Герцогиня Единбурзька Софі стала першим членом королівської родини Великобританії, яка відвідала Україну після російського вторгнення

Герцогиня Единбурзька Софі здійснила візит в Україну на початку 2024 року і стала першим членом королівської родини Великобританії, яка відвідала Україну після російського вторгнення. Хоча інші члени королівської родини були рішучими та відвертими у своїх публічних заявах щодо України, особиста прихильність герцогині вивела королівську демонстрацію підтримки України на новий рівень. Про свої враження від візиту 59-річна герцогиня опублікувала на сторінках британського видання The Times і Foreign Ukraine пропонує з ними ознайомитись.

Було близько 6-ої години ранку, коли я приїхала до Києва потягом. У місті було надзвичайно тихо, день тільки починався після нічної комендантської години. Посол Великобританії в Україні Мартін Гарріс чекав на платформі, щоб привітати мене.

Оскільки про мій візит знали дуже мало людей, я мандрувала лише зі своїм особистим секретарем, радником Міністерства закордонних справ Великобританії та командою безпеки. Ми добрались до Києва після довгого дня подорожі через Варшаву за допомогою залізниці, якою, як не дивно, українці продовжували користуватись під час війни.

Хоча у мене було зручне ліжко, зізнаюся, сон вислизав від мене, поки ми підстрибували і тряслися дорогою до Києва. Це був не перший мій візит до зони конфлікту. Я мандрувала країнами, в яких тривають бойові дії, включаючи Південний Судан, Косово, Ірак, Колумбію, Ефіопію та Демократичну Республіку Конго, сподіваючись, що зможу привернути увагу і надати велику підтримку жертвам сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом.

Ми знаємо багато історій про те, що жінки ставали жертвами армій, які наступають і окупують, і це досі існує у сучасних війнах. Історично це часто розглядалося як жертва чи симптом війни, а не як навмисна тактика придушення. Лише зовсім недавно ці огидні злочини отримали глобальне визнання, і суспільство дійшло розуміння того, що вони використовуються для приниження, руйнування та контролю, наслідки яких тривалий час відчувалися у вигляді стигматизації, руйнівних наслідків для фізичного та психічного здоров’я та народження дітей. Ця зброя, яка не вимагає ані навчання, ані інвестицій, і вона застосовується у всьому світі.

За даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, з лютого 2022 року в Україні зареєстровано близько 169 випадків сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом. Однак стигма та приховування інформації означають, що ці цифри, швидше за все, є лише верхівкою айсберга, тож на прохання британського уряду я відвідала Київ.

Приїхавши до столиці України, після короткої зупинки, щоб підкріпитися та поснідати, я відвідала центр допомоги жертвам ООН, де поспілкувалась із трьома жертвами сексуального насильства: двома жінками та чоловіком. Одну із жінок супроводжував чудовий хлопчик віком 2,5 років із місцевого дитячого будинку, який мав черепно-мозкову травму. Навіть після жахливих страждань від рук кількох російських солдатів протягом трьох тижнів, першою думкою цієї жінки, коли їй вдалося втекти разом із чоловіком, було повернутися до притулку, аби взяти із собою цього вразливого хлопчика.

Потім я зустрілась із першою леді України Оленою Зеленською, з якою я бачилась кілька разів раніше, і була зворушена, виявивши, що вона чекає на мене біля сходів Офісу Президента України. Після російського вторгнення у лютому 2022 року, вона вийшла на світову арену, багато подорожувала від імені своєї країни, їй довелося перейти від традиційної ролі президентської дружини до самостійного лідера.

Вона зробила все це із витонченістю та рішучістю, захищаючи усіх українців, які постраждали від цього конфлікту. Ми обговорили важливість доступу до центрів для жертв воєнних злочинів, збирання достовірних доказів, українську схему відшкодування збитків та підготовку прокурорів для забезпечення справедливості та відповідальності за ці злочини.

У кімнаті президентського палацу двері раптово відчинилися, і увійшов сяючий президент Володимир Зеленський. Серед усіх проблем, з якими стикається, він знайшов час, щоб зустрітись зі мною. Він також дізнався про здоров’я короля, що дало мені можливість передати йому листа від Його Величності. Я думаю, він був дуже зворушений і сказав, що збереже це для особистого читання пізніше.

Потім ми з пані Зеленською відвідали гарний історичний Софійський собор, а також зупинились біля зруйнованих танків, встановлених перед статуєю Святої Ольги на Михайлівській площі, які є щоденним нагадуванням для киян про те, як близько російські війська підійшли до столиці.

