В Україні діти переживають біль втрати, страх і тривогу, а також спостерігається сплеск випадків депресії серед покоління, яке зростає під обстрілами

Близько 2000 дітей були поранені або вбиті в Україні після початку повномасштабного вторгнення Володимира Путіна. Але війна не завжди залишає лише помітні шрами на тілі, але й душевні. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Майже кожна дитина має проблеми, спричинені війною. Ми є свідками катастрофічної кількості дітей, які звертаються до нас із різними неприємними симптомами, — наголошує психолог Катерина Базиль.

В Україні діти переживають біль втрати, страх і тривогу. Також спостерігається сплеск випадків депресії серед покоління, яке росте під обстрілами.

Валерія Василенко, 12 років, Чернігів

Валерія побачила снаряд за секунди до того, як він влучив у її ногу. Була літня спека і у центрі Чернігова було жваво. Вона та її подруга Ксенія намагалися продати натовпу, зроблені власноруч, прикраси.

«Я побачила, як щось летить зверху вниз. Я думала, що це якийсь літак, який знову підніметься, але це була ракета», – розповідає Валерія.

Після вибуху вона у паніці бігала туди-сюди на своїй понівеченій нозі, перш ніж усвідомила, що поранена.

«Люди кажуть, що я була у шоковому стані. Лише коли Ксенія сказала: «Подивись на свою ногу!», я відчула біль. Це було жахливо», – згадує Валерія.

На початку війни у ​​2022 році бомбардування Чернігова на півночі України були постійними. Але за кілька тижнів російські війська були відкинуті. Життя поволі поверталося до міста.

Потім 19 серпня 2023 року у місцевому театрі відбулася виставка виробників безпілотників, і Росія атакувала цей заклад.

Через дев’ять місяців Валерія піднімає штанину, щоб показати численні глибокі шрами та пересадку шкіри.  Рани добре загоюються і вона спритно пересувається на милицях, але досі панічно реагує на сирену повітряної тривоги.

«Якщо скажуть, що на Чернігів летить ракета, то я божеволію. Це справді погано», — зізнається вона.

Це одна з багатьох реакцій, які психологи фіксують у дітей під час війни.

«Діти не розуміють, що з ними сталося, а іноді й емоцій, які вони відчувають. Вони можуть проявляти агресію як форму самозахисту», — пояснює Ірина Лісовецька з благодійної організації «Голоси дітей», яка допомагає сотням маленьких українців по всій країні.

Для Валерії війна була подвійно жорстокою. За кілька місяців до її поранення, на передовій загинув її брат. Вони були близькі, і Валерія досі не може прийняти, що Саша пішов.

«Я думаю, що він зателефонує до мене будь-якої миті. Його обличчя я бачу у перехожих на вулиці. Я досі не можу у це повірити», – тихо зізнається Валерія, загорнувшись в український прапор, який збирається віднести на Сашкову могилу.

Данило Базиль, 12 років, Івано-Франківськ

Найбільше Данило боїться пережити таку втрату, як Валерія. Його батько — військовий, який служить неподалік від їхнього рідного міста Харкова, де загострилися бої.

«Тато каже мені, що все гаразд, але я знаю, що ситуація там не найкраща. Звичайно, я хвилююся за нього», — зізнається Данило.

Зараз 12-річний хлопчик живе на заході України зі своєю мамою, далеко від Харкова. Російські ракети досягають Івано-Франківська, але на вулицях людно і спокійно.

Утім, навіть тут Данило не може уникнути війни. Він записав на плівку молитву над своїм ліжком, яку читає щовечора за безпеку свого батька, хоча раніше ніколи не був релігійним.

Він і його мама Катерина деякий час були біженцями. Вони повернулися в Україну, тому що вона дитячий психолог і побачила гостру потребу у своїх навичках.

Катерина робить усе можливе, щоб власний син не відволікався на нескінченні заняття: є скейт-парк і уроки гри на гітарі. Він пішов на акцію, щоб зібрати гроші для українських військових, і є бійцівський клуб, який допомагає йому протистояти шкільним хуліганам.

«Я намагалася знайти речі, які він любив раніше, щоб продовжувати займатися тут, і це виходить», – каже Катерина.

Данило рахує години між онлайн-розмовами зі своїм татом. Його батько надсилає посилки з художніми матеріалами, щоб навчити його малювати дистанційно.

«Я хочу вірити, що війна скоро закінчиться. Це було б справді круто», – ділиться своїм найбільшим бажанням Данило.

Ангеліна Прудка, 8 років, Харків

Коли російські війська вперше наступали на Харків два роки тому, то Ангеліна разом із сім’єю ховалася у підвалі.

«Це було дуже страшно. Я тільки думала, коли це все закінчиться? Були ракети, над нами летів літак, — згадує дівчинка, смикаючи за рукави светра.

На початку березня 2022 року гігантський житловий будинок по сусідству було зруйновано ракетою.

Мама Ангеліни Анна сказала їй заткнути вуха і лежати тихо.

«Я думала, що ми будемо поховані під руїнами. Що наша будівля буде вражена і вона завалиться», — каже Ангеліна, широко розплющивши очі при спогаді.

Після цього вони втекли.

Але коли торік українські війська звільнили Харківщину, то вони повернулись і зараз єдині живуть у своєму багатоквартирному будинку, оточеному димом і розбитим склом.

«Коли вони починають бомбити, я кажу мамі, що йду у коридор і вона сідає поруч зі мною», — каже Ангеліна.

Дівчинка мала навчатися у місцевій школі, але її пошкодили. Дитячий садок майже не пам’ятає, бо до вторгнення був COVID-19.

Анна намагається протистояти самотності, беручи доньку на сеанси активності, зокрема петотерапію. Її проводить дитяча благодійна організація UNISEF, під землею у метро.

Валерія, Данило та Ангеліна пристовувались до цієї війни як можуть.

Але в Україні зростає попит на психологічну підтримку для таких дітей.