Містечко Вовчанськ на Харківщині вдруге в історії опинилось в епіцентрі вирішальних поєдинків війни

Під час Другої світової війни, коли Вермахт та Червона Армія воювали у Харкові та на його околицях, контроль над Вовчанськом переходив із рук в руки чотири рази і він був окупований нацистськими військами понад рік. Сьогодні, через два роки після вторгнення РФ в Україну, коли російським військовим вдалося змінити ситуацію на свою користь, це місто знову опинилося в епіцентрі вирішальних битв

Вовчанськ — невелике українське містечко, яке розташоване лише за кілька кілометрів від кордону з Росією. Усіяний сільськогосподарськими угіддями та заводами радянської епохи, він зберігає у собі пам’ять про послідовні вторгнення та окупації. Під час Другої світової війни, коли Вермахт та Червона Армія воювали у Харкові та на його околицях (контроль над цим містом переходив із рук до рук чотири рази), Вовчанськ був окупований нацистськими військами понад рік. Сьогодні, через два роки після вторгнення РФ в Україну, коли російським військовим вдалося змінити ситуацію на свою користь, місто знову опинилося в епіцентрі вирішальних битв. Про це йдеться в авторській колонці на сторінках The New Yorker, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Історія нинішньої окупації Вовчанська розпочалася у перший день вторгнення, 24 лютого 2022 року, коли російські підрозділи прямували через кордон. Вони захопили це місто без особливих військових зусиль, але, зрештою, були виснажені недостатньою чисельністю військ, дезорганізованим командуванням, а також нестачею авіації та артилерії. У вересні 2022 року Україна розпочала раптовий контрнаступ, внаслідок чого російські війська відступили з Вовчанська та десятків інших міст Харківської області.

10 травня 2024 року, коли війна перебувала у зовсім іншій фазі, Росія знову атакувала. Так званий «м’ясний шторм», під час якого піхотинці хвиля за хвилею вирушають на лінію вогню (за оцінками західних спецслужб, загальна кількість російських убитих і поранених перевищила півмільйона), залишається похмурою рисою російської політики, але військові адаптувалися. Кремль поповнив збройні сили за допомогою призову на військову службу та фінансових стимулів, набираючи до 30 000 нових солдатів щомісяця, і витрачає третину національного бюджету на оборону та безпеку. За оцінками НАТО, Росія виробляє 3 мільйони артилерійських снарядів на рік — більш ніж удвічі більше, ніж усі країни-члени НАТО, разом узяті надають Україні. Російська армія навчилася використовувати безпілотники та засоби електронної протидії, аби блокувати бойові інновації України, а ВПС модернізували радянські півторатонні некеровані «тупі» бомби з крилами та системою GPS, які використовуються для знищення як загонів військ, так і цілих міських кварталів.

Тим часом Україна переживає, можливо, найважчий момент у війні. Протягом кількох місяців непокірні республіканці у Конгресі США блокували ухвалення нового пакету допомоги, і українські запаси зброї, від зенітних ракет до артилерійських снарядів, почали виснажуватися. За оцінками українського командування, російські збройні сили мають перевагу в артилерійських пострілах на рівні 10:1. Оскільки засоби протиповітряної оборони були виснажені, українські міста, насамперед Харків, зазнали найтриваліших атак з початку війни. Ракетні удари вивели з ладу електромережі по всій країні. Наприкінці квітня 2024 року Конгрес США нарешті схвалив пакет озброєнь на суму 61 мільярд доларів, але імпульс війни уже змінився, і у будь-якому випадку системи важкого озброєння не можуть досягти поля бою відразу.

Але нестача зброї – це лише одна з проблем України; в армії також не вистачає солдатів. У перші дні війни нестачі у людях, охочих записатися на війну, не було, але знайти охочих стати новобранцями зараз стало набагато важче. Невдоволення зростає, оскільки мобілізація стосується в основному тих, хто схильний нести на собі основний тягар бойових дій у будь-якій війні: людей із сільських регіонів, менш освічених і менш фінансово забезпечених. Президент Володимир Зеленський не мав готового рішення цієї дилеми, а парламенту більше року не вдавалося ухвалити новий закон про мобілізацію. У квітні 2024 року Зеленський врешті-решт підписав цей документ. Але процесу демобілізації військ досі немає, тому багато чоловіків побоюються, що їм вручать квиток в один кінець, а це неприваблива перспектива у жорстокій війні на виснаження, в якій, за даними американської розвідки, загинуло 70 000 українців. І, як і у випадку з довгоочікуваним припливом зброї зі США, новим законам буде потрібен час, щоб змінити реальність на полі бою.

Саме в рамках цього вікна можливостей Росія розпочала свій нинішній наступ. Бої продовжуються на вулицях Вовчанська, а українські командири евфемістично відгукуються про підрозділи, які «перейшли на вигідніші позиції внаслідок ворожого вогню та штурмових дій», і менш евфемістично про «тактичний успіх» Росії. Вторгнення Росії — це те, що військовою мовою відомо як «операція з усунення» — спосіб пов’язати збройні сили в одному районі бойових дій, щоб створити перевагу в іншому. Безпосереднім пріоритетом Володимира Путіна залишається захоплення всього Донбасу на сході України.

Коли початкові військові цілі Путіна — розграбування Києва та повалення Зеленського — провалилися у перші дні вторгнення, здавалося, що затяжна війна піде на користь Україні. Зеленський не втік. Російська армія була збентежена. Захід виявився більш згуртованим, ніж уявляв Путін. Але це логіка давно змінилася. Навіть маючи на підході річний запас американської зброї, Україна не може сподіватись на майбутні пакети допомоги, особливо якщо Дональд Трамп знову стане президентом США. І незважаючи на усі розмови у Вашингтоні та європейських столицях про екзистенційний характер цієї війни, вони не використали останні два роки для серйозної модернізації чи розширення виробництва озброєнь.

Адміністрація Байдена, побоюючись ескалації, забороняє використовувати американську зброю проти цілей на суверенній території Росії. (Нещодавно Росія провела біля кордону навчання, імітуючи застосування тактичної ядерної зброї.) Однак, як стверджують українські офіційні особи, саме там Росія зараз завдає ударів.

Якщо Вовчанськ упаде, російська артилерія знову опиниться на відстані пострілу від Харкова. Кампанія для того, щоб зробити друге за величиною місто України (з довоєнним населенням у 1,5 мільйона осіб, розміром з Амстердам) функціонально непридатним для життя, набере сили. Путін дав зрозуміти, якщо Росія чинитиме достатній тиск, руйнування та страждання, Захід припинить підтримку України, що призведе до політичних змін у Києві, а Зеленського замінять політики, які симпатизують Москві. Але цей результат не є неминучим. Як свідчить історія Вовчанська, траєкторії воєн можуть змінюватись неодноразово.