Євросоюз повинен стратегічно використовувати свою демократичну привабливість, щоб зміцнити роль каталізатора змін за межами своїх кордонів

Прагнення України вступити до ЄС сягає початку 1990-х років, відразу після того, як країна здобула незалежність. Із самого початку шляху державного будівництва більшість лідерів України офіційно заявили, що країна пов’язана з ЄС, навіть якщо деякі з них одночасно прагнули зберегти чи навіть поглибити економічні та політичні відносини України з Росією. Але на відміну від своїх сусідів в Угорщині, Польщі, Румунії та Словаччині, ЄС ніколи не був гостинний до українців. Про це йдеться в аналітичній публікації Ольги Онуч, професорки порівняльної та української політики у Манчестерському університеті (Великобританія) на сторінках видання Фонду Карнегі за міжнародний мир, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Деякі спостерігачі стверджують, що в Україні не було такої народної підтримки вступу до ЄС, як, скажімо, у Польщі. Справді, підтримка членства України в ЄС зростала повільно – можливо через сприйняття, що вступ України був вкрай малоймовірною перспективою, і не в останню чергу через нерішучість ЄС та втому існуючих членів від інтеграційних процесів.

Інші аналітики стверджують, що інтеграція України в ЄС спровокує реакцію у відповідь з боку Росії, і тому її варто уникати. Тим не менш, ця точка зору не завадила українським лідерам дотримуватися європейського курсу, і згодом прагнення до членства в ЄС також глибоко вкоренилося в українській ідентичності, відбиваючи дедалі більший культурний та політичний зв’язок країни з Європою, а не просто її географічну близькість. Фактично політику інтеграції з ЄС підтримали усі президенти України з усього політичного спектру, які вважали її економічно та політично вигідною для країни. Так тривало доки колишній президент Віктор Янукович ганебно не відмовився від своєї передвиборчої обіцянки підписати Угоду про асоціацію з ЄС у листопаді 2013 року та не спровокував масової мобілізації Євромайдану.

Не дивно, що після протестів, вторгнення Росії до Донецької та Луганської областей та анексії Криму, бажання простих українців вступити до ЄС різко зросло. Це прагнення до вступу до ЄС корениться у сприйнятті блоку не лише як політичного та економічного союзу, але й, що важливіше, як спільноти спільних цінностей та демократичних принципів. Коли українці згуртувалися довкола демократії, вони також згуртувалися довкола ідеї, що місце України – в ЄС.

Сплеск підтримки членства в ЄС

Ймовірно, у послідовному зростанні підтримки членства України в ЄС до тотального вторгнення Росії у 2022 році відіграло роль безліч змінних. Хоча дві масові мобілізації у 2004 та 2013–2014 роках відіграли життєво важливу роль у зміцненні проєвропейських настроїв серед ключових груп населення, усі провідні кандидати на українських президентських виборах 2019 року погодились із траєкторією руху України до ЄС. Чи прагнутиме країна вступити до ЄС, більше не було предметом політичних дебатів, а швидше питанням дискурсивної згуртованості. Політики не змогли і не захотіли розділити електорат із цих геополітичних причин.

З 2014 року в Україні працює проєвропейський парламент та два президенти, які пов’язують вступ до ЄС із боротьбою України проти російської агресії та за велику демократію. Президент Володимир Зеленський, непримиренний російськомовний житель східної України, який зазнав публічної українізації, через свій інклюзивний громадянський дискурс заручився підтримкою південно-східних російськомовних, які раніше не вважали себе бенефіціарами вступу до ЄС.

Для відстеження та оцінки таких подій необхідні надійні дані. Завдяки лонгітудинальним даним, зібраним проектами MOBILIZE та Identity and Borders in Flux (IBIF), можна відстежити еволюцію української громадської думки у напрямку інтеграції до ЄС. Команди проекту під керівництвом автора провели вісім загальнонаціональних репрезентативних опитувань у період із березня 2019 року до вересня 2023 року у партнерстві з Київським міжнародним інститутом соціології. Дані показують помітний сплеск проєвропейських настроїв, особливо після виборів Зеленського у 2019 році, а потім знову після 2022 року, перед зовнішньою агресією та внутрішніми проблемами. Ця тенденція підкреслює прагнення українців до європейської інтеграції, що вкоренилося.

