Двоє українських художників попросили біженців допомогти із «прийнятним» портретом змученої війною жінки у вражаючому проєкті

Кімната Ліверпульської галереї. Молода британська акторка Саскія Пей сидить на стільці просто у джинсах і топі. Перед камерою український митець Андрій Достлєв описує трійці жінок – біженок з України, що саме він намагається домогтися. Показує на достуний реквізит: термоковдра, перев’язь, брудний ведмедик, трохи косметики. Жінки кивають. Їм не треба багато пояснювати. Всі знають, як це виглядає. Про це йдеться у спецрепортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Вони без вагань загортають Пей у термоковдру. «Зі слідами на обличчі буде реалістичніше», зауважує одна, інша одразу береться за макіяж. Далі – волосся. Жінка з Макарова розповідає, що коли жила в окупації на початку вторгнення, то просто збирала його у хвіст і днями не мила голову. Інша зазначає, що кров на обличчі теж не завадить. Ведмедика та перев’яз простягають слідом.

Все готується до українського павільйону на Венеційський бієнале 2024 року. Це найважливіша міжнародна мистецька конференція, що завжди проливає світло на поточні геополітичні настрої. Минулого разу, на відкритті у квітні 2022 року дивом опинився український митець Павло Маков, вирвався просто з обстріляного Харкова, з війною по п’ятах, лиш би мати змогу показати роботи на події.  Цього року в українському павільйоні вперше представлять мистецтво з епіцентру вторгнення – покажуть, як це жити два роки в тіні агресії та насильства.

Назва української виставки – «Плетіння сіток» – відсилає нас до громадського волонтерського в’язання маскувальних сіток для військових потреб. (Я бачив, як люди терпляче працювали над цим у центральній бібліотеці Львова, на заході України). Але це також натякає на становлення зв’язків, вихід за межі власного голосу у громадськість, може навіть збереження чогось крихкого та на раз-два зламаного.

У павільйоні показують душевний та зворушливий фільм Андрія Рачинського та Данила Ревковського. Вони монтували відео очевидців з YouTube щоб на годину занурити глядачів у досвід цивільних під час вторгнення. У ще одній роботі Катя Бучацька разом із нейровідмінними митцями розглядає, що відбувається, коли мову насильно рвуть війною. Як каже Макс Горбацький, співкуратор павільйону, провідна ідея в тому, щоб роботи «залучали людей до створення або стимулювали ділитися реальним життєвим досвідом» за межами єдиного погляду художника.

«Нам не хочеться говорити лише про війну та боротьбу серед катастрофи. Ми хочемо показати, як люди живуть своїм життям у війні, як в Україні, так і за її кордонами», – додає співкураторка Вікторія Бавикіна.

У своїй роботі Достлєв та його давня співавторка Лія Достлєва зосередилися на досвіді біженців та стереотипах навколо українців у західноєвропейській пресі. Вранці, уже на порозі Open Eye Gallery, три біженки з України розповідають Достлєву про своє життя відколи вторгнення змусило покинути країну. Дарина Ушканова, Марина Білека та Тетяна Шестак мають дуже різний досвід. Білека – татуювальниця і досить легко перейшла на фріланс. Ушканова з малою дитиною приїхала у Ліверпуль до чоловіка-литовця, тому одразу мала, що робити. Шестак з донькою-першокласницею живуть на околиці Ліверпуля, у Прескоті. Там складно знайти роботу на пів ставки, а до центру далеко їхати на автобусі, що ускладнює підробіток під час шкільного дня. Їй самотньо.

«У мене депресія; у Прескоті не так багато українців. За ці два роки я трохи деградувала», – каже Шестак.

Над роботами Достлєвих працювали не лише у Ліверпулі: актори з різних куточків Центральної та Західної Європи відтворити клішовані образи для серії відеопортретів – що дуже важливо, все під контролем біженців з України.

З антропологічною освітою за плечима дует досліджував стереотипні уявлення «прийнятного» біженця у іншій країні. Достлєв розповідає, як деяких біженців вважають «занадто багатими», ніби їхні авто чи гарний одяг можуть уберегти від бомб; про етнічні меншини, такі як роми, до яких ставилися зовсім по-іншому.

