Нова військова стратегія повинна передбачати, що Україна уникатиме битв на виснаження, заощаджуватиме солдатів та озброєння та дедалі частіше використовуватиме асиметричну партизанську тактику

Лідери Бразилії, Китаю, Ватикану та інших країн закликають Україну вести переговори з Росією. Стверджується, що українські збройні сили навряд чи прорвуть укріплені російські лінії оборони, і Києву варто визнати реальність територіальної анексії Росії. Україна успішно використовувала дрони як для спостереження, так і для нападу на російські цілі, але лише дронами не можна виграти війну. Таким чином, через дефіцит зброї та солдатів Україна не зможе повернути собі територію. Росія успішно перетворила цю боротьбу у війну на виснаження, в якій має кілька переваг: більше населення, більший оборонно-промисловий потенціал і добре підготовлена ​​оборона на Донбасі, Херсоні і особливо у Криму. Враховуючи втому західних прихильників та непостійність їхньої матеріальної підтримки, таку війну Україна, начебто просто не зможе виграти.

Про це йдеться в аналітичній публікації Кіта Картера, доцента Військово-морського коледжу США у Школі післядипломної освіти ВМС США, Дженніфер Спіндел, доцентки кафедри політології та директорки з міжнародних відносин Університету Нью-Гемпшира (США) та Меттью Макклері, чинного офіцера спецназу армії США на сторінках Foreign Affairs, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Це правда, що йти віч-на-віч з Росією більше не є життєздатною стратегією для України. Але Києву не треба здаватися; натомість йому потрібен новий підхід. Найкращою стратегією було б заощаджувати на використанні українських збройних сил та зберігати обмежені ресурси, які вони отримують від США та європейських партнерів. Україна має скоригувати способи організації, оснащення та мислення про війну, замінивши пряму конфронтацію з російськими силами асиметричним підходом у партизанському стилі. Це, безперечно, продовжить бойові дії, але перехід до нетрадиційних методів ведення війни надає Україні найкращий шанс послабити рішучість Росії як на передовій, так і всередині країни.

До літа 2023 року здавалося, що українські військові, героїчно діючи понад своїх можливостей, зможуть перемогти російську армію. Вторгнення Росії у лютому 2022 року швидко виявило вразливість її танків та іншої техніки для українських боєприпасів американського виробництва. Українська рішучість й тактичні інновації, американське обладнання та погане управління зі сторони РФ призвели до величезних втрат з російського боку та навіть до тихого внутрішнього невдоволення. Росія програвала і на стратегічному фронті. Коаліція під керівництвом США запровадила суворі санкції, які задушили російську економіку, Фінляндія та Швеція вступили до НАТО, а європейські країни почали знижувати свою залежність від російських енергоносіїв. Президент Росії Володимир Путін недооцінив як відданість та здатність українського народу протистояти агресії, так і рішучість президента Володимира Зеленського як лідера воєнного часу. Ймовірно, через різку реакцію міжнародної спільноти на вторгнення Росії до Грузії у 2008 році та анексію Криму у 2014 році Путін також не очікував глибини обміну розвідданими Заходу з Києвом чи потоку боєприпасів в Україну.

Навесні 2023 року Захід з оптимізмом дивився на те, що українські військові зможуть повернути собі землі, окуповані російськими військами вздовж річки Дніпро. З цією метою військові радники США працювали з українськими збройними силами над плануванням контрнаступу влітку 2023 року. Однак, наступ України зупинився, і військові почали турбуватися про те, що вона не має відповідної зброї для великої наземної операції. Поки Україна чекала на постачання із Заходу, Росія посилила свою оборону. На момент початку кампанії, навіть краще оснащені та досвідченіші американські військові зазнали б важких втрат, прориваючись через позиції Росії.

Для захоплення території, контрольованої Росією та знищення її збройних сил, українській армії необхідно було зосередити власні сили та провести масштабний загальновійськовий маневр. Це спричинило б відправку кількох дивізій чисельністю до 50 000 осіб, танків та бойових броньованих машин за підтримки артилерійського вогню та авіаударів для атаки російських позицій, тоді як системи ППО захищали б українські позиції. Якби все було зроблено правильно, така операція могла б дозволити Україні проникнути і зрештою знищити російські укріплення. Це могло б посилити позицію України на переговорах і навіть змусити Росію обирати між подальшою мобілізацією чи відмовою від боротьби. Але Україні не вистачало підготовки, наявності зброї та інституційної підтримки, яка потрібна для проведення такої кампанії.