Я вирушила до Бучі, за 30 км на північний захід від центру Києва, і до сусіднього міста Ірпінь. Це типові передмістя, як і будь-яке інше місто Великобританії, куди приїжджають та їдуть пасажири, а родини виховують своїх дітей. Це одне з місць, де наступ Росії на Київ був успішно зупинений українською армією.

Зважаючи на те, що російська армія щосили намагалася просунутися до міста, її солдати звернули увагу на мирне населення. Жінок, чоловіків і дітей вбивали, коли вони втікали на машинах або пішки, а тих, кого пощадили, наражали на сексуальне насильство і катування. Не маючи інших можливостей врятуватися і перебуваючи під сильним обстрілом, люди втікали взимку по дерев’яній кладці через річку з небагатьма речами, які могли взяти із собою.

Мер Ірпеня Олександр Маркушин пояснив, як він та 500 товаришів стримували росіян до прибуття українських військових. Загалом загинуло 290 ірпенчан, але набагато більше було врятовано.

Вражає те, як швидко було відновлено і Бучу, і Ірпінь. Побудовано новий міст, зруйновані будівлі відновлено, а більшість доказів російської агресії уже не помітно. Тим не менш, багато будинків і стін пронизані кульовими отворами, і пережита ними травма чітко помітна в очах місцевих жителів.

Отець Андрій, священик із Бучі, відвіз мене до братських могил, де поховано 500 жертв російських окупантів. Він показав імена своїх друзів, цілі сім’ї, які він ховав під загрозою пожежі, і фотографію свого колеги-священика, тіло якого лежало скорчене і пронизане кулями. Він дбав про своїх парафіян, курирував ексгумацію тіл під керівництвом ООН, ідентифікацію та перепоховання усіх загиблих.

Запаливши свічку і звершивши молебень у підвальній каплиці Андріївської церкви, отець Андрій показав мені серію фотографій, на яких відображено те, що сталося: жорстокість, поховання та ексгумації. Перед від’їздом я запитала його, хто піклується про його лихо та стрес. Священик звернув сумні очі до неба і сказав: «Він є».

Потім ми поїхали до організації «Врятувати Україну» до Ірпеня. Ці енергійні люди працюють з дітьми, які були переміщені всередині країни, пропонуючи їм безпечне місце, де вони можуть надолужити втрачене у школі, взяти участь в арт-терапії та отримати підтримку під час труднощів у навчанні. Це щасливе та безпечне середовище, яке допомагає багатьом постраждалим від війни.

Моя остання зупинка була у резиденції британського посла, де я зустрілась із лідерами громадянського суспільства з усієї України, які борються з багатьма проблемами, починаючи зі спроби зрозуміти масштаби насильства й тортур. Їхні зусилля також концентруються на наданні допомоги окремим особам та сім’ям, які є внутрішньо переміщеними особами, втратили роботу і намагаються забезпечувати себе продуктами та житлом. Існує величезне навантаження на і без того перевантажені медичні служби, а також відчайдушна проблема: понад 20 000 дітей було силоміць депортовано до Росії, і досі повернулося лише кілька сотень.

На зворотному шляху додому я зупинилась у Варшаві та відвідала центр освіти та розвитку для українських біженців. Зустрівшись з біженцями в Україні та Великій Британії, стає зрозуміло, що багато з них змогли уникнути війни, але вони несуть із собою травму та почуття провини. Вони не лише залишили своїх близьких на батьківщині, але й відчувають серйозне занепокоєння за своє майбутнє – і майбутнє своєї країни.

Після повернення до Великобританії багато людей говорили, наскільки я є сміливою людиною, що відважилась на таку мандрівку. Але сміливі люди це ті, хто пережив насильство і вижив. Сміливими є ті, хто повідомив про скоєні проти них злочини. Я рада, що здійснила подорож. Звісно, це було сумно та емоційно, і болючі історії та образи, як і всі мої відвідини зони бойових дій, залишаться зі мною.

Коли ми дивимося на світ з такою великою кількістю нинішніх загрозливих криз, я сподіваюся, що у зонах бойових дій більше уваги буде приділятися створенню фінансованих систем ранньої підтримки для тих, хто вижив і тих, хто був переміщений всередині країни. Варто зробити медичну та психологічну допомогу доступною разом зі збиранням доказів для майбутніх судових переслідувань та дестигматизації жертв.

У той час як інші високопосадовці займаються політикою війни, я намагатимусь порушити питання про сексуальне насильство, пов’язане з війною, як про руйнівні наслідки. Це те, що заслуговує на нашу увагу, співчуття та розуміння, а також посилює голоси тих, хто вижив, і вони мають бути почутими.