Україні рано чи пізно доведеться перейти у наступ, а це передбачає певний ступінь ризику ескалації і Сполученим Штатам доведеться відмовитись від основного елементу своєї стратегії останніх двох років, обрати єдиний шлях та усвідомити потенційно небезпечні наслідки

24 квітня 2024 року Україна та її прихильники у всьому світі зітхнули з полегшенням, коли президент США Джо Байден підписав довгоочікуваний законопроект про іноземну допомогу на суму понад 60 мільярдів доларів. У той час як законопроект місяцями перебував у пастці політики Вашингтона, становище України на полі бою виглядало дедалі хиткішим: у її збройних сил буквально закінчувалися боєприпаси і очікувалося, що Росія розпочне новий наступ. Про це йдеться в аналітичній публікації Рафаеля Коена, директора програми стратегії та доктрини проекту Air Force у корпорації Rand та Джана Джентіле, заступника директора відділу армійських досліджень у корпорації Rand на сторінках Foreign Policy, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

«Та сторона, яка не може дати удару у відповідь, програє», — попередив Верховний головнокомандувач об’єднаними збройними силами НАТО генерал Крістофер Каволі.

Внутрішні оцінки Білого дому були ще похмурішими. Навіть зазвичай оптимістичний президент України Володимир Зеленський заявив, що Україна програє війну без додаткової американської підтримки. Завдяки цій допомозі Україна має шанс на боротьбу.

На жаль, проблеми України виходять за межі звичайних ресурсів. Нещодавня боротьба з приводу пакета допомоги стосується стратегічного парадоксу, який переслідує стратегію Байдена щодо України. З одного боку, Байден пообіцяв, що «наша прихильність до України не ослабне» і підтримка США буде «стільки, скільки потрібно». У той же час, адміністрація Байдена постійно стурбована ескалацією та перспективою прямої конфронтації з Росією, яка має ядерну зброю. Якщо судити незалежно, обидві цілі є похвальними, але вони дедалі частіше суперечать одна одній. Зрештою, балансування Байдена стане неспроможним.

В основі української стратегії адміністрації Байдена лежала ідея про те, що за своєю суттю Київ, який підтримує колективна міць Заходу, має час на своєму боці. Після того, як Україна відбила первісне російське вторгнення, це виявилося правдою. Україна від початку повністю мобілізувала своє суспільство на ведення війни, тоді як Росія – принаймні на початковому етапі – цього не зробила. Втрати росіян були значними, постійно зростали і майже напевно перевершили очікування Кремля. Сотні тисяч росіян втікали з України.

І це було до того, як Росія відчула на собі вплив економічних санкцій, які на той час проголошувалися «найефективнішими, скоординованими та широкомасштабними економічними обмеженнями в історії». Оскільки ситуація виглядала на користь України, адміністрація Байдена вважала, що Київ може дозволити собі запобіжні заходи, запроваджені Вашингтоном заради стримування ескалації, включаючи обмеження типів зброї, яку Україна отримувала, та цілей, по яким їй було дозволено завдавати ударів.

Перенесемося на два роки вперед, і припущення, що час піде на користь Україні виглядає дедалі сумнівнішим. Як нещодавно зазначив Каволі, Росія відновлює свої збройні сили «набагато швидше, ніж передбачалося за початковими оцінками» і вони зараз більші ніж до війни. Незважаючи на санкції, російська економіка продемонструвала скромне зростання у 2023 році та планує повторити це зростання у 2024 році. І хоча Росія втратила десятки тисяч солдатів і сотні тисяч солдатів дістали поранення, ці жертви не призвели до заворушень у Росії і не похитнули путінський режим.

З іншого боку, стратегічне становище України стає дедалі небезпечнішим. Через дефіцит зброї та боєприпасів Україна була змушена поступитися позиціями на фронті, а Росія досягла найзначніших успіхів з липня 2022 року і, ймовірно, готується до літнього наступу. Незважаючи на те, що зараз американська зброя знову надходить в Україну, потрібен час, щоб вона дісталась фронту. Тим часом Україна спливає кров’ю. Хоча оцінки дуже різняться, усі вони оцінюють кількість убитих українців у десятки тисяч. Ці цифри особливо значні з огляду на меншу чисельність населення України порівняно з Росією. Фактично Україні нещодавно довелося знизити призовний вік з 27 до 25 років, щоб поповнити свої збройні сили. Це не є ані катастрофічним, ані незвичайним. Раніше в США мобілізовували чоловіків ще молодшого віку.

Можливо, ще важливішою, ніж військова ситуація, є політична динаміка війни. Півтора роки тому ми писали, що США мали більше терпіння у підтримці України, ніж тоді вважали багато коментаторів. Той факт, що спікер Палати представників Майк Джонсон, колишній скептик з приводу України, поставив на карту свою роботу, щоб нарешті ухвалити законопроект про допомогу, підтверджує цю точку зору.

Проте не можна заперечувати, що будь-яка майбутня допомога Україні зіткнеться зі значними перешкодами. За даними соцопитування Gallup, американці сьогодні порівну розділилися між тими, хто вважає, що Сполучені Штати роблять надто мало, щоб допомогти Україні, і тими, хто вважає, що вони роблять надто багато. Підтримка допомоги Україні серед демократів різко зросла з часу останнього такого опитування восени 2023 року, тоді як підтримка республіканців зменшується, тому майбутня допомога Україні може залежати від того, хто переможе на виборах у США.

