополоненими процес був зрозумілим, бо для них є військова частина, Служба безпеки України (СБУ) та Координаційний штаб України (щодо поводження з військовополоненими). Але цивільні люди мали інші телефони, МВС, МЗС, гарячу лінію Національного інформаційного бюро, омбудсмена, Міністерства реінтеграції… Це було коло пекла», — підкреслює вона.

Після кількох місяців безвиході Юлія та ще один родич українського затриманого створили громадську організацію «Цивільні особи у полоні», щоб дати їм більше повноважень при спілкуванні із чиновниками. Група, яка об’єднала сім’ї близько 400 затриманих цивільних осіб, стала ключовим гравцем у підвищенні обізнаності та проводить регулярні зустрічі з Координаційним штабом та офісом омбудсмена.

«Усі знають про військовополонених, але мало хто говорить про цивільних осіб у полоні. Мене іноді засмучує рішення українського уряду не визнавати затриманих цивільних осіб військовополоненими, як того вимагає Росія. Як донька, яка два роки чекала на батька, я не розумію, чому мій батько повинен розплачуватися своїм життям і здоров’ям», — скаржиться Юлія.

Лубінець розуміє це розчарування.

«Але що ви можете зробити з країною, яка не поважає міжнародне гуманітарне право і не несе за це відповідальності? Женевські конвенції свідчать, що жодна сторона у міжнародному збройному конфлікті не може затримувати цивільне населення. Але ж Росія? Вони це зробили та продовжують робити», – підсумовує український омбудсмен.