Військовослужбовиця Валерія Суботіна розповіла, як познайомилась зі своїм загиблим чоловіком Андрієм, про їхнє кохання з першого погляду та плани відсвяткувати весілля у мирному житті, але війна змусила їх одружитись у бункері сталеливарного заводу «Азовсталь»

Маріуполь був приречений. Жорстокі російські бомбардування перетворили вулиці міста на руїни, а подвір’я на цвинтарі. Але за кілька метрів під землею у південно-східному українському місті розквітав любовний роман. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

33-річна Валерія Суботіна ховалася на величезному сталеливарному заводі «Азовсталь», останньому оплоті міста, оточеного російськими військами навесні 2022 року.

Вона сховалася в одному з десятків бомбосховищ радянської доби, побудованих для того, щоб протистояти ядерній війні, глибоко під промисловим підприємством.

У бункері, поряд із солдатами та цивільними особами, Валерія працювала в армійській бригаді «Азов» як прес-аташе, розповідаючи світовим ЗМІ про жах багатомісячної облоги Росії.

Там захищав завод її наречений Андрій Суботін, 34-річний офіцер української армії.

Пара знайшла одне одного по роботі – у Маріупольському прикордонному управлінні – приблизно за три роки до захоплення.

Коли Андрій зустрів Валерію, це було кохання з першого погляду.

«Він був особливим, поряд з ним було так тепло. Він завжди був добрим і ніколи нікому не відмовляв у допомозі», – згадує Валерія.

За її словами, Андрій був оптимістом. Він умів бути щасливим і знаходив радість у дрібницях: сонячній погоді, посмішках, компанії друзів.

«У перший день нашої зустрічі я зрозуміла, що Андрій дуже відрізняється від інших», – визнає Валерія.

Вже через три місяці вони з’їхалися, орендувавши у Маріуполі невеликий одноповерховий будинок із садом. Вони почали будувати спільне життя.

«Ми багато подорожували, ходили у гори, зустрічалися з друзями. Ми разом ловили рибу та проводили багато часу на природі. Ми відвідували театри, концерти та виставки. Життя було повним», – каже Валерія.

Вони вирішили одружитися і мріяли про великий церковний шлюб у колі родичів та друзів. Вони вибрали обручки.

Валерія звільнилася з роботи і почала писати та публікувати вірші про перші роки запеклої війни з Росією у Маріуполі.

«За кілька років до повномасштабного вторгнення РФ я була по-справжньому щаслива», – зізнається Валерія.

Все змінилося у лютому 2022 року.

Весна принесла до саду Валерії та Андрія сонце, з’явилися перші квіти.

«Я починала радіти весні, – каже Валерія. — Ми знали про погрози Путіна та розуміли, що буде війна, але я не хотіла про це думати».

За кілька днів до 24 лютого 2022 року, Андрій закликав Валерію залишити місто. Вона відмовилася.

«Я знала, що хоч би що трапилося, я маю бути у Маріуполі, я маю захищати своє місто», – підкреслює Валерія.

Через кілька тижнів вони обоє опинилися під землею, у бункерах «Азовсталі».

Бачились вони лише зрідка, але коли це відбувалося, то були моменти «чистого щастя».

У цей момент Маріуполь був на межі гуманітарної катастрофи.

Удари по інфраструктурі призвели до відключення води та електроенергії у деяких частинах міста, виник дефіцит продовольства. Цивільні будинки та споруди також були зруйновані.

15 квітня 2022 року на завод упала велика бомба. Валерія дивом уникла смерті.

«Мене знайшли серед трупів. З одного боку, диво, а з іншого — страшна трагедія», – зазначає Валерія.

Їй довелося провести вісім днів у підземній лікарні заводу з тяжким струсом мозку.

«Всюди стояв запах крові та гнилі. Це було дуже страшне місце, де всюди лежали наші поранені товариші з ампутованими кінцівками. Вони не могли отримати належну допомогу, тому що медикаментів було дуже мало», — каже вона.

Андрій сильно переживав за Валерію після її травми і одразу, у бункері, почав планувати весілля.

«Було таке відчуття, що він поспішав, наче у нас більше не буде часу. Він своїми руками зробив кілька обручок з фольги і запропонував мені вийти за нього заміж. Звісно, ​​я сказала: так. Він був коханням мого життя. А наші обручки з фольги — вони були ідеальні», — каже Валерія.

5 травня 2022 року подружжя повінчав командир, дислокований на заводі. Вони провели церемонію у бункері, одягнувши уніформу як весільне вбрання.

Андрій пообіцяв дружині, що коли вони повернуться додому, у них буде справжнє весілля, зі справжніми обручками та у білій сукні.

Через два дні, 7 травня 2022 року, Андрій загинув на сталеливарному заводі після російського обстрілу.

Валерія дізналася про це не одразу.

«Люди часто кажуть, що ти відчуваєш щось усередині, коли вмирає кохана людина. А у мене, навпаки, був гарний настрій. Я була одружена та закохана», – згадує Валерія.

Одним із найважчих випробувань було триматися у «комі горя», захищаючи своє місто разом зі «своїми хлопцями» – товаришами – на «Азовсталі».

«Я була нареченою, була дружиною, а тепер я стала вдовою. Найстрашніше слово. Мої товариші завжди були поруч. Вони сиділи поряд зі мною, спали поряд зі мною, приносили мені їжу та підтримували мене. Я могла плакати тільки тоді, коли вони не дивилися», – розповідає Валерія.

Якоїсь миті їй здалося, що страх опинитися у зоні бойових дій притупився її горем.

«Мені вже було все одно… Ти просто розумієш, що на тому світі, якщо він існує, на тебе чекає набагато більше людей, ніж тут, з тобою», – вважає Валерія.

Українські солдати на «Азовсталі» остаточно здалися у полон 20 травня 2022 року. Валерія опинилася серед 900 військовополонених, насильно вивезених російськими військовими з Маріуполя.

«Ми дивилися через вікна автобуса на ті будинки, які нам подобалися, на ті вулиці, які ми так добре знали. Вони зруйнували та вбили все, що я любила – моє місто, моїх друзів та мого чоловіка», – каже Валерія.

Вона пережила 11 місяців російського полону і розповіла про тортури та знущання. Андрій часто їй снився.

У квітні 2023 року її було звільнено в рамках обміну полоненими і зараз вона повернулась в Україну.

Тіло її чоловіка Андрія залишилось на металургійному комбінаті «Азовсталь» в окупованому нині Маріуполі.

«Іноді я дивлюсь у небо і розмовляю з ним», – зазначає Валерія.