Прагнення українців до членства в ЄС особливо очевидне у контексті війни. Опитування, проведене у серпні 2023 року, виявило винятковий консенсус серед населення України, 90% якого висловилися за членство в ЄС. Цікаво, що підтримка членства зросла у всіх регіонах України. Приблизно через півтора роки тотальної війни, яку веде Росія, підтримка вступу до ЄС зросла на 25 відсоткових пунктів серед українців, які живуть на півдні країни, та на 28 відсоткових пунктів серед тих, хто мешкає на сході.

Ця переважна підтримка, яка залишається незмінною з початку бойових дій 24 лютого 2022 року, демонструє значний ефект згуртування навколо прапора ЄС. Ця підтримка відображає колективну позицію українців на тлі конфлікту та зміцнює сприйняття ЄС не лише як регіонального блоку, але й як маяка демократичного нормативного порядку.

Сплеск підтримки членства в ЄС під час війни знаменує критичний момент на шляху європейської інтеграції України. У ньому наголошується на символічному та практичному значенні ЄС для українців як противаги російській агресії та автократичній моделі управління. Це значення збагачує наратив про прагнення України до ЄС, припускаючи, що привабливість союзу виходить за межі обіцянок економічних вигод чи гарантій безпеки. Натомість, привабливість членства в ЄС підживлюється прагненням демократичного, процвітаючого майбутнього, що відповідає європейським цінностям.

Більше того, на тлі затяжного конфлікту та проблем, здавалося б, повільної наступальної кампанії, яка змусила іноземних аналітиків засумніватися у рішучості України, українці мають оптимістичне бачення свого майбутнього, яке тісно пов’язане з їхніми європейськими прагненнями. Для деяких може стати несподіванкою той факт, що у серпні 2023 року проект IBIF виявив, що дві третини населення вважають, що рівень життя України зрівняється з рівнем життя в ЄС протягом наступних п’яти років. Це відчуття виходить за межі надії і вказує на глибоку переконаність у реформаторській силі європейської інтеграції та місці України в ЄС.

ЄС та проблеми довіри

Бажання українців приєднатися до ЄС не завжди означає, що вони довіряють союзу та його інститутам. Більше українців підтримують вступ до ЄС, аніж довіряють йому. Ще у 2019 році 40% повністю або частково не довіряли ЄС. Проте незадовго до початку тотальної війни з Росією, настрої зросли до 41% українців, які довіряють ЄС. А до вересня 2023 року це число зросло майже до 50%. Ця думка не тільки збереглася, але й зміцнилася під час війни і це зайвий раз вказує на об’єднуючий ефект війни і чітку відмінність від російської автократичної моделі управління. Більше того, ці дані підкреслюють віру серед українців у тому, що їхнє майбутнє – і, по суті, їхня ідентичність – нерозривно пов’язане з Європою та її демократичним ідеалом.

У цьому контексті аналітикам і політикам ЄС варто зробити паузу і поставити питання, чому, близько 90% українців хочуть, щоб країна приєдналася до ЄС, але 32% з них не довіряють блоку. Ймовірно, це пов’язано з тим, що деякі українці критикують ЄС як вірного союзника не в останню чергу через війну з Росією. Це не повинно викликати подиву, оскільки дії ЄС щодо України були складними, і деякі українці можуть вважати, що ЄС не зробив достатньо і завчасно. Наприклад, залежність деяких країн-членів ЄС від російських енергоносіїв чи особисті стосунки деяких лідерів ЄС із президентом Росії Володимиром Путіним сьогодні чи у минулому підірвали довіру українців до ЄС та його здатність діяти швидко та рішуче.

Більше того, навіть пересічним українським громадянам цілком може бути очевидним, що хоча ЄС почав переговори про вступ з Україною, деякі з колишніх «сліпих зон» ЄС зберігаються. Примітно, що існують неправильні уявлення, що пронизують публічні дискусії та виступи чиновників ЄС, не в останню чергу щодо того, наскільки поширеною була корупція в Україні до тотального вторгнення РФ чи наскільки сильна та стійка українська демократія. ЄС було б корисно зробити більше, аби визнати, що лідери України та громадянське суспільство уже досягли багато щодо сільськогосподарської реформи, децентралізації та боротьби з корупцією, ніж інші східноєвропейські держави до початку офіційних переговорів про вступ. На думку українців, вони продемонстрували свої демократичні прагнення. Будь-яка громадська думка серед пересічних громадян України про те, що ЄС може затягнути процес вступу, використовуючи аморфну ​​та непрозору мову «фундаментальних принципів», може послабити їхню довіру.