«Можливість керувати зйомкою дозволила біженцям проявити себе. Вони усі зіткнулися зі стереотипами. Так отримали своєрідну владу над акторками з Німеччини, Польщі чи Британії», – каже Достлєв.

Він пояснює українкам, що сьогоднішній сценарій з ліверпульською акторкою Пей зображує самотню жінку, яка постраждала від війни: її будинок розбомбили і вона сидить біля нього у шоці від втрати. Такі зображення крутяться сотнями. Горбацький пригадує одне, що стало тотемним у перші місяці повномасштабного вторгнення: перев’язане і закривавлене обличчя виховательки Олени Курило після влучання в її квартиру під Харковом. Достлєв описує цю картину: «Жінка у крайній нужді щойно врятувалася. Непорушно, мовчки, просто сидить, втупившись у землю, і виглядає надзвичайно травмованою».

«Справа не в тому, що зображення неправильні, неточні чи оманливі, а в тому, що вони неповні, – стверджує він. – Людей обмежують розмірами страждань».

Закінчивши підготовку Пей до зйомки, українки відходять, задоволені роботою. Достлєв починає знімати. Пей сидить нерухомо, лише вираз обличчя змінюється, коли вона починає грати відведену роль. В якусь мить Шестак пропонує озиратися, адже, за її словами, люди у шоковому стані розсіяні і не можуть зосередитися. У кімнаті відбувається щось дивне: хоча Пей має втілити стереотипний образ, вона починає жити своєю роллю на повну силу. Розмови припиняються, і на кілька секунд усі замовкають.

Через якісь п’ять хвилин Достлєв порушує тишу: «Хочеш трохи перепочити перед наступним виходом?» – м’яко запитує він. «Це було напружено», – бурмоче Горбацький. Пізніше Ушканова зізнається, що це пробудило важкі спогади: «У ту мить я повірила, що це справжня жертва. Була впевнена, що за п’ять хвилин перед цим пролунав вибух» Вона пригадує лютий 2022 року, коли «нашою вулицею їхали російські танки»; а ракета влучила у будівлю за 300 метрів від її будинку. Межа між тонкою іронією та реальністю виявляється вражаюче нікчемною.

Після кількох дублів усі обговорюють пережите. Джоел, фотограф від «The Guardian’s» дуже цікавиться, адже даний портрет критикує зображення конфлікту у новинах.

«У роботах показано, як люди стикаються з кліше у нових для себе суспільствах» – каже Достлєв.

На його думку важливо «слухати голоси українців, давати говорити людям, а не просто зображати їх так, як вказано у чиємусь порядку денному. Частіше за них говорить якась «кваліфікована» особа на Заході.

Пей розповідає, як вона втілила роль.

«Я намагалася уявити, як люди дивляться на мене – ніби витріщаються на тварин у зоопарку. Легко забути, що перед тобою сидить людина. Ми бачимо таке обличчя у новинах, коли знищують будинки у Харкові чи Києві», –  каже Білека.

Джоел запитує, чого тут не вистачає.

«Проблема така: якщо люди «не досить страждають», то вони не досить цікаві для фото» – відповідає Достлєв.

Якщо знайдеш найбільш шокуюче зображення відчаю на даний момент, то «зможеш в деякій мірі щось зачепити».

Джоел запитує, чи не вважають українки образ «постраждалої» – клішованим. Ушканова лаконічно відповідає: «Мій лікар у Ліверпулі цікавився, чи війна ще триває». Шестак каже, що люди почали розпитувати її про можливиий від’їзд.

Суть полягає у тому, що зображення важливі: вони мають зберігати присутність війни у свідомості людей Західної Європи. Немає простих рішень, оскільки російське вторгнення триває, знахабнілий Путін готується до нового терміну при владі, Україна продовжує чинити опір сусідові-агресору, а в Газі нещадно вирує чергова війна. Лише прислухатися до голосів, як закликають Достлєви. Дивитися за межі стереотипів. Спробувати сприйняти іншу людину у її незбагненній складності.

Перекладачка: Руслана Фалько