Вкрай важливо, що українським збройним силам була потрібна інша зброя, ніж вони отримували. Замість зброї середньої дальності, яка складає більшу частину західної підтримки Києва, для контрнаступу потрібно було досконаліших танків «Абрамс», винищувачів F-16, ракетних установок HIMARS та Patriot. Україна запросила ці системи озброєння перед операцією, і якби вона отримала їх у достатній кількості, то контрнаступ міг би бути успішним. Але без них вона була приречена. Сполучені Штати та інші партнери спочатку відмовлялися від постачання цієї зброї через страх перед ескалацією, а на той час, коли вони дали зелене світло поставкам, було вже надто пізно, аби щось змінити у літній кампанії.

Поки Україна провела літо в очікуванні зброї, Росія зміцнила свої оборонні лінії, мобілізувала армію та пожвавила свою оборонно-промислову базу. Москва витягла уроки зі своїх перших невдач і адаптувалася. Кремль успішно втягнув Україну у війну на виснаження. Наприклад, у Бахмуті Україна повністю взяла на себе зобов’язання утримувати місто, навіть коли воно було майже оточене російськими військами і зазнала тяжких втрат. Внаслідок цієї битви, найбільш кровопролитної в Європі з часів Другої світової війни, Росія втримала більшу частину території та здобула перемогу у травні 2023 року.

Україна мало що може зробити, щоб зрівнятися з матеріальними та кадровими перевагами Росії. У РФ просто більша економіка і більше населення. Їй вдалося поступово збільшувати чисельність своїх збройних сил в Україні, навіть після краху групи найманців Вагнера. Україна, з іншого боку, стикається з нестачею солдатів. Нещодавнє рішення знизити призовний вік з 27 до 25 років і розпочати мобілізацію деяких засуджених навряд чи змінить нинішній дисбаланс.

Хоча нещодавній пакет допомоги США зменшить безпосередню нестачу озброєнь в Україні, артилерійські дуелі «око за око» та спроби повернути собі території, де російська армія побудувала оборонні укріплення, швидко виснажать обмежені запаси України. Українські чиновники можуть сподіватися, що Вашингтон відкриє шлюзи, полегшивши їхні матеріальні труднощі. Але допомога Україні стає дедалі політизованішою у Сполучених Штатах, і з наближенням виборів у США для Києва було б недоцільно будувати свою стратегію, сподіваючись на постійну та своєчасну американську допомогу.

Тепер Україна має знайти спосіб робити більше із меншими витратами. Вона повинна уникати битв на виснаження, зберігаючи солдатів та озброєння, щоб мати можливість реагувати на умови, які змінюються. Перемога над Росією вимагатиме організації українських збройних сил для тривалої війни на виснаження, використовуючи асиметричну партизанську тактику.

Можливо, це не та війна, яку Україна хоче вести: війна на виснаження вимагає навмисно жертвувати територією задля збереження сил та розширення тимчасового обрію конфлікту. Україні не вистачає впевненості та швидкості прямої конфронтації, яка могла б зруйнувати позиції Росії. Коли навесні та влітку 2023 року здавалося, що рішуча контратака можлива, Києву було б безглуздо приймати асиметричну стратегію та продовжувати війну. Зараз, зіткнувшись із нестачею солдатів та матеріальною невизначеністю, безглуздо не робити цього. Війна на виснаження дозволяє Україні використати свої переваги. Українські збройні сили борються на своїй території і їхнє найкраще знання місцевості дає перевагу у розвідці над Росією. По можливості вони уникатимуть прямого зіткнення з російськими військами та берегтимуть солдатів та боєприпаси, а не повертатимуть втрачені позиції. Якби Росія почала прямий напад на Київ, Україна не мала б іншого вибору, окрім як зустріти російські війська на полі бою. Але навіть у цьому сценарії українські військові мають зосередитися на максимізації російських втрат і, якщо настане час, то бути готовими піти з Києва. Столиці важливі, але вони не є життєво важливими для протистояння окупантам: французький рух опору успішно бився з німцями після втрати Парижа під час Другої світової війни, а іракський повстанський рух продовжував боротися з американцями після втрати Багдада.

Цей поворот вимагатиме тактичної зміни. Реорганізовану українську армію буде побудовано навколо невеликих незалежних груп, а не великих бригад. Ці нерегулярні сили будуть розподілені по всій країні, а не зосереджені в одному чи двох центральних районах. За підтримки української та західної розвідки групи виявлятимуть та атакуватимуть вразливі російські цілі, перш ніж зникнути серед населення та місцевості, де російським збройним силам буде важко їх націлювати, аби обмежити втрати особового складу та техніки. Групи також допоможуть створити сили спротиву на спірних територіях. Подібна асиметрична війна є перевіреною стратегією, що дозволяє слабшому супротивникові поступово перемогти сильнішого супротивника. Як мінімум, це дає більш слабкій стороні час, щоб відновитися і досягти більш сприятливих політичних чи операційних умов, таких як розширена міжнародна підтримка чи внутрішні заворушення у сильнішій державі. Сполучені Штати навчилися боротися з асиметричними силами в Афганістані та В’єтнамі, тому такий підхід ефективний та деморалізує. Але це також забирає багато часу; обидва конфлікти тривали майже 20 років.