Україна також має менше можливостей змінити стратегічний наратив. Через нову війну на Близькому Сході та майбутні президентські вибори в США, Україна уже не привертає такої уваги засобів масової інформації, як раніше. Так само американська громадськість, схоже, уже не в такому захваті від виступів Зеленського, як раніше. Все це означає, якщо тенденції збережуться, політична боротьба за наступний транш допомоги Україні – коли б він не був – може виявитися ще більш жорстокою, ніж попередня.

Не всі новини погані. Європейська підтримка залишається потужною та неухильно зростає. Деякі країни, зокрема Франція та Литва, навіть сигналізували про готовність використовувати свої війська в Україні, тоді як інші країни, такі як Великобританія та Норвегія готові дозволити Україні завдавати ударів по цілям у Росії. І 60 мільярдів доларів, як і раніше, дозволять надати Україні багато зброї, а разом із нею і багато стратегічного часу. Навіть протидія колишнього президента США Дональда Трампа, схоже, трохи зменшилась, що потенційно дає Україні деяку можливість відновити деяку підтримку республіканців. Іншими словами, Україна ще має певний стратегічний простір для маневру, але їй доведеться боротися по-іншому, якщо вона сподівається призупинити цей повільний спад.

По-перше, Україні доведеться завдати глибшого удару по території самої Росії з двох причин. Поточні звіти показують, що Росія покладається на внутрішню залізничну мережу для підтримки окупованих частин України. Якщо Україна хоче завадити російським логістичним мережам і, як наслідок, запобігти подальшому просуванню Росії, їй необхідно завдати удару по цих вузлах. Інша причина складніша. Навіть незважаючи на всі засоби протиповітряної оборони, які Сполучені Штати, Німеччина та інші країни надали Україні за останні два роки, вона ще далека від достатньої потужності, щоб прикрити усю територію та перехопити російські ракети. Але, замість того, щоб просто намагатися перехоплювати ракети та дрони у польоті, Україні необхідно націлюватися на російські авіабази, бомбардувальники та ракетні пускові установки. Це, у свою чергу, означає удар по Росії.

Великобританія уже зробила крок у цьому напрямку, дозволивши Україні використовувати їхні крилаті ракети Storm Shadow для атаки російської території. Тепер настав час Сполученим Штатам запозичти приклад Великобританії і дати такий же дозвіл на використання ATACMS більшої дальності для завдання ударів по об’єктах оперативної підтримки всередині Росії.

Україні також знадобиться якийсь військово-повітряний потенціал, якщо вона хоче досягти успіху у наземному контрнаступі в якийсь момент у майбутньому та вигнати російські війська зі своєї країни. Російська авіація, особливо її ударні вертольоти та безпілотники, стала однією з ключових причин, через яку контрнаступ України у 2023 році захлинувся. І на відміну від значних збитків, завданих сухопутним військам Росії та Чорноморському флоту, російські ВПС втратили лише близько 10% своєї авіації. Отже, Україні потрібна не лише ППО, але й власна авіація, щоб нейтралізувати російську авіацію, завдати удару по російським базам і зупинити російську бронетехніку.

Винищувачі F-16, які деякі союзники США в Європі відправлять на Україну (після деякого первісного опору з боку адміністрації Байдена), допоможуть у цьому напрямку, особливо якщо вони будуть оснащені необхідними боєприпасами для атаки російських збройних сил. Незважаючи на це, як зазначив командувач ВПС США в Європі генерал Джеймс Хекер, F-16 — це старі літаки, для освоєння яких зазвичай потрібні роки навчання. Навряд чи вони стануть панацеєю для українських ВПС.

Щоб Україна отримала необхідні їй військово-повітряні можливості, їй, ймовірно, знадобиться більший набір можливостей, включаючи високолітаючі, складні безпілотники та засоби радіоелектронної боротьби з наземними або повітряними платформами. Ця комбінація дає можливість створити імпульс переваги України у повітрі у певному районі над російськими повітряними та наземними силами.

Врешті-решт, Україні доведеться піти на більший оперативний ризик, коли вона почне контрнаступ. Удари на великі відстані по російським військовим об’єктам у Росії у поєднані із імпульсним повітряним потенціалом можуть створити умови для успіху наземного контрнаступу. Але українцям доведеться піти на оперативний ризик і зіткнутися з ймовірною можливістю того, що перші дні чи тижні цього контрнаступу коштуватимуть їй великих втрат і матеріальних засобів, щоб створити своєрідний оперативний прорив, який міг би зруйнувати російські оборонні лінії.

Війна в Україні зараз може виглядати особливо похмурою, але її результат далеко не визначений. Якщо Україна хоче повернути втрачений оперативний імпульс, їй знадобиться більше техніки та боєприпасів. Завдяки останнім пакетам допомоги, Україна тепер має ресурси для їх отримання.

Але ще важливіше, Україні та її західним прихильникам також доведеться змінити свій спільний підхід. Україна більше не може дозволити собі просто перечекати росіян, утримуватися від ударів по військових та логістичних об’єктах усередині Росії та сподіватися, що артилерійські дуелі на сході України зрештою обернуться на її користь. Натомість їй доведеться перейти у наступ, а це передбачає певний ступінь ризику ескалації. Україні це легше продати з огляду на те, що на кону стоїть саме її існування.

Однак для адміністрації Байдена сприйняття такого ризику означатиме відмову від основного елементу своєї стратегії останніх двох років, вибір єдиного шляху та усвідомлення потенційно небезпечних наслідків. Це важкий вибір. Утім, відмова від такого вибору може виявитися ще ризикованішою.