Зрештою, і це, безумовно, очевидно для простих українців, згуртоване та швидке надання фінансової, гуманітарної та військової допомоги Україні зазнало збоїв та навіть серйозних затримок з грудня 2023 року. Ці події, ймовірно, також можуть знизити довіру українців до ЄС та його інституційного потенціалу. ЄС необхідно усунути чи обійти внутрішні інституційні перешкоди, які перешкоджають чи затримують своєчасну доставку ключової підтримки Україні. Це особливо важливо, оскільки війна входить у найважчу фазу, а підтримка з боку інших великих союзників, як-от США, стає непередбачуваною.

Якщо ці вузькі місця виявляться непереборними, ЄС має працювати над тим, щоб виправдати очікування, оскільки невчасна чи невдала доставка озброєння може бути використана супротивниками України та ЄС у дезінформаційних кампаніях. Уявлення про те, що ЄС не виконав своїх обіцянок, може мати несприятливий вплив на деяких українців, які вважають, що заплатили найвищу ціну за Європу.

Демократичні цінності як центральна рушійна сила

Проте чинники, які можуть знизити довіру українців до ЄС ззовні, не послаблюють їхню віру у те, що вони належать цьому союзу як повноправні члени. Аналіз даних опитування показує, що підтримка таких цінностей дуже корелює з проєвропейськими настроями. Ідентифікація себе як демократа збільшує ймовірність підтримки членства в ЄС, і цей ефект залишається сильним щодо демографічних та соціально-економічних змінних. Цей висновок кидає виклик уявленню, що економічні чинники чи геополітичні міркування є основними рушійними силами прагнень до ЄС. Натомість, це вказує на глибоку та принципову відданість українців демократичним ідеалам та моделі управління, що відстоюється ЄС.

Ця тенденція наголошує на необхідності того, щоб ЄС переоцінив свої підходи, особливо щодо таких країн, як Росія, і поставив демократичні цінності на перший план своїх зовнішніх відносин та політики вступу. При цьому ЄС має можливість стратегічно використовувати свою демократичну привабливість, зміцнюючи тісніші зв’язки з країнами, які поділяють його відданість демократії та верховенству закону. ЄС та його держави-члени повинні підтвердити свою прихильність до цих принципів і забезпечити, щоб союз залишався символом надії та каталізатором демократичних перетворень за межами своїх кордонів.

Визнання привабливості демократії

Хоча три питання: підтримка у воєнний час, вступ до ЄС та післявоєнне відновлення значною мірою перетинаються, ЄС має аргумент на користь їхнього поділу. Технічні практичні аспекти, політичні пріоритети та координація, необхідні для перемоги у війні, — це не те саме, що політичний прогрес, необхідний для вступу України до ЄС та повної реконструкції. Фактично Україна могла б приєднатися до більшості, якщо не майже до всіх, acquis (законів ЄС), необхідних для вступу, перш ніж зможе забезпечити вирішальну перемогу над Росією і, звичайно ж, перш ніж зможе завершити реконструкцію.

Навпаки, якщо ЄС об’єднає ці питання, такий підхід може створити у громадян враження, що членство відсувається. Більше того, шлях України до вступу не повинен бути прив’язаний до шляху сусідніх країн, оскільки навіть у воєнний час прогрес України у ключових сферах політики може бути винятковим. Небезпека не виправдати очікування або неправильно керувати очікуваннями може і експлуатуватиметься як внутрішніми інакодумцями, так і зовнішніми супротивниками.

Але, можливо, найголовніше, підхід ЄС до своїх сусідів та політичні рамки мають змінитися, щоб визнати майже магнітну привабливість його демократичних цінностей. Оскільки Європа і весь світ дедалі більше приймають демократичні ідеали, а багато громадян сусідніх країн прагнуть тісніших зв’язків з ЄС або навіть повноправного членства, реакція автократичних режимів була особливо ворожою. Ці режими сприймають демократичну орієнтацію та прагнення своїх громадян вступити до ЄС як пряму загрозу їхньому авторитарному захопленню влади.

Ця ситуація наголошує на гострій необхідності того, щоб ЄС не лише визнав свій демократичний чинник тяжіння, але й використовував його стратегічно. Такий підхід зміцнить роль ЄС як каталізатора змін, які можуть сприяти демократичному управлінню перед автократією та підвищити стійкість демократичних інститутів та цінностей у глобальному масштабі.