Мета не у тому, щоб захищати кожен клаптик землі до останньої людини. Натомість, коли російські війська захоплять і окупують територію, українські військові будуть використовувати тактику «нападай і біжи», щоб атакувати їхні лінії постачання та погано утримувані позиції. Якби Росія продовжувала наступати, її збройні сили обов’язково мали б розосередити свої сили та розширити лінії постачання та комунікації. За логікою нерегулярної кампанії, чим глибше російська армія проникне на територію України, тим уразливішою буде для українських засідок і набігів на можливі цілі.

Україні також потрібно буде перенести боротьбу з Росією. Після підготовки сил спеціальних операцій – можливо, за підтримки США та НАТО – Україна може відправляти невеликі підрозділи до транскордонних рейдів, щоб знищити логістичні центри, тренувальні полігони та інфраструктуру, які підтримують військові зусилля Росії. Багато в чому через те, що Путін брязкає ядерною зброєю, західні лідери попередили, що транскордонні операції призведуть до невиправданої ескалації. Але напади Росії на енергетичну інфраструктуру України та цивільне населення уже призвели до ескалації війни. На даному етапі конфлікту транскордонні рейди, спрямовані безпосередньо проти російської військової машини, є продуманим ризиком. Уникнення їх дає Росії безпечний простір для нападу на Україну. Якщо західні партнери Києва заборонять подібні удари всередині Росії, то приречуть Україну на поразку.

На додаток до транскордонних рейдів українські кіберсили мають брати участь у цифровій інформаційній війні. Метою кібероперацій буде послабити підтримку війни з боку російського населення та протистояти російським наративам про війну. Зокрема, Україна має наголосити на тактичних успіхах українського опору та некомпетентності російської армії. Таким чином, інформаційна кампанія, спрямована на підрив рішучості російського цивільного населення, є частиною стратегії повільної ерозії.

Росія, напевно, зробить подальші спроби вторгнення, а Україні доведеться підготуватися до оборони. У війні на виснаження Україні доведеться бути готовою тимчасово поступитися частиною території, щоб зберегти свої сили та виграти час. Але у процесі просування російських військ, українським збройним силам варто зосередитись на нанесенні втрат та знищенні техніки. Вони можуть досягти таких цілей, використовуючи портативну зброю, розподілену між невеликими диверсійними та партизанськими групами: українські війська уже мають досвід роботи із дронами і можуть продовжувати використовувати їх для ідентифікації цілей та надання розвідувальних даних у режимі реального часу; «Джавеліни» та інша зброя, яка легко переноситься, можуть вражати російську військову техніку та об’єкти; а більша артилерія може використовуватися більш обмежено для підтримки операцій невеликих груп. Оскільки Україна переходить до нетрадиційних методів ведення війни, спецназ армії США стане ідеальним радником, який може навчити українських солдатів партизанській тактиці та операціям з проникнення.

Щоб ухвалити цю стратегію, Україні доведеться ухвалити іншу концепцію перемоги – засновану на продовженні боротьби та спротиві російській агресії, а не на вигнанні усіх російських збройних сил з української території. Як тільки російська техніка та політичний апетит до війни вичерпаються, Україна зможе відновити пряму конфронтацію, яка покликана витіснити російські війська. Для українців, які, як і раніше, віддані звільненню окупованої землі, це буде гіркою пігулкою. Але їх нинішні цілі просто недосяжні, поки Путін залишається при владі. Таким чином, Київ не має іншого вибору, окрім як змінити ситуацію.

Партнери України, своєю чергою, зобов’язані продовжувати допомагати країні. Крім навчання, Сполученим Штатам та іншим країнам необхідно продовжувати постачати зброю Україні, хоча тактичне зрушення має означати, що українські війська отримують зброю повільніше. Міжнародні партнери України також мають допомогти виснажити Росію, застосовуючи економічні санкції та чітко повідомляючи, що ці заходи будуть скасовані, якщо Росія відступить. Найголовніше, що Київ повинен мати підтримку після можливого закінчення бойових дій. Ведення війни на виснаження спустошить Україну і її народ повинен знати, що не залишиться віч-на-віч із відновленням.